Кларнет Юргена, або Як музика і філософські питання змінили життя одного закарпатського села

Кларнет Юргена, або Як музика і філософські питання змінили життя одного закарпатського села
Команда Пiдпалюй побувала в закарпатському селі Нижнє Селище і з'ясувала, як цей населений пункт почав перетворюватися в культурну столицю регіону.

 

У верхній частині Нижнього Селища, на узгір'ї, стоїть червоний будинок, у якому живе Юрко Буковинець. Ніхто з місцевих до пуття не може визначити його професію: одні кажуть – музикант, інші – бізнесмен, треті підозрюють, що він щось «знає». Непроста людина. 

Мапу Нижнього Селища намалювали під час одного з фестивалів «Птах». На ній зображені практично всі ферми і соціальні підприємництва села.

Нижнє Селище розкидане між горами неподалік від кордону з Румунією. Місцевість містична: в кожному третьому дворі стоять дерев'яні хрести, вищі за людський зріст, а на верхівці – зображення Ісуса в терновому вінку. Хрести прикрашені то гірляндами, то гілками. Місцеві мешканці змагаються, у кого хрест вийде гарніший – про це пише преса. У центрі села – храм Української православної церкви. До другої світової війни тут жило багато євреїв і ромів, тепер – зазвичай українці, русини і німці. 

У сусідніх селах народ або бідує, або промишляє контрабандою. Багато закарпатців заробляють на нелегальній торгівлі через кордон. 150 км україно-угорського рубежу – це приватні земельні ділянки, до яких прикордонники майже не мають доступу – така собі «сіра зона». Але все це не про Нижнє Селище. Тут є з десяток прибуткових ферм, на яких працюють місцеві, і проходить один з найцікавіших в регіоні театральних фестивалів. 

«У Нижньому Селищі все якось навпаки. Вони навіть замість «дивись» кажуть «никай», – пояснює таксист. 

Сам він, за його розповідями, – колишній контрабандист, п'ять років перевозив ящики з цигарками в Європу і заробив на цьому непоганий капітал. Тепер промишляє нерухомістю та перевезеннями. Але це інша історія успіху. У Нижньому Селищі все інакше. 

Одного разу, наприкінці дев'яностих, в селі з'явився Юрко Буковинець. Буквально з неба звалився – прилетів із Франції. 

Ідеальний світ, це щоби людина не була циніком. Щоби людина, яка бачить, як інша людина страждає, була готова простягнути руку

Юрген Крефтнер

Довго і здорово

Музикант Юрген Крефтнер народився у 1961 році у Відні в заможній родині німкені та австрійця. Його батьки, які пережили Другу світову, докладали багато зусиль для облаштування домашнього вогнища. Але юного Юргена побут не цікавив. Йому, як і багатьом дітям батьків, які пережили війну, хотілося повної свободи. 

У 18 років він поїхав вчитися до Франції, де приєднався до молодого європейського кооперативу «Лонго Май». Це словосполучення перекладається з окситанського діалекту французької приблизно так: «Хай буде довго і здорово». Означає вітання. 

Кооперативний рух «Лонго Май» виник у 1973 році як реакція на події, що трапилися після революційного 1968-го в європейських країнах. У його рідній Австрії, наприклад, на студентів, які виступали проти диктатури і втручання церкви в суспільні процеси, і які надавали підтримку біженцям, нападали групи неонацистів. 

Студенти змушені були втікати спочатку до Швейцарії, потім – на південь Франції. Разом з однодумцями ці студенти заснували сільськогосподарський кооператив на місці занедбаної ферми в маленькому селі Лиман. Це була спроба облаштувати власний ідеальний світ. 

У підвалі будинку комуни обладнана лабораторiя з прояву плівки і друку фотографій. У ній іноді працюють фотографи – друзі Юргена Крефтнера.

Наприкінці дев'яностих Юрген Крефтнер вирішив розширити межі свого ідеального світу. У пошуках справжнього фольклору приїхав в Україну, побував у Закарпатті. І залишився: закохався в українку. Незабаром він разом з однодумцями створив в Нижньому Селищі невелику комуну «Лонго Май». 

Обрали ділянку у верхній частині села, посеред закарпатського лісу, і звели червоний глиняний дім – як основу ідеального світу. 

«Ідеальний світ, – каже Юрген, – це щоби людина не була циніком. Щоби людина, яка бачить, як інша людина страждає, була готова простягнути руку. Щоби вона не говорила: він чужий або він чорний, або він єврей, або він сам винен. Якщо людина – значить вона солідарна, вона щедра, вона не турбується про те, щоби для себе мати більше». 

Ми трохи змінили текст оригіналу. Річ у тому, що мова Юргена – це суміш російської, англійської та французької із вкрапленнями української та місцевого діалекту. Втім, усе зрозуміло, і для закарпатців не в дивину. Слово «никай» Юрген знає. І вже це робить його тут своїм. 

Сьогодні в комуні «Лонго Май», у червоному глиняному будинку, живуть четверо дорослих і двоє дітей (діти не вважаються членами комуни, поки не зробили свідомий вибір). Крім Юргена членкинями комуни-кооперативу є його дружина Ольга Зубік, а також Найля Ібрагімова і Тетяна Білоусова. 

Ольга займається викладанням і бізнес-процесами. Найля, яка є еко-активісткою з Росії, допомагає вимушеним переселенцям і дітям із Донбасу, організовує для них поїздки в Закарпаття та наповнює програму сєвєродонецької організації «Тумблер» (про «Тумблер» – у наступних епізодах Пiдпалюй). А Тетяна керує театральною студією «Чіга-Біга», організовує фестиваль «Птах» та інші культурні події. Разом вони займаються розвитком бізнесу комуни. Бюджет – спільний. 

В активі «Лонго Май» Нижнього Селища – гостьовий будинок SargoRigo в центрі села, на території колишньої школи. Там селяться іноземні туристи, відбуваються репетиції та зустрічі активістів із різних місць. Також комуна володіє цехом із виробництва натурального соку, джему й пастили з місцевих закарпатських яблук. 

Зараз Юргену 57. Його запросто можна уявити яким-небудь наскрізним персонажем у Девіда Лінча: дорослий, сивий, дещо відчужений худорлявий чоловік у светрі ручного в'язання, крокує у високих гумових чоботях по засніженому двору, оточеному горами і густим лісом, від будинку до підсобки й назад. 

Спочатку йому тут було складно. 

У гостьовому будинку SargoRigo, під час підготовки до фестивалів і культурних подій, можна зустріти всіх найактивніших мешканців села.

Для француза, наприклад, слово «комуна» розуміється просто. 

В Україні це зрозуміти важче

Юрген Крефтнер

Привабливий хаос

«Для француза, наприклад, слово «комуна» розуміється просто, – каже Крефтнер. – В Україні це зрозуміти важче. Треба передусім уточнити, що комуна наша – не релігійна. Комуна означає, що люди живуть без ієрархії, без власних доходів. Доходи є, але вони вважаються спільними. У всіх комун «Лонго Май» є економічна база для того, щоби бути активним двигуном у суспільстві. Але навіть у Європі ми не говоримо, що живемо в комуні. Ми говоримо, що живемо в колективі або кооперативі. Ми тут займаємося серйозними справами, нам важливо, щоби був акцент на якомусь солідарному способу життя». 

Юрген Крефтнер відшукує український фольклор, який ще зберігся в закарпатських селах. У його рідній Австрії знайти людей, якi зберігають давні музичні традиції, практично неможливо.

Солідарний спосіб життя, за Крефтнером, – це, наприклад, надавати допомогу біженцям. У будинку, який побудував Юрген, часто гостюють вимушені переселенці з Донбасу й росіяни, які виїхали з Росії через репресії. Юрген вважає, що біженці – найбільш незахищені у світі люди, і допомагати їм означає звільнятися від цинізму. 

Австрійцю було майже сорок, коли він вирішив оселитися в закарпатському селі. Йому було важко починати життя з нуля, особливо – без знання мови й місцевих правил. 

«Жити в комуні в Україні, у пострадянському просторі було, звичайно, зовсім парадоксально. Але ось ця суперечність стала мені цікавою – перевести наші ідеї, лонгомайські, у цей контекст, у простір совковий і постсовковий. Це був для мене такий challenge. Тут привабливе – хаос. Я пережив дві з половиною революції, поки жив в Україні…» 

У перші роки, каже Юрген, жителі Нижнього Селища сприймали його «як ходячий мішок грошей» – просили допомогти зробити візи до Європи, наприклад, і підозрювали в тому, що він приїхав сюди, щоби наживатися на місцевих ресурсах. 

Юрген згадує: на початку «нульових» «Лонго Май» привіз у селище інвестиції на відкриття сироварні. Уряд Швейцарії виділив грант, а Юрген зайнявся найважливішим для виробництва сиру питанням – проведенням чистої води. З водою тут проблеми. Він знайшов спосіб провести її з джерела, яке розташоване за 4 км від села. 

«Місцеві спочатку не повірили, – говорить Юрген. – Про нас говорили, що «французи» – мене і досі дехто називає французом – збираються взяти під контроль воду і продавати її в пляшках. Ми говорили, що це не так. Але ти можеш говорити, що хочеш, – якщо вони почали так думати, то будуть так думати довго. Я вирішив, що нам потрібно побудувати бювет у центрі села, щоби вода була доступна всім. У підсумку ми провели воду не тільки для сироварні, а і для школи, амбулаторію, садка. І коли ми відкрили той бювет, я відчув, що ставлення до нас змінилося». 

Були й інші історії «зіткнення культур». Одного разу місцева жителька запитала Юргена, до якої церкви він ходить, а коли він сказав, що не ходить ні до якої церкви, почала розпитувати, чому. Юрген каже, що він ту жінку м'яко відшив. З кожним з учасників комуни в різний час відбувалося щось подібне. У Нижньому Селищі не прийнято не ходити до церкви... 

Творчість і бізнес

З вікна в кабінеті Юргена на третьому поверсі відкривається вид на Карпати. Австрієць часто дивиться на гори, коли сидить за робочим столом. На столі – ноутбук, ноти і кларнет. Юрген до того ж – співзасновник і кларнетист етно-фолк-колективу Hudaki Village Band (попросту – Гудаки), який складається з музикантів Хустського району.

Chalamada – група, що живе в Хустському районі. Вони дружать з комуною і беруть участь в більшості локальних подій

Цей колектив, як це часто буває, більше відомий за кордоном, ніж в Україні. У 2010 році музикантів назвали найкращою фолк-групою Європи на найбільшому фолк-фестивалі Plauener Folkherbst. 

По всьому Нижньому Селищу ростуть яблучні дерева, багато занедбаних садів. Комуна «Лонго Май» планує відродити тут садівництво.

Приблизно третину свого часу музиканти гастролюють по Швейцарії, Німеччині, Франції, називають себе свого роду заробітчанами – багато часу проводять поза домом. Юрген каже, що європейці, як і він сам, цінують народну музику, що передається через покоління, а в Нижньому Селищі він якраз знайшов однодумців, місцевих музикантів, які зберігають культурні традиції Закарпаття і вплітають їх у сучасний контекст. 

Юрген називає бізнесом гастролі «Гудаків». Але за 17 років існування колективу це ще жодного разу не принесло істотного прибутку: музиканти фактично фінансують самі себе. 

Творчість, бізнес і доброчинність для «Лонго Май» – це не суперечність, а складові частини однієї філософії. Скажімо, сьогодні учасники кооперативу збираються відродити яблучні сади старих закарпатських сортів, які після розпаду Союзу виявилися здебільшого занедбаними. Комуна взяла в оренду землю, і цієї весни там почнуть садити яблуні, сливи та груші. Якщо пощастить, нові сади почнуть плодоносити через 8 років. Чверть бюджету від цього бізнесу «Лонго Май» піде на соціальні проекти для села. 

Будинок із двома дахами

Серце Нижнього Селища – будинок культури. Після розпаду Союзу й до початку нульових будівля пустувала. Тепер у ній гуде життя. У 2011 році директором ДК став перкусіоніст «Гудаків» Василь Рущак.

У кафе ДК нас зустрічає Слава Кошан, один із ключових активістів села. Стіни в приміщенні завішані чорно-білими фотографіями сільських пейзажів, які зробили місцеві підлітки, учні Слави. Будучи школярем, Кошан познайомився з Тетяною Білоусовою в театральній студії, яку вона в той час тільки заснувала. Тепер він разом із нею організовує фестиваль мистецтва «Птах» і веде школу кіно і фотографії для школярів. Паралельно заробляє клоунадою, є одним із сільських депутатів (це волонтерська посада, зарплати немає) і представляє місцеве відділення міжнародної молодіжної асоціації YMCA. 

Усередині ДК виглядає як звичайний сільський генделик, з флегматичними офіціантками і відвідувачами, які традиційно випивають із самого ранку. Посеред холу, на стіні, висить шматок червоної банерної тканини. Легким рухом руки Слава піднімає банер, а за ним – раптово – сходи. 

«Никай!» – «Дивись!» – буцімто говорить він, запрошуючи всередину цієї кролячої нори. За банером – інший світ. Сходи, коридори, спортивні секції, кабінети, ще одні сходи. Одні з них – дерев'яні – ведуть на дах, а звідти – ще вище. 

У Будинку культури Нижнього Селища дахів два. Один над іншим. Перший – плоский, уособлює «совок», пояснює Кошан, а другий побудували десь у 2010-му, й ось між двома дахами сьогодні відбуваються, каже він, «проекти». 

Головний проект – «Птах». Усе це починалося як театральний неконкурсний фестиваль для дітей і поступово перетворилося в такий собі сюрреалістичний літній перформанс для всіх. Між новим і старим дахами натягнуті, ще з минулого фестивалю, флуоресцентні нитки-павутинки. До стелі підв'язані картини Славиного друга, художника, – він, акцентує Слава, намалював їх під час затяжної депресії. 

Світло в приміщення пробивається з маленького вікна в даху. Як тільки сонце заходить, залишається лише зловісне їдко-зелене світло від павутинки. 

«У нас тут на даху вільний простір, – проводить екскурсію Слава. Ми записуємо інтерв'ю прямо там, під павутинням і картинами, що ширяють під стелею. – Художники роблять, наприклад, зі сміття інсталяції. Одного разу був мертвий голуб у картині – гарно!» 

Культурна столиця

Слава говорить, що він і його однодумці вважають своє село (хоча й додає, що жартома) культурною столицею Закарпаття: 

«Нижнє Селище – це такий розлом, напевно, тому що в ньому є багато життя, – каже він. – Тут завжди були якісь активні люди, які дбали про те, щоби тут був розвиток. Ось ти хочеш послухати джаз? Тоді тобі доведеться запросити джазовий колектив, щоби його тут послухати». 

Активіст вважає, що справжній розвиток села почався з «нульових», коли з'явилася комуна, «Гудаки» і студія «Чіга-Біга». Навколо театральної майстерні Білоусової закрутилися вечірки, майстерні, різні культурні рухи, зокрема – фестиваль «Птах». 

«Птах» – це таке місце, де діти можуть знайти свою частинку мистецтва, – пояснює Слава. – Спочатку це були тільки театральні постановки й майстер-класи. Потім дійшло до того, що ми почали додавати інші види мистецтва – цирк, фото, відео... Зараз плануємо зосередитися на лабораторній роботі, зробити все так, щоби різні колективи змогли об'єднатися зі стороннім режисером і драматургом і зробити щось спільне. Головна мета фестивалю – щоби мистецтво не було розвагою, а стало прикладом, методом розвитку». 

Я хочу, щоби тут щось змінювалося, і навіть якщо поїду – щоби Нижнє Селище залишалося тим місцем, де можна просто жити і відпочивати.

Слава Кошан

Важлива і злободенна тема в рамках «Птаха» (і особистих кінопроектів Слави Кошана) – заробітчани. Однією з його перших відеоробіт були короткі історії про життя дітей, які ростуть без батьків, тому що батьки – на заробітках у Європі. Тепер Слава навчає кіномистецтва школярів. І в більшості з них батьки – заробітчани. 

«Закарпаття – один із таких регіонів, звідки заробітчани завжди виїжджали, і куди завжди поверталися, – каже він. – Чим це добре? Напевно, тим, що підвищується економічна спроможність. А погано тим, що купа дітей ростуть без батьків. Але ось я хочу, щоби тут щось змінювалося, і навіть якщо поїду – щоби Нижнє Селище залишалося тим місцем, де можна просто жити і відпочивати. І щоби я міг повернутися й побачити, що ось – дерево, яке я колись посадив». 

Слава спускається з даху, закриває його на замок і виходить через банер – кролячу нору – у буденний сільський світ. Він поспіхом випиває в кафе місцевої настоянки й тікає в справах. У Нижньому Селищі в нього багато справ. 

Надворі сонце. У гарну погоду з вікна кабінету Юрка Буковинця видно Говерлу. Він завжди дивиться на гори, коли сидить за столом. А на столі завжди лежить кларнет. Ніхто не знає, яку мелодію він грає в ці хвилини. 

Джерело: ЗАБОРОНА

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

 

16 лютого 2019р.
-->

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів