Колочавські храми незалежності

Наприклад, День незалежності України було відзначено в Колочаві відкриттям другої черги тамтешнього скансену. Відкритий два роки тому, він спершу містив п’ять комплексів, зокрема жандармську станцію, кузню з доброю сотнею інструментів і виробів, хату заможного селянина з багатим начинням. Тепер додалося ще п’ять, зокрема школа, хата шевця з дюжиною шкіряних постолів і личаків, стайня. Окремо стоїть старий вагончик – навколо скансену планується прокласти вузькоколійку з паровозом і парою вагонів. Ряд експозицій у роботі, ще пахнуть древесною стружкою і вапном. У перспективі музей матиме ще кілька хат і сучасний амфітеатр.

Празький державний дитячий ансамбль, що гостював у селі, показав присутнім хореографічну композицію про Миколу Шугая і його дружину Ержіку під музику з сучасного чеського фільма-мюзикла про цього опришка. Їхніми партнерами виступили місцеві дітлахи, котрим керівниця ансамблю кілька днів давала майстер-класи. Також місцеві маленькі танцюристи продемонстрували й окремі номери у жанрі сучасного балету. Концерт завершився дорослою вокально-хореографічною композицією, яку виконали місцеві аматори у старовинних верховинських одежах, хороводом-коломийкою за участю усіх бажаючих.

Також було презентовано щойно виданий другий том з десятитомної “Історії верховинського села. Колочава. Релігія” Станіслава Аржевітіна. Окрім автора, над книжкою працював ряд його помічників, зокрема документальне забезпечення здійснив М.Делеган, художнє оформлення – О.Герц. Доклалися і колочавські краєзнавці. Редакційно-полі-графічні роботи здійснили три видавництва – київські і чернівецьке.

Понад 800-сторінкова книга є на сьогодні одним з найбільш фундаментальних досліджень церковної історії Закарпаття в цілому. Вона відкривається ґрунтовним нарисом церковної історії краю від кирило-мефодіївських часів до наших днів. Тут заново на основі самостійного аналізу джерел досліджено обставини про зняття Ужгородської унії, процес її поширення на Мараморощину, що тривав понад століття. Окреслено складні перипетії протистояння православної й уніатської церков на Верховині. З наведених документів видно, що у гірські села унія прийшла лише наприкінці XVIII ст., причому і тоді її сприйняла лише половина населення. У цьому розділі вперше опубліковано цілий ряд ключових першоджерел. Це складений 1652 р. документ про собор 63 священиків у замковій церкві Ужгорода, на якому прийнято унію (його та інші латинські тексти переклав С.Вискварка, переклади з угорської зробив М.Бідзіля, з чеської – Р.Житник). Раніше цей документ переказувався практично всіма нашими істориками, але наукову публікацію його здійснено лише зараз. Те ж стосується листа цісаря Леопольда 1692 р. про пільги для церкви, ряду найдавніших єпископських послань і подальших часів, особливо детально охарактеризовано релігійну ситуацію доби Карпатської України. Цікавими є подані документи про атеїстичну пропаганду у радянській Колочаві.

Відтак уміщено розвідку В.Малети про церковні метричні книги Колочави, які є часописом місцевих родів. Адже сучасна Колочава склалася об’єднанням десятка хуторів і присілків – Горб, Старе Село, Лази, Брадовець, Мерешор, Гиршовець, Калновець, Сухар тощо. Кожне з цих малих сіл прагнуло мати свій храм. Зібрані С.Аржевітіним документи переконують, що принаймні з XVII-XVIII ст. церкви були в Імшаді, Негровці, Горбі та Лазах. У метричних книгах цих та пізніших церков записано усі дані про селян за 234 роки.

Подано понад сто сторінок архівних документів про церковне життя в Колочаві чехословацької доби. Відтак ідуть документи про окремих місцевих священиків. Описано сільські храми, їхні іконостаси, дзвони, хрести. Наведено сорок сторінок документів про будівництво та ремонт цих церков. Описано також сільські цвинтарі та окремі поховання. Понад стосторінкова добірка документів присвячена фінансово-майновим справам колочавських громад. Далі йдеться про церковну освіту у селі. Передостанній розділ – етнографічно-фольклористичний. Наостанок характеризуються два найдавніші церковні манускрипти з Колочави – “Перло дорогоцінноє” Івана Лугоша та збірник проповідей Петра Колочавського. Що ж до стародруків, то їх тільки в одній Михайлівській церкві зберігається з десяток. У додатку вміщено ще ряд цікавих документів про участь церкви у цивільних справах колочавців, наведено дані про численних місцевих благодійників, котрі упродовж століть жертвували на церкву. Книга щедро ілюстрована кольоровими фотографіями.

Навряд чи на сьогодні можлива синтезуюча історія всього Закарпаття на належному сучасному рівні. Спершу мають бути докладно з’ясовані історії окремих сіл і містечок, як це робиться стосовно Колочави. На фоні цієї скрупульозності і педантичної опори кожного твердження на архівні джерела особливо відчутно, як багато приблизного й умоглядного у решті наших писань. В історії Колочави, як у краплі води, відображається доля цілого краю, причому досить несподівано і маловпізнавано.

Зараз автор пише третій том “Школа”. Окремі книжки буде присвячено добі Карпатської України і наступним подіям, повстанській групі В.Штаєра, колгоспному життю, сільському мистецтву і культурі тощо. В результаті вимальовується грандіозний десятитомник про одне село – безпрецедентний в Україні. Нагадаємо, що навіть Київ має свою найбільшу історію тільки у чотирьох томах, а Львів – у трьох. З такою прискіпливістю вивчено хіба що окремі французькі та італійські села, але про них збереглося справді море документів, на відміну від наших. Том “Релігія” сам по собі є унікальним культурологічним дослідженням, гідним Шевченківської премії.

Сергій ФЕДАКА
Трибуна

 

06 вересня 2008р.