Політв’язень з Ужгорода Іван Коршинський святкує сьогодні 90 років

Доля не завжди голубила ювіляра, життя малювало не тільки світлими, але і чорними фарбами, але, завдяки його невтомній праці та оптимізму, правдивій любові до рідної землі і рідного народу нині з вдячністю оцінюємо той вагомий ціложиттєвий доробок І. Коршинського, яким може пишатися не тільки Срібна Земля-Закарпаття, але й уся Україна та українська спільнота світу.

Де корені, з яких виросла і стала особистістю ця неординарна постать, де секрети успіхів та загальносуспільного позитивного сприйняття цієї справді незвичайної людини?

Народився Іван у селі Буштино на Тячівщині в родині Юрія і Ганни Коршинських. Батько був шанованою у селі людиною, організатором і активістом місцевого осередку «Просвіти», просвітянської читальні, духового оркестру, пожежної дружини, якою керував упродовж багатьох років. Мати – з патріотичної, знаної просвітянської родини Василя Стана, очолювала жіночу секцію сільської «Просвіти», навчала жінок і дівчат кухарити, бо сама була неперевершеною майстринею у царині народної кулінарії. Старша на 6 років і 4 місяці сестра Юлина була активною пластункою, кошовою буштинського Пласту, співачкою хору в Тячеві, у репертуарі якого було чимало українських патріотичних пісень (світлої пам’яті Юліанна Кізман-Коршинська відійшла у вічність, залишивши по собі цінну пам’ятку рідної культури – зібрання понад тисячі народних пісень, записаних з її голосу і виданих окремою збіркою). Односельці-буштинці – працьовиті, чесні, закорінені у рідну землю, традиції і віру предків, люди. Учителі – від Бога, до того ж патріоти, як Микола Грицак, Дмитро Маснюк, Василь Лях.

Було від кого вчитися і з кого брати приклад. Іванко став пластуном, у 10-тирічному віці очолив курінь «Вовченят», разом з іншими пластунами, учнями школи, охоче виконував різні доручення при проведенні в селі національно-культурних та інших заходів, зокрема у 1938–1939 роках, коли творилася Карпатська Україна. Тоді ж із захопленням слухав козацькі і стрілецькі пісні, що їх виконувала патріотично налаштована молодь Буштина. Цих пісень він досі пам’ятає багато і з любов’ю співає їх на різних патріотичних зібраннях донині («Гей, там на горі Січ іде», «Ми гайдамаки» «Світить місяць між горами», «Не пора, не пора, не пора», «Повіяв вітер степовий», «Подай, дівчино, руку на прощання», «За Україну», «Ой, видно село» та ін.). Цей період запам’ятався ювіляру особливо – своєю піднесеністю, одухотвореністю, національним духом, що не могло не вплинути на світогляд підлітка, формування його патріотичних устремлінь.

Під час угорської окупації краю він вчився у Хустській гімназії, де у 1940 р. виникла і проводила підпільну діяльність молодіжна патріотична організація «Юнацтво ОУН», яка мала великий вплив на подальше формування національної свідомості І. Коршинського. У 5?ому класі гімназії, вже після приходу Червоної Армії, він активно включився у національно- визвольний рух за незалежність України.

Несподівано, 3 липня 1945 р. в оселі Коршинських у Буштині спецслужбою нової радянської влади зроблено обшук і, хоча енкаведисти криміналу не знайшли, Івана заарештували, кинули у Хустську тюрму, жорстоко катували і знущалися три дні, а на четвертий – немічного, напівживого відвезли в Ужгород, де катування і знущання продовжувалися 9 тижнів. Думав, що не переживе цього пекла, але витримав, підпілля не виказав, через відсутність доказів був випущений з попередженням мовчати, нікому не говорити про садистські методи допитів та «принади» енкаведистських казематів. З тих пір ще більше перейнявся вірою у силу материнських молитв, Милостивість і Всемогутність Господню.

Згодом Іван продовжив навчання у Тячівській і Великобичківській середніх школах і у 1947 р. здійснив свою заповітну мрію – поступив на медичний факультет Ужгородського державного університету. Та через рік радість юнака була затьмарена: 14 жовтня 1948 р. його, студента 2-го курсу університету, було заарештовано просто в аудиторії як члена антирадянської організації українських націоналістів. Тоді ж відбувся арешт інших «ворогів народу» – друзів і однодумців І. Коршинського – випускників Великобичківської середньої школи Йосипа Ягнюка, Івана Андришина, Петра Тракслера, Степана Васька, яких також звинуватили у читанні і поширенні антирадянської літератури націоналістичного характеру.

Під час слідства, Іван своєї провини не визнав, імена учасників «антисоветской националистической организации» не назвав, супроти своєї совісті не переступив. Однак, ухвалою військового трибуналу прикордонних військ МВС Закарпатського округу 6–7 грудня 1948 р. було засуджено: Ягнюка Йосипа – на 25 років виправно-трудових таборів, Івана Коршинського і його побратимів – на 10 років виправно-трудових таборів кожного.

Жахіття для молодого інтеліґента, людини тонкої душі і світлих поривань, комуністичний тоталітарний режим «подарував» ще раз, як і сотням тисяч інших українських патріотів. Почалися вони у Львові, першому пересильному пункті, де були ув’язнені й воїни УПА, які своєю поведінкою, виконанням українських повстанських та стрілецьких пісень дещо пом’якшували пригнічений стан юнака. Зупинки ж на нових пересильних пунктах були пекельними: на політв’язнів нападали зграї кримінальних злочинців-убивць, ґвалтівників, злодіїв, які всіляко знущалися над в’язнями сумління, били, програвали їх в карти тощо.

Юнак потрапив у табір особливого режиму Спаськ Карагандинської області Казахстану, який політв’язні нарекли «Долиною смерті» – там живі заздрили мертвим. Щоденними інструментами у каменоломні стали молот, долото і лопата. Як згадував сам, за кілька місяців каторжної роботи перетворився у дистрофіка, метелика, від вітру його заносило у різні боки, піднімати молот та орудувати лопатою уже не міг. У цей час жевріла думка: чи виживе, а якщо виживе і в майбутньому розповість комусь – чи повірять?

Рятівний промінь світла у темному царстві з’явився для юнака 5 червня 1949 р., у день його народження: табірний лікар, професор Йосип Червені, угорець за походженням, витягнув його з лабет смерті і домігся, аби він залишився працювати у лікарні. Але незабаром Івана знову «загребли» і відправили на штукатурні роботи.

Згодом у табір Спаськ потрапив визначний хірург Сергій Колесніков, який домігся відкриття тут хірургічного відділення. Сюди, завдяки знаменитому професорові, потрапив й Іван Коршинський. Через десятки років він згадає: «Праця, спілкування з Колесніковим – казкова мить у моєму житті. Він мій рятівник, учитель і батько. Таких людей може поставити на вашій дорозі лише Бог. Обдарував мене книгами, брав на асистенцію до операцій, довірив і скальпель. Бесіди з ним повертали життя, підносили душу, збагачували знаннями».

На початку 1955 р., під час хрущовської відлиги, комуносовєтські «університети» Івана Коршинського скінчилися – він був звільнений.

Безжалісні жорна табірних млинів не вбили в Іванові людини, не зіпсували його душу, не знищили світлих поривань і мрій. Про це чудово написав у своєму листі від 22 січня 1955 р. до батьків І. Коршинського Гриць Мельник, доктор філософських наук, геолог, співтабірник Івана, який у 30-і роки працював учителем у селі Королево на Виноградівщині (недавно автор цієї статті виявив, що Гриць Мельник був активним просвітянином, очільником і душею королевської «Просвіти»).

Наводимо лист Г. Мельника повністю, без будь-яких втручань чи змін:

Спаськ, 22.1-1955. Високоповажне Панство Коршинських!

Пробачте, що я, не маючи щастя бути знайомим з Вами, рішився написати Вам цих кілька теплих слів. Івась змісту їх не знає.

Прощався я з Вашим сином Івасем, як з рідною дитиною. За шість років нашого спільного бідування я за його добрі людські прикмети полюбив його, як сина. Від душі здоровлю Вас із виходом Вашого сина Івася на волю й поділяю з Вами Вашу з цього приводу радість. Ваша радість нехай збільшиться ще тим, що Івась у лаґерах не зіпсувся, морально не звихнувся, як 90 % інших молодих людей: приїхав він сюди, як хлопець із чистою Ангельською душею – таким і повертається до батьківського лона. Чесно виконував доручену йому працю, за що мав подяку й пошану від лаґерного начальства, а сердешне відношення до хворих визивало у них подяку, щиру любов і просто захоплення Вашим сином. Невсипуща його праця над поширенням свого знання дивувала його знайомих. А його знайомі – майже цілий лаґер і всі – приятелі.

Дякуйте Панові Богові, що ощасливив Вас таким сином! Івась – Ваша гордість! А я і многі його приятелі віримо, що Ваш син Івась за кілька років, покінчивши не вільно перервані студії, як лікар-хірург, стане гордістю й славою великого Українського народу та цілого СССР.

Дай же, Боже, щоби віра наша стала дійсністю! 3 правдивою до Вас пошаною – Др. Гриць Мельник.

На жаль благородні пориви й бажання чесної і здібної людини продовжити навчання на медичному факультеті рідного університету успіхом не увінчалися, хоча мав право поновлення на 2-му курсі, що більше, – здав вступні іспити на перший курс з прохідним балом. Мабуть, тодішнє керівництво Ужгородського університету вирішило, що досить з Івана Коршинського і Спаських «університетів»…

Але світ не без добрих людей. Знову допоміг йому професор Сергій Колесніков, на цей раз – поновитись студентом 2-го курсу Вітебського медичного інституту в Білорусії, там він закінчив другий і третій курси. Після цього крига дещо скресла – зумів перевестися на медичний факультет УжДУ, який закінчив у 1961 р. Тут теж знайшлися порядні люди і високопрофесійні лікарі, які побачили в Іванові талант лікаря-хірурга і підтримали його в бажанні вчитися далі, йти до вершин хірургічної майстерності. Серед них був лікар від Бога, талановитий хірург, загальний улюбленець, народний професор Олександр Фединець. Саме за його рекомендацією І. Коршинський поступив в аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію на тему «Клініка та діагностика аневризми грудної аорти в світлі хірургічного лікування», з 1967 року успішно працював асистентом, з 1971 р. – доцентом кафедри госпітальної хірургії. Учитель не помилився в своєму учневі. На рахунку Івана Юрійовича Коршинського – тисячі успішних операцій, тисячі врятованих людських життів, тисячі подоланих різних недугів, біля сотні наукових праць, присвячених в основному хірургійній гастроентерології та ін. У 60-і – 80-і роки XX ст. І. Коршинський справді був не тільки провідним хірургом Закарпатської області, але й відомим в усій Україні, інших республіках колишнього Союзу та в зарубіжних країнах, лікарем. Такої всенародної популярності і шани після Олександра Фединця, як Іван Коршинський, здобуло небагато крайових лікарів-хірургів. Тому, присвоєння йому почесного державного звання «Заслужений лікар України» слід віднести до тих щасливих випадків, коли нагорода знаходить людину справедливо, за подвижницьку працю, а не за міфічні заслуги, лакейство, «корчагінську» спритність чи кумівські зв’язки.

Підтримка і пошана до лікаря, громадського, культурного і політичного діяча яскраво виявилися і під час виборів 1994 року до Верховної Ради України від Тячівського району Закарпатської області. Саме тоді, висунутий побратимами-політв’язнями, Іван Коршинський переміг своїх суперників, серед яких були і високопосадовці, і грошові мішки, та став народним депутатом України. У парламенті України йому довірили бути заступником голови комітету з питань охорони здоров’я, материнства і дитинства, а в останній рік каденції – виконувати обов’язки голови цього комітету. За його безпосередньої участі було підготовлено і подано до розгляду і прийнято Верховною Радою України ряд важливих законів, спрямованих на покращення і розвиток у державі медицини, охорони здоров’я людей, він домігся передачі для Тячівського району значної кількості інсуліну, кількох санітарних машин, поважної суми на протипаводкові заходи та ін., а також доклав чимало зусиль для прийняття Верховною Радою 28 червня 1996 р. Конституції України.

Варто згадати і його численні статті як депутата Верховної Ради України, опубліковані в обласній і республіканській пресі, та статті, присвячені національно-визвольним змаганням закарпатців.

Іван Коршинський стояв біля витоків створення на Закарпатті крайової організації Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, багато років був заступником голови, а з 2004 року до нині очолює це поважне об’єднання в’язнів сумління краю. І на цій ділянці зроблено чимало. Імена скількох побратимів повернуто із забуття, скількох споможено морально і матеріально! Та все ж болі залишаються: побратими відходять у вічність все більше і більше, а ті, котрі живуть, досі не мають з боку держави належних їм шани і пільг, а окремі й надалі є ізгоями суспільства. Все це болить його, спонукає до активних дій і він свято вірить, що, рано чи пізно, правда переможе, влада належним чином шануватиме синів України та й державу матимемо таку, яку поважатиме увесь світ.

До великих здобутків ювіляра слід віднести написання і видання ним книг «Сторінки життя» (2010) та «Скальпелем і пером» (2011) автобіографічного характеру, в яких викладено усе його подвижницьке життя – від дитинства до останніх років. Вони є своєрідними книгами пам’яті, патріотизму і гуманізму, могутнім виховним засобом та джерелом любові до рідної землі, України, та людей на ній сущих – працьовитих, чесних, талановитих. За першу з названих книг її автор у 2010 р. став Лауреатом обласної просвітянської премії імені Президента Карпатської України, Героя України о. Авґустина Волошина.

Через вроджену скромність Іван Юрійович не любить афішувати свої нагороди. Насмілимось поінформувати читачів, що він, крім звання «Заслужений лікар України», нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, ювілейними знаками і грамотами з нагоди 60?річчя і 65-річчя створення УПА та 100-річчя народження Романа Шухевича – за великі заслуги перед Україною, є також Почесним громадянином Ужгорода та Почесним членом крайового товариства «Просвіта», до складу ради цієї найстарішої найзаслуженішої української громадської організації краю він входить упродовж останніх 15 років. Та найбільшою нагородою для нього є любов і шана людей, а найбільшим щастям – служити Україні і працювати для добра рідного народу.

А ще серце радіє і душа молодіє, коли в хаті на вулиці Високій в Ужгороді збирається уся його чудова родина: близький і вірний друг, щоденна помічниця впродовж усього життя Марія Іванівна, милі доньки Маріанна, Анжеліка, Наталка та їх чоловіки, гарні (вісім) онуки – усіх їх чоловік, батько і дідик безмежно любить, а всі вони відповідають йому взаємністю.

При цій нагоді не можна не згадати і про два великі захоплення ювіляра – садівництво і хоровий спів. Сад біля родинної оселі на вулиці Високій, який він дбайливо доглядає, став улюбленим місцем його відпочинку, життєвих роздумів і мрій, місцем спокою і затишку, світлих спогадів. В одному з них він згадав чудовий сад свого сусіда і друга, визначного українського письменника Івана Чендея, який під час спільного відпочинку у ньому восени 1981 р. подарував йому свою книгу «Кринична вода» з присвятою: «Любому і дорогому Іванові Юрійовичу з найсвітлішими побажаннями щастя і добра! Мені надзвичайно приємно, що маю у Вашій особі не тільки славного, дивовижного в душевній красі і сердечній чистоті земляка, але й друга, порадника і помічника. Кожна зустріч з Вами дарує мені не тільки хвилини радості, тепла, але й додає снаги до роботи над словом…».

З відстані часу не можна уявити Івана Коршинського без співу, пісні, цього незрівнянного ні з чим і вічного народного скарбу. Упродовж багатьох років, до останнього часу, він співав у чоловічій академічній хоровій капелі «Боян» Ужгородського національного університету, брав участь у діяльності хору крайового товариства «Просвіта» та чоловічого вокального ансамблю «Просвіти». Незабутніми досі залишаються ті численні епізоди, коли після просвітянських вечорів у Народному Домі «Просвіти» в Ужгороді, у читальному залі просвітянської бібліотеки, він з групою побратимів, друзів, однодумців натхненно і з любов’ю виконував старовинні козацькі, стрілецькі, повстанські, а між ними й ліричні, пісні. Це були справді блаженні, щасливі і радісні миті життя, які не можна забути ніколи, за що йому належить правдива пошана і любов багатьох-багатьох людей.

Що Іванові Коршинському виповнується 90 – у це важко повірити! Адже він завжди такий усміхнений, доброзичливий, щирий і шляхетний, налаштований на добротворення і любов до людей. Зустрічі з ним – це справді свято душі, людської порядності і добра, патріотизму, культурного і духовного збагачення.

Просвітяни Закарпаття сердечно вітають ювіляра зі славною датою життя, дякують за ціложиттєву самовіддану працю для добра рідного українського народу, сердечно бажають, щоб ще довго осявало його праведні дороги золоте сонце у синьому небі, а Милостивий і Всемогутній Господь дарував йому і всій родині у доброму здоров’ї і гараздах многії і благії літа!

Павло ФЕДАКА, доктор історичних наук, Почесний голова Закарпатського крайового товариства «Просвіта»

Джерело: ФеніксСлово

  Надіслати другу