Є в Карпатах мальовниче село з рідкісним географічним розташуванням

Називають його Худльовом. Розкішна природа панує в селі та навколо нього, а більшість житлових будинків знаходиться на рівнині обабіч берегів річки Віоли.

 

 На її лівому березі хати ланцюжком піднімаються на пагорби, і дружно туляться до підніжжя гори Бурлуг. Гора, наче квочка, що боронить своїм тілом малих курчат, захищає село від північних вітрів.

Праве крило гори – урочище Каляна, ліве крило – урочище Скалка. Далі у пониззі розсілися урочища: Кіньова, Стара Гора, Пісковатоє, Дубовоє, Ляхів, Балогова яма. Ще далі – землі села Ляхівці. Під Каляною протікає річка Віола, яка бере свій початок у підніжжя гори Маковиця. Долина річки не захищена від північних вітрів. Тому мешканці села Худльово садили виниці (так називали виноградні плантації) та персикові сади на лівобережжі. На правобережній частині здебільшого займались рослинництвом та тваринництвом. Початок долини річки Віоли облюбувало село Анталовці. Далі униз по течії на шостому кілометрі – Худльово, на дванадцятому – Середнє. Проміжне становище займають села Чертеж та Ляхівці.

Для мене ці кілометри не тільки географічне поняття. Тисячі разів мої ноги відчували дотик кожного сантиметра дорогої для мене землі тоді, коли разом з іншими школярами міряв пішки щодня цю дорогу, щоб навчатися в середній школі с. Середнє. Шість кілометрів майже щоденної прогулянки. Але про це – згодом. Басейн річки огороджений листопадовими лісами. З правобережжя околиць села Анталовці від підніжжя Маковиці на територію Худльова переходить ліс Балажова. Далі простягається ліс Циркуний (Церковний). Ще далі униз: Лінія, Край, Лапош, Демкув. Лівобережне Худльово оточують ліси: Кичера, Ясенники, Щовби, Верхні Мочарки, Біласув (з північного сходу та сходу), Востра, Попукачки, Дубова (з півдня). Вся оброблювана худлівська земля знаходиться в басейні річки Віоли і тільки південні схили Старої гори, Винника, Мочарок мають стік води у басейні річки Старої біля села Лінці. Кліматичні умови худлівської землі неоднорідні. Від північних вітрів захищено тільки лівобережжя. Тут температура повітря у різні пори року може бути вищою на 2-3 градуси у порівнянні з правобережжям. Ось чому виноградники, сади знаходились на лівому березі. Особливим кліматом виділяється урочище Мочарки. Легендарним місцем урочища є потужна кирниця (криниця) з кришталевою водою. Вона служила і слугує не тільки спраглим людям. Живицею постійно були заповнені валови (видовбані з товстої деревини великі посудини у вигляді човнів) для водопою худоби. Неподалік від джерела влітку ганялники (сторожі) та пастухи ставили колибу. Ця проста (на перший погляд) споруда майстерно створювалась з соломи та дерев’яних жердин. Служила нічлігом і притулком від негод. Мене завжди кортіло бути власником такого житла. Заздрість ятрила мою душу, уява моя блудила у вирі пригодницьких фільмів. Подібні колиби знаходились всюди, де була потреба щось охороняти у відкритому полі.

Територію Мочарок займали сади, сінокоси. Краще сказати, це були не сади, а гаї. Гаї червоної сливи. Поміж слив росли яблуні, груші, черешні, горіхи, дискині (їстівні каштани). Дерева, думаю, ніхто не садив. Їх доглядали, прививали, проріджували. Особливо багато було червоної сливи. В урожайні роки колгоспного періоду тисячі дерев»яних ящиків заповнених червоною сливою відправляли в Москву, Ленінград, міста Сибіру. Перезрілу сливу збирали, наповнювали нею гордови для бродіння. Осінню, після закінчення польових робіт, варили палінку (самогон). Не займався цією справою тільки лінивий. У 1960 – 70-ті роки на Мочарках та в інших місцях села, де знаходились подібні сади) були споруджені сушарки для сушіння фруктів. Сушили груші, яблука, бостриці (сорт слив із яких у процесі сушіння отримували чорнослив). Крім того із бостриць варили леквар (повидло). Це був досить трудомісткий процес: вранці сливу закладали у мідні котли і при безперервному помішуванні варили до вечора. На виході отримували повидло, яке без консервації зберігалось на протязі року. І, взагалі, у часи відсутності холодильників наші діди і прадіди володіли простими технологіями довготривалого зберігання продуктів харчування. Для цього використовували сіль, оцет, дрова, глиняний та дерев’яний посуд. Для прикладу: всі мешканці села різали свиней напередодні різдвяних свят. Тоді ж робили засолку та коптіння м’яса, пикниці (ковбаси), сала. Сало вживали в їжу на протязі всього року.

Влітку, коли ми з братом Іваном на цілий день виганяли на пасовисько худобу, мама вкладала нам у тайстру (сумку з домотканого полотна) хліб, декілька картоплин та кусок сала. На кращих ділянках землі знаходились дараби (орна земля). Вирощували крумплі (картоплю), тингирицю (кукурудзу), цвіклу (буряк), жито, пшеницю. До війни землю орали з допомогою волів, корів, рідше коней. Наша сім’я мала пару сіро-білих з крутими рогами волів. Пам’ятаю як наш віз, запряжений волами, піднімався по крутизні Старої гори. Воли сопіли, але впевнено тягнули нас. Батько зіскакував з воза на крутих підйомах. Ми, діти, не мусіли це робити. Думаю, що при цьому батько не тільки зменшував вагу воза. Це був якийсь знак для волів. Адже батько одночасно з криками «но» штовхав ливчу (ливча – підпорка бирфи, бирка – бокова стінка воза, ливча прикріплювались до осі кожного колеса). І воли витягували воза. Іншим був рух воза вниз.Все залежало від навантаження воза. При великому вантажі батько фіксував одно або обидва задні колеса металічним ланцюгом до бирфи. Колеса перетворювались на санки. На каменистих місцях з-під коліс сипались іскри. Ми з острахом чекали на закінчення цього і з полегшенням зітхали внизу, коли батько знімав з коліс ланцюги. Ми знову їхали у спокійному режимі. Всі земельні ділянки були ретельно доглянуті. Не зорана земля пестувалась не менше. Кожний квадратний метр землі селяни очищали від порослі чагарників, викошували все, що було можливо дістати косою. Адже сіно було головною складовою зимового раціону великої рогатої худоби, коней, кіз та овець. Для кіз заготовляли також дубове листя. Там, де розташовувались пасовиська, санітарну очистку виконували корови, вівці, кози. Випасали худобу на горі Бурлуг, на Скалці, у Кіньовій, біля хутора, який належав сімї Филипа. Хутір знаходився на пагорбі правобережної частини території села за декілька сотень до початку великого лісу Балажова.

Після Другої світової війни чехословацьку адміністрацію змінила радянська влада. В Худльові провели колективізацію, організували колгосп ім. Фрунзе. Його очолювали люди зі сторони. Тільки перший голова колгоспу (Мокрянин Василь) був мешканцем села. Такою була державна політика. Всі керівники, як правило, були поганими менеджерами, та ще й чужими в селі. Вони не вболівали за справу, не думали про майбутнє села. Майже всі доїжджали в колгосп як на роботу. Сільське життя-буття їх не цікавило. Кожен десь будував собі житло за громадські кошти та влаштовував на теплі місця своїх дітей. То ж не дивно, що з року в рік село все більше деградувало. Тим часом, молодь шукала щастя в місті. Після навчання в вузах годі було очікувати повернення їх додому. Вони працювали лікарями, вчителями, інженерами, керівниками… , але не в рідному селі. Так поступово знижувався рівень генетичного фонду сільської громади. Незамітно підкралася алкогольна небезпека. З кінця 1970-х років колгоспна форма господарювання віджила своє. Життя вимагало нових форм: індивідуальних, кооперативних, договірних, і т/п. Про це заговорили і в державних інституціях. Президент Кучма прислухався до тих радників, які, очевидно, були або далекими від проблем села, або робили це суто з власних інтересів. Оголосили про розпуск колгоспів і переведення їх в колективні сільськогосподарські підприємства (КСГП).

Розпаювання колгоспних земель стало полем для спритних ділків. Розпочалось нечуване в історії розкрадання землі як головного багатства держави. Цей шабаш продовжується й понині. Придумали мораторій на продаж землі. Це щоб бідний селянин не міг продати свій пай прозоро, а, тим часом, деякі люди зуміли взяти в оренду землі розміром у багато гектарів, строком на багато років. Що це? Не заплативши ані копійки, орендар фактично стає латифундистом. Таких поміщиків на землях України розвелось як грибів після дощу. З цього приводу перенесу вашу увагу на територію околиць міста Чоп. Неподалік від міста знаходиться ліс. В Чопі його називають Тийглашським. Довгі роки він був зоною відпочинку: тут збирали лікарські трави, гриби, заготовляли сіно. Сотні людей користувались створеною Богом красою. Наразі ця територія належить одній особі. Ця особа місцевим мешканцям невідома. Як же це так? Господь створив для багатьох людей, а користується один. Може він тут займається справою державної ваги, або рятує тварин Червоної книги, чи бюджет районний поповнює мільйонами. Та ні! Просто так вирішила у свій час районна рада. Захотіла та й віддала у користування на 49 років. Орендар обгородив ліс колючим дротом. Ось так ! А ліс Демкув, що належав сім’ї Марюхнич (Янкес) в Худльові, ніхто не обгороджував. Кому хотілося, той і користувався його дарами. Заборонялось вирубувати дерева і кущі. Відчуваєш, читачу, різницю? Сім’я Марюхнич (Марухнич, Янкес) не орендувала, а вирощувала ліс і не загороджувала його територію колючим дротом. Після війни в колгоспі опинились землі (ліс також) наших батьків зароблених ними тяжкою і багаторічною працею.

При розпаюванні землю отримали ті, хто не мав до неї жодного відношення. Приклад? Будь ласка. Наша сімя володіла 18-ма га землі до передачі її в колгосп. Під час злодійського розпаювання земель пай (2га) отримала тільки один спадкоємець нашої сімї Реґіна Фатула. В колгоспі крім неї працювали Іван, Маргарета. В той же час паї отримали люди, які працювали в колгоспі останній рік до розпаювання. Хіба це не злодійство? І заросли околиці села чагарниками, терном, шипшиною, глідом…Природа уже замела сліди великої праці не одного покоління мешканців села. Рукотворний рай сільської громади поступово понівечила бездарна система примусового колективного господарювання і бачу я, що для відродження цього раю потрібно багато десятиліть. І сумно мені від усвідомлення того, що наші діти та внуки вже не зможуть побачити худлівський край 40-50-х років ХХ століття. Ще більший сум лягає на мою душу від того, що навіть фотографії тих часів не можуть передати нам красу досягнень праці людей. Адже як розповісти мені про худлівську весну, коли нижня частина гори Бурлуг нагадувала величезний рожевий килим цвітіння персикових гаїв. Такими ж були схили Старої Гори та Винника.

Як передати тобі читачу мої відчуття захищеності, коли я босоніж ходив стежками там де ти зараз не пройдеш у чоботах без захисного одягу та сокири в руках. Чи повіриш ти мені, коли я розкажу тобі про чисті кирниці, про сливові гаї, про виноградники цінних європейських сортів, про річку Віолу, про сінокоси… Худлівчани йшли на польові роботи зі сходом сонця. Повертались додому ввечері. У тайстру чи кошар клали хліб, пічиню (сало), овочі. Посуд з водою не брали бо в цьому не було необхідності. По всій території сільськогосподарських угідь знаходились кирниці (джерела води). Найбільш відомими були Жолобок, Чобут, Вердапотук, Минькошова кирниця на Мочарках Потужність кирниці Вердапотука, кирниці на Мочарках дозволяла напувати худобу, а воду з Жолобка у радянські часи споживало все село через водопровід. За санітарним станом всіх джерел мешканці села прискіпливо доглядали. До державної санітарної служби це не мало ніякого відношення. Я ніколи не бачив біля джерел побутове сміття. Правда, люди тоді користувались тільки скляним, глиняним та дерев’яним посудом. Пластмасового чудовиська ще не було. Сливові гаї займали цілі урочища: Бакошова загорода, Мочарки, Стицувки, за Старою горою, за Кантеном. В урожайні роки дерева не витримували ваги слив. За часів радянської влади проводились масові заготовки слив для відправки до північних районів Радянського Союзу. Робочі місця займали в основному діти. Таким чином ми мали можливість заробити на одяг та шкільне приладдя. Частина врожаю попадала у гордови (бочки) селян. Восени, коли закінчувалось бродіння слив, приходила пора варіння палінки (самогону). Окремі мешканці села наганяли по декілька десятків а то і сотень літрів палінки.

Мені батько розповідав, що після приходу радянських вояків, коли різко підскочив попит на горілку, сухі вина із середнянських підвалів переганяли на міцніший напій. Що залишалось робити, якщо знамениті середнянські вина не були оцінені визволителями. Радянські вояки полюбляли міцніші напої. Нехитре самогонне устаткування встановлювалось на подвір’ї ближче до студні (колодязя), щоб легше носити воду для охолодження пари. І перетворювалось вино на горілку.

Плантації виноградників називались винницями. Майже кожна сім’я володіла бодай невеличкою винницею. Середня площа винниць сягала біля 0,3 – 0,4 га. Вирощували виноград для власного виробництва та споживання вина. Найбільші і найцінніші виноградники належали єврейським сім’ям. Вони розводили кущі європейських сортів для товарного виробництва сухих вин. Незважаючи на те, що ділянки землі під виноградниками були дрібними і належали багатьом власникам, їхнє розташування було компактним на південних схилах урочищ Каляна, Молодини, Винник, Стара гора, Пісковатоє, Брутвина, Грущина. Ці місця є найбільш захищеними від весняних заморозків. Обробіток виноградників – важка ручна праця. Від весняної обрізки лози до отримання осіннього ароматного соку селяни виконували десятки специфічних операцій. Пам’ятаю, як ми, діти, тупцювали по наповнених виноградом мішках, вичавлюючи солодкий сік. Пізніше цю операцію виконували з допомогою пресу. Найтяжчою роботою було обкопування кущів рогачками (двозубою мотикою). Взимку селяни заготовляли дубові колики, вносили гній. Весною обрізували лозу, обкопували кущі. Влітку знову обкопували, обприскували бордоською рідиною два-три рази, обламували молоді пагони, підв’язувати їх. Винобрання (збір винограду), в залежності від сортів винограду, розпочиналось у вересні і завершувалось на початку листопада. Бродіння винограду закінчувалось в грудні. Гордови з вином знаходились у пивницях. Мешканці села викопували пивниці ( підвали) в кам’янистих пагорбах. В тілі Гори, що нависає над річкою, люди видовбали десятки підвалів. Хоснуються ними і зараз: зберігають картоплю, овочі, вино. Ці витвори людських рук є унікальними холодильниками. Температура повітря в пивницях постійна незалежно від пори року. Пивниці є також в Глибокій путі, в Молодинах та по вулиці біля церкви.

Романтика виноградної справи на все життя поселилась в моїй душі. У серпні вільне пересування виноградниками було обмежено. Тебе обов’язково зустрів ганялник (сторож), який спитав про те, куди ти прямуєш. Він тебе запримітив ще на підході до виноградних плантацій і зустрічав на добре відомій йому стежці. Ти не здогадувався, що згори вся низинна частина проглядається як на долоні. Ганялник (я тільки згодом звернув увагу на фонетику цього слова: це той, що відганяє). На видному місці знаходилась колиба (намет). Ця нехитра споруда викликала у мене неймовірне захоплення. Відчував тільки одне бажання: поселитись у цьому дивному помешканні. Ще й зараз відчуваю той запах житньої соломи, з якої споруджували колибу. Ніякий дощ, ніякий вітер не загрожували цій могутній споруді. Вона стояла непохитно. Біля колиби, як правило, знаходився млиниць (млинок): на високому дереві встановлювали саморобний однолопатний пропелер, який під впливом вітру крутився і при цьому обертав дерев’яну терепалку. Рухомі дерев’яні палички ударяли при обертах у підвішену дерев’яну дощечку. При цьому утворювались звуки, які нагадували барабанний дріб. Про річку Віолу та інше.

Відчуваю особливе душевне піднесення, коли розповідаю про річку Віолу, яка протікає територією сіл Анталовці, Худльово, Чертеж, Ляховці, Середнє, Вовкове В середині ХХ століття вона була повноводною з великою кількістю рибного та іншого населення фауни. Чистота води відповідала джерельній. Мешканці села, хати яких знаходились поблизу річки, черпали з русла воду для пиття. Риби було так багато, що річка нагадувала собою акваріум. Каміння дна обмацували жовтобрюхі марени, болотянки (піскарі), здобуваючи з-під каміння рачки і, перехоплюючи всяку живність, яку зносила вода. Біля великого каміння ховались лякливі струги (форель). Найглибші місця належали клинам (головням), але саме вони контролювали поверхню води у кожній колобані (ямі, заглибленні). Тільки якась комаха (хрущ, муха, коник, жук) опинялась на поверхні води як реакція клина була блискавичною. Знаючи про це, ми мали можливість виявляти його кількісну присутність в тій чи іншій колобані. Для цього було достатньо відщипнути шматочок сухої тоненької тростини і кинути у воду. Клин обов’язково виринав на поверхню води, «нюхав» підозрілий предмет і знову зникав у глибині. Зрозуміло, що нанизаного на крючок коника клин жадібно ковтав і…опинявся на березі після вправного підсікання вудки. Черешня – улюблена складова меню клина. Жменька плодів червоної дикої черешні в кишені сорочки, вудилище із ліщини довжиною 3-х метрів, волосінь такої ж довжини з гачком під розмір черешні – ось таким було моє спорядження для змагання з клином. Не пам’ятаю, щоб така рибалка була без трофея. Я мав нагоду рибалити таким способом в усіх річках Закарпаття. Засвідчую: була черешня і був клин.

Розповідаю про 1960 – 70-ті роки. Під камінням лежали ліниві мнюхи (мині). Біля самої поверхні грались невеличкі плиски (верхоплавки). Красоту підводного царства представляли маленькі рибки здерки (гольяни). Весною під час нересту вони були напрочуд гарними: золотисті тіла з червоними плавцями. На течії вони знаходили захист за кожним каменем, що виступав із води. В кожному такому природному акваріумі загравали у вирі прозорої води десятки маленьких красунь (довжина 5-7 см). З гіркотою приходитья в наші дні (2012 рік) говорити про це в минулому часі. Немає прозорої води, немає каміння у воді, немає рибок… Але немає найголовнішого: немає пробудження сумління людського від скоєного, немає усвідомлення невідворотності біди і невідкладності прийняття рішучих, швидких дій. Окрім риби в річці водилися раки та міноги. В руслі річки дно валунно-галькове. Величина окремих валунів була такою, що ми після купання грілись на них лежачи. Сонце нагрівало каміння, каміння – воду. Біля води росли вільхи, ясени, ліщина та вербина. Столітні вільхи краще бетону укріплювали річкові береги. Біля їхнього коріння утворювались колобані (ями). Глибина води в деяких колобанях була до пояса дорослої людини. В таких місцях ми перегороджували русло річки з допомогою каміння та гілок вільхи.

Рукотворні басейни називались купанками. Купались і дітлахи, і дорослі. Хлопці займались стрибками у воду. Пам’ятаю велику купанку біля Голди. Голда – мешканець села, єврей. Його хата знаходилась неподалік (звідси назва купанки). Після війни, як і інші єврейські сім’ї, сімя Голди не повернулася додому. На березі річки росла величезна вільха. Верхня частина її коріння здіймалась високо над водою і слугувала чудовим трампліном для стрибків у воду. Подібні купанки знаходились також в урочищі Лази біля футбольного поля та вище села за течією річки коло колгоспної птахофабрики. Я ніколи не пропускав колобаню біля Голди, коли з вудочкою в руках рухався вверх чи вниз за течією річки у пошуках рибальського щастя . Вранці та під вечір клин (головень) виходив зі сховищ і жадібно хапав хруща на поверхні води весною, або черешню на дні влітку. Річка тоді була багата на рибу. Мій перший рибальській досвід був простим до примітивності. За сучасну волосінь слугувала нитка для шиття. Гачки я майстрував сам зі скріпок учнівських зошитів. Проблема була в тім, що підсікти рибу і викинути на берег було не так просто, бо риба зривалася з гачка, або розгинала гачок. І все ж таки я приносив додому рибу і мама хвалила мене за це. Вона ж і вирішила мою проблему. В селі всі знали заядлого риболова одноногого Киніва. Мама викупила у нього два метри волосіні і кілька гачків за чотири яйця. Моя риболовна продуктивність зросла у рази.

Щоб сучасні мешканці села мали реалістичне уявлення про те, як ми, діти, ловили рибу розповідаю. Річка була повноводною. Але люди у багатьох місцях сухо переходили через річку. Пояснити це просто. Переходили річку з допомогою великих каменів. Ніхто не забирав їх із русла. Біля кожного валуна була заглибина, де затримувалась риба. Береги річки укріплювали дерева вільхи. Біля дерев створювались колобані – головні помешкання риби. В наші часи річка Віола дуже обміліла. Я пояснюю це руйнівною діяльністю жителів сіл Худльово та Анталовці. Так, наше покоління не змогло зберегти це природне диво для наших дітей та внуків. Ніхто не зупинив вирубку дерев берегами річки, ніхто не заборонив забудовникам вигрібати рінчу (гальку), вибирати валуни із русла річки. Адже під кронами дерев не випаровувалась вода влітку. Велике каміння затримувало швидкість течії. За кожним валуном утворювались заглиблення, де залюбки ховалась риба. Коріння дерев укріплюють береги, сприяло утворенню колобань. Таким чином, неконтрольована господарська діяльність людей перетворила красуню – річку на канал.

На початку 60-х років минулого століття мешканці села скоїли тяжкий злочин. В русло річки за течією вище села скинули отрутохімікати. Прізвища винуватців залишились невідомими. Скоріше всього, вони не знали, що творять. Інсектициди призначались для боротьби зі шкідниками сільськогосподарських культур і мало хто знав про небезпечні властивості таких речовин. Упродовж одного дня аж до нижньої течії в околицях с. Середнє річка стала мертвою. Вода в річці була жовтуватого кольору. Течією зносило велику кількість риби і всього іншого населення річки. Не вірилось, що річка була такою багатою. І до сьогодення рибне населення річки не відновилося. Залишились одиничні екземпляри, які ось-ось зникнуть. Повернення риби можливе тільки за певних умов. Не хочеться мені цю сумну розповідь закінчувати на такій трагічній ноті.

Ми, старше покоління, повинні визнати свою провину і покаятись. Але, на жаль, відродження загубленого залежить уже не від нас. Прийдешні покоління будуть рятувати річку на протязі десятиліть. І це при умові, що вони будуть мудріші за нас. У русло річки вливається багато потоків. Деякі з них не пересихають навіть у засуху. Така поточина протікає і по вулиці Підгірній, де знаходилася наша батьківська хата. В середині ХХ століття вона була завжди з водою. В ній водилися слижі – маленькі рибки довжиною 7-8 см. Вечорами слижі запливали з річки вверх поточиною переборюючи мілину. При цьому їхні спинки проступали із води. Характерне хлюпотіння привертало увагу прохожих. Хлопці з нашої вулиці ловили їх руками, або з допомогою кухонної вилки. Підсмажені рибки вважалися делікатесом. Під час дощів потік перетворювався на бурхливу річку і затоплював всю вулицю. Таке природне санітарне прибирання вулиці можна порівняти з античним міфом про один із подвигів Геракла, коли той спрямував річку на Авгієві конюшні. Водозбором потоку по вулиці Підгірній є урочище Молодини. Ліва частина гори Бурлуг називається Скалкою. Далі розташовано урочище Кіньова. Їх розділяє Великий потук (потік), який, наче велетенським ножем, відрізав Кіньову від Скалки. Каньйон не так просто перейти. Водозбір Великого потоку забезпечує улоговина з лівого боку Бурлуга, що має назву Сідло. Після дощової зливи, збігаючи на великій швидкості з гори, потік сповільнюється у Стицувці та Бакошовій загороді, розливається в Лазах і, врешті-решт, впадає в річку. В нижній течії потоку водилася риба. Як тоді, так і тепер, у часи літнього бездощів’я, на дні каньйона тихенько крадеться ледь живий, але животворний струмок. Допоки будуть сочитися його капіляри від материнської криниці Верда-потука, доти буде він існувати. Спогади про річку дорогі для мене. Це не просто слова.

Як рятувати річку? Треба якнайскоріше повернути річці те, що від неї забрали: каміння, дерева. Влаштувати вище села за течією в місцях з високими берегами пороги із каміння, категорично заборонити добування гравію із русла, вирубку дерев, чагарнику берегами річки, браконьєрство. Запустити молодняк форелі. Клин, марена відновляться природним шляхом. Перші ознаки позитивних зрушень можуть проглядатися уже через п’ять років. Враховуючи, що по обидві сторони річки знаходяться рідкісної краси краєвиди, сам Бог велів тут розвивати рекреаційно-оздоровчу інфраструктуру. На лівому березі річки під Каляною напрошується іригаційна споруда з невеликими фінансовими затратами: перегородити русло річки і вирити невеликий котлован, який буде акумулювати запаси води у часи її надлишку. На протязі року водоймище стане маточником розведення риби. Влітку воно буде дуже гарним місцем відпочинку. Рибалка, збирання грибів, походи у природу, кирниці з кришталевою водою. Близькість до обласного центру – теж позитив. Міст через річку в центрі села був дерев’яним. Бетонний спорудили на початку 60-х років XX століття, що діє понині. Міст спорудили високо над руслом, страхуючись від можливих ударів паводків. Попередні мости бурхлива річка не раз руйнувала. Переходячи міст, у мене завжди виникала спокуса подивитись вниз. Душа заядлого рибака тремтіла від того, що бачили очі. Риба проявляла ознаки страху і поспішала сховатись. Більша риба запливала під міст (це клин), або тулилась до каміння (це марена, болотянка), Дрібнота продовжувала грайливо веселитись. Кидаєш у воду якусь маленьку дерев’яну трісочку і бачиш як відчайдушно до неї кидаються рибки. Спочатку ті, що на поверхні (плиски, дітки клина). Потім зі сховищ стрімко виринали підлітки, а то і дорослі представники сім’і клина. Починаєш відчувати як важко стриматись від бажання або збігати за вудкою, або закатати штани і наздогнати зухвалих мешканців водного царства. Не варто дивитись вниз з висоти мосту сьогодні. Бо ти не відчуєш тієї схвильованості, того душевного піднесення, які розбудили мої спогади і крадькома виринули із товщі пам’яті. На які емоції можуть наштовхнути тебе колготки, шкарпетки, що намертво обвили каміння річки і знищили ареал рибного населення. Зупинимось на цій проблемі. Я розповідаю про річку 50-х років 20-го століття. Риба не була предметом ринкових відносин. Мешканці села були суб’єктами натурального господарства: харчувалися тим, що вирощували на своїх земельних ділянках. Учасниками ринку була тільки невелика частина селян. Річкова риба не мала якогось суттєвого продовольчого значення. Скоріше, це було хобі для окремих мешканців села у вихідні дні. Ловили рибу не вудками, а руками.

Ця методика передалась від батьків і нам, підліткам 1950-х років. Ми просто перевіряли рибне населення річки : прощупували всі щілини під великим камінням, під берегом, під корінням дерев, тобто, де шукала порятунку риба. Адже глибина води була, здебільшого, до коліна. Тільки у деяких колобанях глибина води досягала попереку людського тіла. Як правило, наша група (Озимкув Мішо (Озимок Михайло), Богачикув Янко (Фатула Іван), Рошкув Штефан (Малинич Степан), автор спогадів, та ін.) починала рибалити під Горою (біля лавки через річку). Наше змагання з рибою завершувалось або біля курятника у підніжжя гори Каляна, або під Обучов. Тривалість дійства залежала від нашого фізичного стану. Босими ногами по застеленому камінням річковому руслу пройти 1-2 кілометри, майже не розгинаючи хребта, було важким випробуванням.

Треба врахувати також те, що температура води вверх по течії річки знижувалась. Дерева густо стояли над річкою. Сонячне проміння тільки проблисками торкалося води. Наші губи все більше синіли, наша шкіра більш виразно уподібнювалась до гусячої. З яким трофеєм ми повертались додому? На наших ключках (ключка-тоненька гілка верби чи іншого дерева, на які ми нанизували через жабри виловлену рибу) було десять-двадцять екземплярів клина, марени, мнюха загальною вагою приблизно 1-2 кілограми. Розмова про річку виходить далеко за рамки цієї теми. Чому так сталося! Хто несе персональну відповідальність за сьогодення! Адже сотні років на берегах річки жили люди. Користувались її дарами. Природа Божим велінням змайструвала цю річку. Людина жила в злагоді з річкою доти, допоки грубо не втрутилася у її життя. Народжується річка під горою Маковиця з первісних джерел. Питна вода найвищого ґатунку (говорячи сучасною комерційною мовою), нічого не підозрюючи, збігає вниз до села Анталовці. Приблизно за 300 – 500 м до початку села у затінку дерев на березі річки, у руслі самої річки влаштували літній табір сільського стада корів.

Борис МАРУХНИЧ (Худльово, Ужгородський район), "ЗаК"

 

29 червня 2015р.
-->

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів