Іршавчанка живе в столітній хаті, яка радше схожа на музей (ФОТО)

Де зараз можна побачити старовинну хату, в якій жили наші предки сто і більше років тому? У фільмах та музеях. Мені вдалося віднайти таку. Село Великий Раковець на Іршавщині. Присілок Вишній кінець, як їхати до Малого Раківця, що розташувався біля підніжжя трьох гір Карпатського хребта. По вулиці знаменитого й мого улюбленого письменника Івана Франка стоїть невелика дерев’яна двокімнатна старовинна хата на низенькому фундаменті з каменю. Фасад обмащений глиною і побілений, дах вкритий соломою. Тут проживає самотня 86-річна Ганна Коцан.

Господиня запрошує увійти, клацає старовинним замком на темно-коричневих дверях. Таке враження, що я в музеї під відкритим небом в Ужгороді – все довкола дихає історією. У коридорі холодно. Жінка каже, що за дверима ліворуч знаходиться комора, де зберігає картоплю, моркву, продукти. Заходимо до кімнати праворуч. Тут тепло, у шпорі тріскають дрова, ніби граються з вогнем. Є креденц, біля низького ліжка на підлозі простелений домотканий покровиць, навпроти – телевізор на невеликому столику, застеленому вишиваною скатертиною.

Нещодавно зроблений ремонт: стіни побілено рожевим, тільки під стелею білим. Ганна Коцан сива, синьоока, по обличчю видно, що в розкошах не купалася. Одягнена в темно-коричневу сукню, чорний светр на ґудзиках, з-під якого видніється темно-синя футболка, на ногах – чорні шкарпетки й шерстяні штани, взута у чорні резинові шльопанці. Жінка стає до столу і домиває посуд, який почала мити напередодні. Каже: братова донька Марія приносила поїсти. Племінниця живе неподалік, через город. – Хижу строїв (будував) мій няньо з мамов, скільки їй років, не знаю, більше як сто.

Уже 40 років живу сама, як мама померла. Чоловіка м не мала, дітей теж. Чому? Так пішло. Ипні хлопці не попадалися, а за п’яницю не хотіла м іти. Ґаздівство перейде братовій дівці, яка ня дозирає (доглядає). Нас у мами було семеро, всі повмирали молодими. Після школи пішла м робити в місцевий калгоз «Виноградар», де м проробила 32 роки, – про своє життя жінка розповідає неохоче, дуже коротко, роботу не відкладає. У неї трясуться руки. – То від старості, – пояснює. – 86 років маю.

Питаю, чи знає, хто такий Франко. Хитає головою, що ні. Господиню прошу вийти на подвір’я, аби сфотографуватися. Одягає на голову теплу темно-коричневу хустку. Стає на ґанок і слухняно позує. На обійсті є ще критий колодязь. Одна частина дерев’яного хліва обмазана глиною. Споруда напіврозвалена. – 12 років, як здала м корову. Біля худоби треба ходити, а я ни бирую. Ниґде не ходжу, дома сиджу, – поправляє хустку. Запитую, чи звертався хтось із пропозицією віддати хату для музею. – Ні, – махає рукою. А шкода, бо це не просто хата, а наша історія. Сподіваюся, що після опублікування мого матеріалу працівники компетентних установ навідаються до Ганни Коцан.

Тетяна ГРИЦИЩУК, фото автора  

«Карпатський об’єктив» 

  Надіслати другу