"Ракетою" і "Божим даром" називали закарпатця у львівських "Карпатах"

Незабаром йому виповниться вісімдесят. Про свої роки Іван Диковець говорить як про багатство. Але додає, що почувається нормально. Спокійно вибирається в місто, веде бесіди і в ряди-годи може навіть хильнути чарку у гарній компанії.

Своє минуле Іван Васильович згадує з посмішкою. Власне, те минуле, яке ще не стерлося з пам’яті під тиском невблаганного часу. У футбол він грав у дворі, потім переїхав до Казахстану, де був учасником колгоспної команди. Коли його, – юнака, – доля занесла до рідної України, повертатися до Казахстану бажання уже не було. Так Іван Диковець опинився в ужгородському «Спартаку», звідки пішов на підвищення до «Динамо». Хвороба, повернення до Ужгорода, запрошення «Шахтаря», дискваліфікація – і переїзд до Львова, де Іван Диковець став справжньою легендою. Детальніше – з уст самого ветерана.

– Ви починали свій футбольний шлях у Казахстані. Розкажіть детально, з чого все розпочалося?

– Після смерті Сталіна був набір на цілинні землі – до Казахстану, на Надволжя. Я був комсомольцем, бо до того два роки працював чоботарем в Ужгороді. Був молодим, лише отримав паспорт, але у футбол вже грав. Опинився у Казахстані. Мене оформили в школу механізації сільського господарства. За її команду я грав у чемпіонаті міста. А потім в школі мене оформили на курси комбайнерів та трактористів. Тоді була гра на першість області, потім – республіки. Так і потрапив до футболу.

Невдовзі я уже грав у колгоспній збірній Казахстану. Також провів два товариських матчі за «Кайрат». Один з поєдинків довелося проводити у Одесі. Коли все закінчилося, потрібно було повертатися до Алмати. Мені взяли квиток у той бік. Але потяг до Казахстану був на дві години раніше, аніж потяг до Львова. Я погуляв по Дерібасівській, пішов до моря – перечекав, поки вони поїдуть. Потім на вокзалі пояснив дівчині-продавчині, що маю квиток до Алмати, але не поїхав, чи можна щось зробити? Вона відповіла, що проблем немає. Забрала від мене той квиток, видала квиток на Ужгород – і решту. В місті я придбав шампанське і велику шоколадку, віддячив їй.

Так я повернувся до Ужгорода. Знову пішов працювати чоботарем. Але у футбол грати вже знав. Щоправда, нікому нічого не говорив. У ті часи при кожному заводі і кожній фабриці були футбольні команди. Наше підприємство не стало винятком. Ми виготовляли взуття, а паралельно за команду заводу я грав у футбол.

В Ужгороді ж на той час була серйозна команда – «Спартак». Закарпаття вважалось кузнею талантів. «Спартак» тоді тренував Михайло Михалина, а допомагав йому Товт. Паралельно Михалина був тренером команди пошивного цеху. Ми зустрічалися з ними в першості міста. В тому матчі я спокійно (це ж була просто першість міста) забив три голи. А Михалина після матчу підійшов і сказав: «Іванку, аби завтра о шостій годині я бачив тебе у «Спартаку».

З того часу був у команді. Прийшов на тренування, мене зареєстрували. В першому матчі грали проти харківського «Авангарду» в класі Б, виграли 2:0, я забив ударом головою другий м’яч.

– В ужгородському «Спартаку» провели два сезони і перейшли до «Динамо». Тоді легко було здійснити такий стрибок – з провінції до великого міста і одного з флагманів футболу?

– В складі молодіжної збірної України ми поїхали на чемпіонат Союзу, стали чемпіонами. Фінал відбувався у Москві. Бєсков і Маслов уже тоді мене запримітили. Басков запрошував до «Спартака», а Маслов – до «Торпедо» (Едік Стрельцов грав у команді). Але я не міг нікуди перейти, бо вже був договір. Михалина сказав, що уже є домовленість з Києвом і я поїду туди. Так і сталося. В 1957-му році вже грав за «Динамо».

В 1959-му до Києва переїхали Сабо, Турянчик, Гаваші. А я вже два роки грав за «Динамо». Крім того, лівого захисника у «Динамо» грав закарпатець Попович Тібі.

– Скільки часу ви провели у «Динамо»?

– Два роки.

– Досить швидко завершили…

– У нас було турне по Африці, після якого поїхали до Норвегії, ще пізніше – до Західної Німеччини. В Африці я дуже сильно захворів. Ми повинні були провести тринадцять ігор (в Єгипті, Судані, Ефіопії тощо) при шаленій спеці. Після одного з матчів я прийняв холодний душ. В мене виникло запалення мозкових оболонок, вже пізніше його стали називати менінгітом. До лікарні до мене приходив знаменитий лікар-академік Амосов. Переговоривши з тамтешніми лікарями, Амосов сказав мені таку річ: «Не ображайся, Іване, ти житимеш довго, проте грати не зможеш».

Але він припустився помилки – і потім цю помилку визнав, коли мене повернули до Києва. За півроку я вже грав у футбол. У Києві. Я тренувався, підтримував форму, мене знову запросили до команди. Поїхали на збори в Гагри (Грузія). Тренування там були страшенно важкими. Я не витримував. У мене боліла і йшла обертом голова. Я так і сказав тренерові, що, мовляв, не можу.

Я повернувся додому. Але дуже швидко до мене прийшли представники харківського «Авангарду», львівських «Карпат» і донецького «Шахтаря». В складі останнього я і опинився.

– Трохи випереджаємо події. Розкажіть про свої стосунки з Лобановським. Ви ж грали в одній команді…

– Він не грав у видатний футбол, але дуже добре подавав штрафні. Ми з ним часто жили в одному готельному номері, тому можу сказати, що людиною він був хорошою. Ну а тренером став видатним.

Одного разу вони приїжджали до Ужгорода на збори. Ми зустрілися, відійшли вбік і я в нього запитав: «Чому ти постійно хитаєшся?». А він мені каже: «Ваню, нерви. Я не хочу цього, але воно саме виходить».

– Розкажіть про матч «Спаратак» – «Динамо» (15-те серпня 1958-го року), який довелося перегравати через протест киян.

– На жаль, не пам’ятаю цієї гри, пройшло вже дуже багато років.

– Ви говорили, що діставали від «Динамо» пенсію в сто гривень. Дістаєте й досі?

– Так. Платять й до тепер. Мені і Василю Турянчику платили по сто гривень з лишком. А зараз, здається, трохи підняли. Точної суми тепер не знаю, але найближчим часом повинен отримати, тоді й дізнаюся.

– Запрошення «Шахтаря» вважалося тоді поверненням на найвищий рівень. «Гірники» ж виступали в елітному дивізіоні…

– В «Шахтарі» я був одним з провідних гравців. Паралельно числився робітником шахти, в якій діставав три тисячі рублів – то були великі гроші. За перемоги ж отримували 300 – 500 рублів, коли як виходило. То була звична ситуація, коли футболісти були оформлені робітниками і отримували гроші з заводів чи установ.

– За «Шахтар» ви теж грали недовго. Чому так склалося?

– Був договір, що ми отримаємо автомобілі. А у «Шахтарі» центрального захисника грав Гена Снєгірьов – один з провідних футболістів. Хороший був гравець. Він мене підбив на те, аби піти випрошувати у керівництва ті автомобілі. Я пішов до тренера, а той мені сказав, що якщо видадуть нам, то захоче ціла команда. Але ж договір є договір. Я образився. Взяв квиток на літак і полетів. Через це мене дискваліфікували на три роки.

Але три роки не відсиджував. У мене ще з часів «Динамо» була травма – розрив м’язів. У Києві належної апаратури для обстеження і лікування не було. Я поїхав до Москви. Реабілітація проводилася у «Лужніках». Там були маленькі кімнати на двох. В одній з них лежав артист кіно, борець Ванін. Він теж потягнув м’язи. Я захожу до кімнати, а він мені каже: «Ванюша, ты что здесь потерял?». Я спитав, звідки він мене знає. А він мені – «Киевское «Динамо» не знать?».

Виявилося, що той борець був заступником Гранаткіна – голови Федерації футболу СРСР. Після лікування мене викликали до міста. Гранаткін запитує: «Что ты можешь сказать? Какое твое последнее слово?». Я відповів, що дійсно винний, що не треба було тікати з «Шахтаря». Але відзначив, що я ще дуже молодий і ще пограю у футбол.

Виходячи з кабінету, в коридорі побачив того самого Ваніна, з яким лікувався. Він покликав мене за ріг і сказав «Езжай домой, устройся на работу, но работать ты не будешь. Через полгода снова будешь играть в футбол». Так воно і було.

– В «Шахтарі» ви могли грати, незважаючи на наслідки хвороби?

– У «Шахтарі» було легше, там не було таких важких тренувань. Я спокійно грав, не відчуваючи дискомфорту.

– Після розмови з Ваніним Ви повернулися додому? Як опинилися у Львові?

– По мене прийшли представники «Авангарду» (Харків), «Чорноморця» (Одеса) та «Карпат» (Львів). Сказав дружині, що Харків і Одеса дуже далеко, а Львів – недалеко від дому. Тому обрав Львів.

– Дискваліфікацію скасували?

– Скасували. У Львові тоді була команда Другої ліги – наступного за рангом дивізіону після Вищої ліги. Мене призначили капітаном тренери, а протягом наступних чотирьох сезонів капітаном мене обирала команда. Я п’ять років був капітаном «Карпат».

Коли ми здобули Весняний Кубок, тренер «Шахтаря» Ошенков сказав: «Ваня, приходи. Все будет хорошо. Машина будет». Але я вже не міг залишити «Карпати», я був капітаном. Заходжу до роздягальні, а мені кажуть: «Уходишь?». А я відповів: «От этих хулиганов я уже никуда не денусь». Вони мене качали на руках.

– У «Карпатах» Вас називали «ракетою»?

– «Ракетою» і «Божим даром». Бо я був дуже швидким, швидко стартував з місця – і з м’ячем і без м’яча. Мав дуже швидкий ривок.

– Ви набули цю якість, чи це здібності від природи?

– Я не знаю. Я сам дивувався, і інші мені говорили, що ніколи не думали, що з мене, – сироти, – буде такий футболіст. Я лягав на ліжко і дивувався з того всього. В дитинстві грав у дворі, але настав момент, коли проти мене вже не могли грати на рівних. Казали виставляти на двох гравців більше.

– «Шахтар», «Динамо» і «Карпати». Де Вам було найкомфортніше?

– В Донецьку я був основним гравцем. До того ж, там було найліпше з фінансової точки зору. Але для розуміння зауважу, що Гена Снєгірьов, – той, про якого розповідав в історії з автомобілями, – телефонував мені і просився до мене в «Карпати». Казав: «Я уже не в «Шахтере», я хочу к тебе» (а я вже був капітаном «Карпат»). Він мешкав у Донецьку. Я йому кажу: «Гена, садись на велосипед и езжай во Львов». Він був хорошим хлопцем, хорошим гравцем. Прилетів до Львова і був основним футболістом «Карпат».

– У Львові все завершилося природним шляхом?

– Я був уже в роках. Після «Карпат» ще грав в Ужгороді, а потім на мене вийшли представники чернівецької «Буковини». Я прийняв їхні умови, два роки грав у Чернівцях – уже завершував.

– Після завершення кар’єри не пропонували бути тренером?

– Запрошували, але це ж дуже нервова робота.

– А чим після завершення кар’єри заробляли на життя?

– В часи кар’єри ми всі були професіоналами, але на офіційному рівні цього не визнавали. Бо в такому випадку всі здібні футболісти за великі гроші їхали б за кордон. Тому ми числилися любителями, хоча грали на професійному рівні і ніде інде не працювали. Якби нас визнали професіоналами, то пів команди б не було. Тому пенсію як футболіст не отримую. Маю пенсію за інвалідність.

– З кимось підтримували стосунки після завершення кар’єри?

– Я був у гарних стосунках з багатьма – і не лише з футболістами. Такий характер. В добрих відносинах був з командиром партизанів Ковпаком. Він мене запрошував до себе. В гарних стосунках був з народним артистом України, Героєм України Дмитром Гнатюком. І з Амосовим… Згадую, коли я грав за «Динамо» після хвороби, ми зустрілися з ним на Хрещатику. А він же мені раніше казав, що грати більше не буду. І ось Микола каже: «Іванку, навіть лікарі роблять помилки». А я відповідаю йому жартома: «Ви не лікар, ви – великий академік».

Джерело: UA-Футбол

  Надіслати другу