Події на Донбасі – це «афганський сценарій» на сучасний лад

Понад чверть століття минуло від часу виведення радянських військ із Афганістану. Цю війну тривалістю десять років інакше як безглуздою не назвеш. Скільки молодих хлопців полягло у суворій південній країні за чиїсь амбіції та прагнення довести всьому світові власну неперевершеність і міць! Скільки повернулося додому із скаліченим тілом та душею! Ветеран ОВС майор міліції у відставці Володимир Шубелко потрапив у страшне афганське пекло відразу в перші дні, у грудні 1979-го. Про ці два тяжкі роки, проведені на чужині в постійному напружені і тривозі, сьогодні пригадує двояко. З одного боку, каже, і досі болить душа, коли бачить у снах загиблих друзів, пошматовані тіла невинних людей. А з іншого, переконаний, таких щирих стосунків, справжніх почуттів, такої солдатської солідарності, які були у вояків-афганців, більше ніде і ніколи не зустрічав.

НА ВІЙНУ – БЕЗ ПОПЕРЕДЖЕННЯ

- Володимире Михайловичу, ви потрапили в Афган як строковик?

– Фактично термін призову у той час вже закінчився. Мене, як і деяких моїх земляків, забрали до війська за спецпризовом. До того я навчався на курсах водіїв при ДОСААФІ та на вечірньому відділенні фізичного факультету Ужгородського університету. Я навіть не підозрював, що доля приготувала мені таке випробування. Чекав, що стану армійцем лише восени. А тут, 2 липня, отримую повістку. Наступного ж дня приїхав в Ужгород, звідти – до Львова. Ніхто нічого нам не пояснював і ні про що не попереджав. Нашого спецпризову назбиралося чимало осіб. Спеціальним потягом усіх доправили до міста Кушка у Туркестанський військовий округ – це була найпівденніша точка Радянського Союзу. Дорогою, майже десять днів, призовникам не дозволяли вийти, а поїзд серйозно охоронявся – військовими з автоматами. У той час ми були наївні, тому нікому й на гадку не спало, що тут щось не так – навіщо ж вояків-новобранців так охороняти.

- У Кушці була так звана «учебка»? 

– Ні, у цьому населеному пункті знаходилася кадрова дивізія. Її розширили і за рахунок нашого спецпризову зробили повноцінною військовою одиницею. Спершу там проходили звичайнісінькі навчання. Через місяць нас перекинули в Туркменію для проходження військового вишколу, далі ми повернулися у свою частину – і відразу була тривога. Нам видали бойові патрони та автомати, але спершу все виглядало, як навчання. Про жодну війну тоді не йшлося. Однак наступна тривога, 26 грудня 1979 року, була вже справді бойовою. Нас відправили маршем в Афганістан. І знову нікого ні про що не попереджали. Чесно кажучи, ми не знали, куди нас везуть, навіщо. Перетнули кордон, приїхали в Афганістан. Зупинилися в місті Шиндан.

- Вас поселили у якомусь приміщенні? 

– Та де там, то було чисте поле, де ми розбили намети. І як на зло, у цей рік випала дуже сувора зима. Морози сягали до 20 градусів, а ми – в наметах. Ці перші дні виявилися особливо важкими: перебої із забезпеченням продуктами, від імпровізованих печей неодноразово загоралися брезентові тени. Ніхто не мав належного досвіду ні ведення бойових дій, ні проживання у таких умовах. Адже солдати-призовники, зрозуміло, ще не встигли, як кажуть, «обтесатися», а офіцери були досить молодими – по 20-22 роки.

- Які обов’язки покладалися на ваш підрозділ? 

– Ми проводили спеціальні рейди, простіше кажучи, «зачистки» в окружних провінціях Фарах і Герат. Такі виїзди тривали по кілька тижнів, а то й місяців. Потім поверталися у військову частину, приводили себе до людського вигляду і знову – в дорогу. Виїжджати доводилося часто, як тільки отримували повідомлення про виявлення чергової банди в горах. Треба сказати, що на початку афганської війни офіцери дбали про безпеку своїх солдатів. Спершу нам «розчищали» дорогу за допомогою «Градів», артилерії. Тепер, мабуть, усі знають, що таке «Гради». А ми мали їх на озброєнні вже тоді.

- Тобто, хочете сказати, що людське життя у ці часи більше цінувалося?

– Набагато. Тепер дивлюся телепередачі про події на сході України і вжахаюся. Таке враження, що військовому керівництву байдуже, загине один солдат чи вся рота. Хоча нас тоді ще не забезпечували бронежилетами, як було пізніше і нині, однак офіцери не дозволяли висовуватися рядовим та зайвий раз наражатися на небезпеку.

ГОЛОС ПОКІЙНОЇ МАТЕРІ ВРЯТУВАВ ЖИТТЯ

- Що найважче було витерпіти у ці перші дні?

– Усі думають, що найгірше на війні – це страх. Зовсім ні. Нестерпними виявилися по-перше, побутові умови, а по-друге, дороги. Протягом двох років я цілком забув, що таке ліжко, постіль та інші примітивні зручності. Спав переважно в кабіні машини чи стоячи. Стосовно доріг, то тут були два варіанти: або вдасться подолати ці вузькі скалисті серпантини, або дорога не піддасться, і машина впаде у провалля. З цього приводу хочу розповісти одну містичну історію – хочете вірте, а хочете ні. Наш взвод повертався після бою. Я переплутав дорогу і звернув не в той бік. Моя бойова машина довго піднімалася вгору, нічого попереду не бачив, тільки капот, з одного боку – скеля, з другого – провалля. І раптом чую голос. Цей голос відразу впізнав – він належав моїй покійній матері. Мене аж затрусило. Голос каже: «Володю, зупинися». Я інтуїтивно натиснув на потрібну педаль, зупинив машину. Виходжу, як несподівано з-за скелі вискочили душмани. Та ми, на щастя, встигли всі сховатися і відбити цю атаку. Після бою вирішили обстежити територію. З’ясувалося, що голос мами зупинив мене вчасно, бо далі, за півтора метра, попереду на дорозі була викопана яма 2х2 метри, тож уникнути страшного падіння у провалля нам явно не вдалося б.

ДУШМАНИ ВІДРІЗАЛИ ПОЛОНЕНИМ ЧАСТИНИ ТІЛА І САДЖАЛИ НА КІЛ

- Чи багато ваших товаришів по службі загинуло?

– Я вже казав, що офіцери дуже берегли людей. Але втрати все одно були. Пригадую, командир роти з двома бійцями потрапив у полон. Через два тижні розвідники знайшли їхні мертві тіла, кожне встромлене на кіл, як робили татари. Афганці жорстоко познущалися на цими хлопцями – вуха, кисті рук, чоловічі статеві органи були відрізані. Серед цих загиблих бійців був таджик за національністю, над ним душмани познущалися з особливою «насолодою» через те, що він нібито віру продав. Ще один хлопець, до речі, мій земляк з Рахова, загинув безпосередньо у той день, коли прийшов наказ про його демобілізацію. Два роки уникав бідолаха смерті, а вона знайшла його у самому кінці служби. Пішов витягувати пораненого командира взводу і напоровся на бандугруповання.

А так більше й не пригадую подібних випадків. Ну, можливо, треба брати до уваги, що це був лише початок війни. Попервах афганці навіть зустрічали радянські війська з квітами. Наші солдати допомагали цим людям, давали продукти, пальне. Життя в афганських поселеннях нагадувало добу Середніх віків – дикість, бідність, жебрацтво. Місцеве населення не мало серйозної зброї – хіба що мисливські рушниці, та й то за часів царя Гороха. Правда, згодом місцеві зрозуміли, що місія радянських військових далеко не мирна чи визвольна. Різні випадки траплялися, коли радянська сторона демонструвала зовсім не «визвольні» і дружні наміри. Тож стали формуватися афганські бойові загони, до яких поступово приєднувалися місцеві. І почалося: засади, встановлення мін, варварські напади… Згодом бойовики отримали серйозне технічне підкріплення. Мені пощастило, що я потрапив на початок війни. Моя машина, був випадок, наїхала на міну. Врятувало мене те, що міна виявилася саморобною, бо тоді інших душмани й не мали. Тому машина отримала незначних пошкоджень, а я невелике поранення.

- Як вам пояснювали офіцери причину такого вторгнення у чужу державу?

– Точно, як нині російським військовим пояснюють їхні командири. Казали, що ми змушені захищати рубежі своєї держави, бо якщо не наші увійдуть в Афганістан, то туди прийде Америка, яка має далеко не мирні плани щодо СРСР. Радянське виховання, пропаганда робили свою справу. Мушу сказати, що ми в це свято вірили, оскільки були свідомими комсомольцями. Гадаю, подібно до нас, нині російські хлопці, котрі також нічого не відають, куди їх везуть, вірять, що рятують бідних донбасівців від американської небезпеки.

- Колись Олександр Македонський написав на скелі, що підкорити Афганістан неможливо…

– І мав рацію. Адже цьому сприяють, насамперед, тамтешні природні умови. Не раз ми гнали банду, а вона раптом ніби розчинялася у горах, бо місцеві добре знають усі стежки і схованки. Троє-четверо душманів могли зупинити або розбити цілу роту, оскільки підібратися до них на вершечок гори було важко. Крім цього, сильною є мусульманська віра, за яку ті дикі люди знищать кожного, не шкодуючи власного життя.

СРСР РОЗКАЗУВАВ СВІТОВІ, ЩО ВОЮЮТЬ АФГАНЦІ, А НЕ РАДЯНСЬКІ ВОЇНИ 

- Чи правда, що спершу державне військо Афганістану боролося разом з радянською армією проти душманів?

– Та ніби були такі домовленості між керівництвами обох держав. Але насправді афганські вояки могли йти в рейд з нашими, а потім переходили на бік своїх бандугруповань. Просто тоді така політика велася, нібито воює афганська армія, а не радянська. Отже, спочатку вони і ми змушені були вдавати, що наші вояки лишень допомагають.

- На сході України нині також воюють місцеві сепаратисти, а не Росія…

– Ага, саме так (сміється), сценарій той же – афганський. Я так бачу, порівнюючи, що все повторюється у тому житті.

- Яким пригадуєте своє повернення додому?

– У війську мені довелося відбути рівно два роки: третього липня виїхав, третього липня приїхав. Навіть о тій же годині – о 15-ій. На кордоні нам поміняли гроші бони на радянські рублі. Кілька пересадок з одного літака на інший, далі тиждень поїздом, і нарешті – рідне Закарпаття. Що там казати, чоловік дикий приїхав з тої війни. Я не міг довго звикнути до нормального побуту. Вже казав, ні спати, ні помитися у польових умовах можливості не було. Окрім цього, добряче підірвав здоров’я, адже в Афгані вирували страшні хвороби, зокрема черевний тиф. Рятувалися, як могли. Варили напій з верблюжої колючки, котра володіє певними антисептичними властивостями, так більш-менш позбувалися недуги. Коли приїхав додому, майже два з половиною місяці відходив, влаштовуючи застілля з друзями, родичами і воїнами-афганцями, такий собі релакс (сміється). Трохи оговтавшись, вирішив кудись влаштуватися на роботу. Отримав пропозицію бути водієм у тодішнього начальника СІЗО УВС Валерія Баришева. Але оклад на цій посаді становив тільки 90 карбованців. Це навіть за старими мірками було мало. Баришев подався в «кадри», проконсультувався і довідався ще про одну вакансію – завскладом озброєння. Чесно зізнаюсь, не думав, що стану міліціонером. Якось вийшло все само собою, можна сказати, випадково.

- Якби вам дали можливість усе повернути назад, чи змінили б ви щось у своєму житті?

– Маєте на увазі, чи зробив би я щось, аби уникнути війни. Певно, ні. Як це не дико звучить, але два роки на афганській війні нині згадую з ностальгічним щемом. Тільки там було усе справжнє: друзі, почуття, товариські стосунки. Знаєте, два мої найкращі приятелі, практично брати, були родом з Донбасу. Намагався недавно їх розшукати через соціальні мережі, але не знайшов. Цікаво, як склалася їхня доля? Ми тоді не ділили один одного на східняків чи западенців, за національностями чи віросповіданням. Не шкодую також, що потрапив у міліцію, хоча за час міліцейської служби остаточно втратив здоров’я. Просто моє покоління, принаймні його більшість, служило на ідейному ентузіазмі. Як тяжко було в дев’яності – розгул криміналу, низькі зарплати, підірваний авторитет, а люди йшли під кулі, наражалися на небезпеку, рятуючи чуже життя.

- І на завершення розкажіть трохи про свою сім’ю.

– Хочу похвалитися, Бог був добрим до мене і обдарував гарною сім’єю. Коли я навчався в Горьківській школі міліції, багато моїх однокурсників з України зустріли там своїх обраниць і одружилися. Я ніби відчував, що моя половинка – не «москалька» (сміється) і чекає на мене вдома, в Україні. Так і сталося. Зі своєю дружиною Оленою Федорівною познайомився через місяць після приїзду на Батьківщину, а наступного року зіграли весілля. Виховали двох синів Ігоря та Андрія. Старший вже закінчив два вузи і працює програмістом в одній із львівських компаній, молодший ще навчається, також у Львові. Можна сказати, що життя моє склалося. Ось тільки останнім часом підводить здоров’я. Добре, що колишні друзі, зокрема голова ветеранської організації Ужгородського РВ УМВС Степан Матіцо, не забувають.

- Дякую за розмову.

Ігор СТЕФАНЕЦЬ, газета “НЕДІЛЯ”

 

24 лютого 2015р. -->