Осінь в Кужбеях: як «живе» безлюдне село в горах Закарпаття (ФОТО, ВІДЕО)

Осінь в Кужбеях: як «живе» безлюдне село в горах Закарпаття (ФОТО, ВІДЕО)
Кожного року протягом минулого десятиліття, з настанням холодів і першого снігу в Карпатах, новини рясніли заголовками: «Тридцять років самотності, або Остання зима Кужбеїв», «Дві останні мешканки вирішили покинути село Кужбеї у Карпатах», «З карти Міжгірщини зникає село», «Сестри-самітниці покинули Богом забуте закарпатське село Кужбеї» і так далі, наче конкурс на найоригінальніший заголовок про занепад високогірного села на Закарпатті.

 

Ньюзмейкерками були сестри Ганна і Калина Бряник, які, живучи більшу частину року в екстремальних умовах Кужбеїв, серед смерекового лісу і тварин, ніяк не могли наважитись жити в селі Сойми, під горою, де мали частину хати, чим і давали інформаційний привід любителям карпатської екзотики. Тож коли життя в долині Ріки, з примхами цивілізації і гуркотливими машинами їм набридало, гори показували свої хребти з-під снігу, вони знову повертались в маленьку дерев’яну закіптюжену хату, а з їх поверненням в Інтернеті і у місцевій газеті «Верховина» з’являлись заголовки штибу «Іскра життя знову спалахнула в Кужбеях».

Моє дитинство і юність в досмартфонні часи дали змогу спостерігати за подіями в цьому селі не з новин. Якісь 40-45 хвилин звивистою лісовою дорогою з Майдана через урочище Банний – і ти вже милуєшся краєвидами гір, уявляючи, як вирувало колись в Кужбеях верховинське життя. За якісь десять років на моїх очах тут зникли дерев’яні хати, в які можна було зайти і побачити залишки аскетичного побуту горян. Попри атмосферу присутності, коли здавалося, що хтось зараз вийде з хати, почуєш сміх і розмови, десь закуриться дим із сіней, кожного року природа забирала своє – спочатку кришу, потім стіни, а наостанок і викладений з колотих брил фундамент заростав травою і мохом, нагадуючи, що тут колись була хата, лише невеликим горбом, чи вишкіреною ямою.

Не важко здогадатись, що суворі карпатські зими і пошук легших умов для життя, колись штовхнули місцевих мешканців з гори в навколишні села. Дехто забрав із собою і хати, залишивши після себе криницю і вже здичавілі садки груш, яблунь й терпких слив.

Здивувався, коли, порившись в старих картах, побачив, що спочатку гірське поселення мало інші назви, наприклад, у XVIII ст, 1782–1785 роках тут знаходилось до десяти хат (в кращі часи – до тридцяти), а назву записано як Burgeletz.

Вже у XIX ст (1864 р.) і ХХ ст. (1941) році на кадастрових і військових картах можна прочитати знайому нам назву Кужбеї, але з дописом Szarvashegy, що в перекладі з угорської звучить як «Гірський олень».

Окремої згадки заслуговує дерев’яна церковця, збудована в 1937-му, за народними звичаями – в найвищій точці села, віддана всім вітрам і захищена лише декількома деревами, що ростуть навколо. Саме вона – один з основних магнітів для туристів в цей «ведмежий кут», хоча служба в церкві рідкість – один раз в рік, 7 липня на свято Різдва Іоана Хрестителя. На один день село оживає, сюди підіймаються ті, хто ще тут народився, і ті, хто буває тут чи не щоліта на сінокіс, і по гриби з ягодами.

Хранительками ключа від церкви були сестри Бряник. Постукавши в невеличкі двері, можна було домовитись через Калину, якій було все важче ходити, щоб глухоніма Ганна відкрила її, і побачити інтер’єр всередині. Колись з однокласниками ми вилізли на горище церкви, де побачили перерізаний газовий балон, який виконує функцію дзвона.

Про Кужбеї написано дуже багато. Зникнення села в наш час не проходить безслідно. Остання мешканка села, Калина Бряник, живе в Соймах. Її хатина замкнута на колодицю. Пропоную подивитись режисерську студентську роботу мого друга з Майдана Василя Рекіти, і фото з недільної прогулянки таким гарним, таким безлюдним селом...

Михайло Маркович, для uzhgorod.net.ua

Відео: Василь Рекіта

Фото автора

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

 

28 жовтня 2019р.
-->

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів