Закарпатська полька буває на Сході України частіше, ніж наші дипломати!

І хоч пані Оксана уродженка Тересви, вдома, на Тячівщині, про її масштабну волонтерську роботу знають менше. І цьому є пояснення – уже впродовж 15 років вона мешкає у Польщі. І, зазвичай, організовує благодійні акції на місці. Хоча зараз, коли підключилася й мама, вирішила організувати «пункт прийому» у них вдома, на вулиці Богдана Хмельницького, 6, куди тересвянці приносять для бійців теплий одяг, консервацію, речі гігієни, все, що завжди в ціні в суворих польових умовах.

…Знайомлячись з біографією Оксани Кузьми, мимоволі приходиш до висновку, що її потяг до волонтерства зумовлений насамперед співчутливою, добросердною вдачею, вмінням зрозуміти людину, коли їй дуже непросто. Адже дівчині й самій довелося скуштувати в житті полинної гіркоти. Особливо сутужним був для родини період 90-х, коли зупинився Тересвянський ДОК, де працювала, і їм з матір’ю й молодшою сестрою просто ні на що було жити. Тоді й прийняла це нелегке вимушене рішення – шукати щастя на чужині.

…Зараз Оксана Кузьма – успішний підприємець з видом на проживання у Польщі. Проте стала ним не одразу – після десятиліття малокваліфікованої фізичної праці, яка, проте, привчила до виняткової самодисципліни, уміння бути сильнішою за обставини, як би вони не складалися. Водночас жінці таланило на хороших знайомих, і це нерідко виручало. Й коли в Україні розпочалася АТО, вона відчула, що не може залишатися осторонь і, заручившись підтримкою впливових людей, взялася організовувати для українських бійців волонтерську допомогу. На її заклик одразу відгукнулося чимало небайдужих. Приносили, хто що міг – від зубної пасти до теплих курток і ковдр. Проте першого разу з транспортом виникли проблеми – водій взявся доправити лишень до Києва. Але Оксана не розгубилася – у Києві звернулася по допомогу у військовий прикордонний госпіталь, де їй радо пішли назустріч. Вона вперше побувала на «території війни» – в м.Біловодськ. Наступні маршрути пролягли в Сєвєродонецьк, Старобільськ, Широкине… Про всі ці поїздки нагадують знімки, а ще грамоти та подяки за щедрий волонтерський внесок. На урочистому зібранні в українському посольстві з нагоди Дня незалежності Надзвичайний і Повноважний посол України в Польщі Андрій Дещиця, вручаючи їй заслужену відзнаку, сказав пам’ятну фразу: «Ця маленька, тендітна жіночка буває на сході України частіше, аніж наші дипломати на роботі».

Гнітючі ж враження від цих поїздок часто були зумовлені не лишень, власне, воєнними реаліями, а й бідністю та необлаштованістю солдатського побуту. Надто потерпали від нього воїни взимку, не маючи достатньо теплого одягу, білизни, спальних речей тощо. Щоб вийти із ситуації, змушені були купувати все це власним коштом. Тому щоразу дівчина переконувалася, якою архіважливою в таких умовах є її волонтерська місія. Тож повернувшись з далеких доріг у Польщу, знову починала все спочатку – обдзвонювати знайомих і стукати в усі двері, аби зорганізувати черговий вантаж.

Неодноразово зустрічалася в зоні АТО із журналістами, зокрема, із Тетяною Івченко та Людою Горбаль. Проте один із їхніх телесюжетів змусив неабияк похвилюватися Оксанину матір. Йшлося у ньому про шквальний обстріл волонтерської групи, в результаті якого згоріли 3 військові машини та волонтерський «бусик», з яким приїхала Оксана Кузьма. В день, коли по багатьох каналах йшла передача, раптом пролунав дзвінок від мами:

– Оксано, ти де?

– П’ю каву у Варшаві.

– А де ти була вчора?

– У Харкові.

– А як потрапила під обстріл на передовій?..

– Виявляється, – розповідає Оксана, – «шостим чуттям» мама вирахувала мене серед інших під час прибирання на розгромлених об’єктах, хоч обличчя мого й не показували в телесюжеті. Тому й перепало на горіхи.

А взагалі, каже співрозмовниця, коли ставить перед собою якусь мету, її вже не спиняє ніщо. І «вищі чини», з якими вирішувала питання в телефонному режимі, не раз зізнавалися: ми думали, що на тому кінці дроту – жінка-гроза солідної вагової категорії, а виявляється – мале, тендітне «курча»…

Жарти-жартами, але попри крутий безкомпромісний характер, з відважною волонтеркою рахуються у військовому середовищі на всіх рівнях й охоче допомагають, якщо виникають проблеми.

– Якось, – каже вона, – не могла добратися додому, не було квитків на потяг, то серед ночі зателефонувала генералу Королю, і через якісь півгодини мені принесли квиток для проїзду в плацкартному вагоні, причому безкоштовно.

Охоче супроводжують Оксану військові в дорозі до блокпостів й прикордонних частин. Вони вже знають: вона не возить гуманітарні вантажі на склади і в тихі, «благополучні» райони.

– Коли заїхала фурою в Широкине, здійнявся крик, галас: хто дозволив, чия машина і як це взагалі могло статися? – розповідає волонтерка. – Виїхати звідти не могла за три доби. Зате почула цікавий репортаж по «сепарському радіо»: мовляв, волонтери «віджали» фуру в Ахметова. Ці останні дні боїв за Широкине запам’яталися добрячою м’ясорубкою, коли небезпека була аж надто близько.

Від комбата їй добряче влетіло тоді через неодягнений «броник». Однак, виправдовуючись, дівчина знайшла залізні аргументи: він же важкий, кілограмів з 20, то хіба далеко б у ньому втекла?

…Оскільки на Закарпатті Оксана Кузьма буває рідко, в організації роботи тересвянського волонтерського центру їй допомагатиме Алла Мазур. Іде зима, і знову на повний зріст постають проблеми: нехватка теплого одягу, взуття для воїнів, пального. Тож волонтери сподіваються на співучасть земляків, в чиїх силах поповнити зимовий гардероб бійців АТО в’язаними речами, шкарпетками, шапками, теплою нижньою білизною тощо. А ще велику цінність для виготовлення протезів становлять звичайні кришечки від пластикових пляшок. Тож волонтерки закликають бажаючих долучитися до їхнього збору. Вони вдячні усім, хто радо відгукується на насущні запити захисників, зокрема братам Малькам з Тересви, котрі блискавично реагують на будь-яке прохання, солотвинцеві Віктору Фонті за заправку транспорту пальним. В той же час є люди, які живуть за принципом «моя хата скраю», і, на жаль, їх немало. Доводиться Оксані Михайлівні стикатися й з випадками, коли під личиною волонтерів маскуються нечесні на руку ділки. У своєму гніві до таких вона безпощадна.

Проте гуманітарна діяльність цієї незвичайної, відчайдушної жінки пов’язана не лишень із війною на сході. Адже саме вона влаштувала у Варшаві спортсменам-паралімпійцям з Києва настільки теплий і патріотичний прийом, що їх запросили вийти до публіки разом з українськими вболівальниками. А ще на Оксану Кузьму з нетерпінням чекають вихованці двох дитячих закладів – маріупольського дитячого реабілітаційного центру «Республіка Пілігрім» та евакуйованого з Донеччини під Миколаїв дитбудинку, куди вона привозить немало з того, без чого немислиме дитинство – іграшки, солодощі, взуття, різне спортивне причандалля. Та якими б щедрими не були подарунки, вони не в змозі повністю розтопити печаль в дитячих очах.

– Буває, підійде дитина, обхопить тебе руками і… мовчить, – каже Оксана. – І це мовчання красномовніше за будь-які слова.

Будь-яка вимушена перерва у волонтерському графіку здається нашій землячці цілою віч­ністю. Адже щомиті квапиться наповнити конкретним змістом нові задуми, які виношує в неспокійних думках. Так, добротворення стало заповітним сенсом її життя, тому не лякають ні труднощі, ні небезпека, ані далекі дороги, що ведуть до людей.

Ганна МАКАРЕНКО.

Тячівський район.

На фото зверху: Оксана КУЗЬМА (друга зліва) з прикордонниками та своїми добровільними помічниками

 

15 листопада 2015р. -->