Закарпаття: Юрій ЧОРІ: Таке — не забувається!

- Юрію Семеновичу, розумію, що важко згадувати цей трагічний для Вас відрізок часу. Але ніщо не повинно йти у забуття. То ж прошу до слова.

- Я був членом організації „Нескорена юність”, яка проіснувала з 1950 по 1954 рік. Тоді мені було 20. Я вчителював у селі Станово Мукачівського району, коли мене заарештували. Знайшли листівку, у якій ми закликали не вірити тій комуністичній брехні, яка звучатиме на ХХ з’їзді КПРС, що мав відбутися. Закінчувалася вона словами „Смерть Сталіну!”, що було дуже зухвалим як на ті часи. Тоді взяли всіх членів нашої організації. Слідство тривало півроку. Весь цей час я сидів в одиночній камері, в Ужгороді. Слідчі робили спроби бити мене. Однак я не давався. Зразу брав у руки триногого стільця, на якого мене садовили, та захищався ним. Через півроку відбувся суд. Оскільки судили мене вже після смерті Сталіна, то отримав я відносно небагато.

- А як вели себе члени „Нескореної юності”?

- По-різному. Щодо села Станово, то ніхто з тих, хто мені допомагав, не постраждав. Я не видав нікого. Все брав на себе.

- Що ж було далі?

- А далі були етапи і довга дорога на Урал. Кінцева станція – Половинка, селище Створ, Углеуральського району Молотовської (Пермської) області. Поїздом нас довезли до згаданої станції, де вже очікували конвоїри з собаками. На землі купами лежали кайли, пили, сокири, лопати. Нам наказали брати їх і повели у тайгу. Ішли ми досить довго. Зупинилися над річкою Косьвою. Там нас послали на різні роботи – кого дерева зпилювати, кого гілля обрубували, кого ями копати.

- Отже, Вас заставили розбивати табір?

- Так, ми почали з огорожі, якою самих себе обгороджували. З часом збудували ціле селище Створ. Спали у бараках, на двохярусних нарах. Зранку нас розподіляли на різні роботи. Одних слали на будівництво греблі, інших – заводу з виробництва денатурату (авіаційний спирт). Я потрапив на другий об’єкт. Коли ми його збудували, то в газеті написали, що завод зведено силами комсомольців. Ця неправда нічого, крім сміху, до того ж гіркого, у нас не викликала.

- Юрію Семеновичу, що ж Ви робили після закінчення будівництва?

- Працював на цьому ж заводі начальником бродильного цеху. Там був величезний чан у два поверхи висотою, з півтораметрової товщини цементованими стінами. Туди скидали щепу хвойних порід. Вона там бродила, і з цієї „закваски” згодом виготовляли авіаційний спирт.

- Пане Чорі, повернімося до перших днів Вашого перебування на Уралі...

- Я потрапив у так званий законсервований табір, який після війни не поновлювався засудженими. Там були німецькі офіцери, духовенство, професура. Люди абсолютно не володіли інформацією, що діється на волі. Тому вони цілий тиждень покривали мене від роботи, лиш би я розповідав їм, що твориться у державі, світі. З деякими подружився. Багато чого дізнався і про німців. Словом, мав з ким спілкуватися, бо розумних людей тут вистачало.

- Вас заарештували в 1954 році. Які тоді обмеження були для репресованих?

- Нам категорично забороняли писати. Можна було на рік написати два листа рідним. Якщо вони не проходили цензуру – їх просто адресатам не надсилали. Всі наші гроші, які ми заробляли, йшли на наше утримання. Як би ми себе не викладали.

- Хочете сказати, що люди проти цих утисків запротестували?

- Так. Хоч це не надто афішують. Повстання репресованих тривало в 1953-1954 роки. В таборах обеззброювали конвоїрів. Про це ми дізнавалися з так званих „ксив” – повідомлень тих з охорони, які нам співчували. Засуджені дійшли до самої Берінгової протоки. До Аляски було рукою подати. І якби ми були ворогами народу, ми б її перейшли і опинилися б за кордоном. Адже затока замерзла. Однак репресовані не скористалися можливістю покинути Радянський Союз. Вони звернулися до тодішнього міністра внутрішніх справ Круглова із заявою, в якій поставили ряд вимог. А саме: дозволити писати, листуватися, відкривати додаткові їдальні, зняти номери з одягу (до того кожен „ворог народу” мав лише номер, по прізвищах їх ніхто не називав), оплачувати надурочні роботи, мати бібліотеки та художню самодіяльність, відділити політичних від зеків. Все це було взято до уваги і жити стало легше. Мало того, коли репресований перевиконував норму, то день йому зараховувся за три. Тому люди старалися. Бо це була надія засудженим на 10, 20, 25 років вирватися на волю та ще на ній пожити.

- Коли дозволили писати, Ви цим скористалися?

- Звичайно. Я писав вірші, кодував їх. Коли стали відпускати додому німців, то по одному давав тим, хто повертався у Федеративну Німеччину. Бо на Закарпатті їх тримали по кілька місяців. Людям десь треба було дочекатися документів. Тому вони погоджувалися передати вісточку нашим рідним, отримуючи адреси, де їх пригрівали, годували.

- Що було б, коли б Ви на такому попалися?

- За одного вірша я міг отримати десять років або карцер. Та Бог милував. А з цих віршів через багато років я видав збірку „Ворон, та не птах”.

- Що з табірного життя запам’яталося найбільше?

- Мітинг з нагоди відкриття греблі. Це було страшне видовище...

- Чим же, Юрію Семеновичу?
- У таборах були тисячі людей. Харчування – жахливе. Робота – важка і виснажлива. Зрозуміло, що люди хворіли. У лікарнях їх не лікували, а після смерті – не хоронили – скидали у річку. Коли ж побудували греблю, то вода піднялася і трупи сплили на поверхню. Спочатку думали, що то колоди. Потім зрозуміли — тіла. Після мітингу нас заставили їх виловлювати. То було страшне видовище...

- Чи пам’ятаєте день свого звільнення?

- На травневі свята 1956 року пішли розмови, що по таборах їздять комісії та звільняють репресованих. Я лежав на нарах і , побачивши павучка на стелі, загадав бажання, що коли він спуститься мені на подушку – піду на волю. Та павучок наче закам’янів. Я дивився на нього, поки не задрімав. Прокинувся від того, що щось повзало по щоці. Змахнув те „щось”, і на подушку впав... павучок. Я скочив на ноги і закричав, що піду на волю. В’язні посміялися з мене. А через кілька днів мене з іншими викликали до суду і об’явили, що я звільнений додому із зняттям судимості. Я був на стільки приголомшений, що члени комісії кілька разів змушені були повторяти цю фразу, аби я в неї повірив...

- Отже, відбули Ви „ворогом народу”...

- Відбув два з половиною роки. Але ця чорна мітка переслідувала мене на волі усе життя. На роботу брати не хотіли. Як філолог вчителем я пропрацював у школі №5 м.Ужгород лише півтора тижня, і був звільнений. Подав до суду. Була рекомендація влаштувати мене помічником головного режисера Ужгородського муздрамтеатру. Крім того я продавав квитки. Було непогано. А от на гастролі, якщо їхали у прикордонну зону, мене не пропускали. І на все літо я залишався без роботи і грошей. Доведений до відчаю, я написав начальнику КДБ Закарпатської області Савчуку. Заявив, що коли не отримаю за 24 години роботи за спеціальністю, то відмовляюся від громадянства і проситиму політичного притулку інших держав. Це подіяло. На другий день мені дали роботу вчителя праці в Ужгородській школі №8, де я пропрацював 22 роки. Домігся й того, що мені дозволили друкуватися під своїм прізвищем. До цього я друкувався лише під чужим і гонорару не отримував.

- Знаючи Ваш характер , Ви боролися не лише за себе...

- У 1989-1990 роках я створив Ужгородську міську організацію репресованих. Був її головою. Ми почали допомагати й дружинам „ворогів народу”. Та коли головою міста став Сергій Ратушняк, то всі допомоги відмінив. Я ж передав керівництво організацією Павлу Кампову.

- Чи тримаєте в душі образу на тих, хто навісив на Вас ярлик неблагонадійного?

- Сказати, що ні – не можу. Маю образу, що коли йшов суд, від мене втаїли смерть мого батька, не пустили на похорони. А після звільнення образливо від того, що ті, хто нас душив, продовжували це робити різними методами. На старість же забезпечили і себе, і своїх дружин гарними пенсіями. Тому жалкую, що ми не добилися другого Нюрнбергського процесу, аби засудити сталінсько-береіївську ідеологію. Можливо, було б усім легше жити.

- Чи маєте якісь пільги?

- Були мізерні, але й ті відмінили. Отримую тому пенсію вчителя – 407 гривень. Правда, обіцяють, що цей стан речей буде переглянуто. Залишається одне – чекати.

- А час іде...

- І нас усе меншає й меншає. Таке життя...

- Юрію Семеновичу, рада з того, що бачу Вас у гарному настрої, при доброму здоров’ї всупереч усім перепетіям. Дай Вам Бог ще довго жити, творити і не давати забувати про ті страшні часи. А ще – красно дякую за розмову.

Інтерв’ю вела Надія Маїк.

 

30 листопада 2005р.