Робота заради миру: чому в Ужгороді ексгумують останки німецьких солдатів

Народна спілка Німеччини догляду за військовими похованнями працює в Європі ще з 1919 року й була заснована для пошуків поховань загиблих у Першій світовій війні. Нині ця неурядова організація утримується більшою мірою з пожертвувань німецьких громадян, котрі досі так і не знають, де поховані їхні родичі-учасники Другої світової війни. Німці жертвують великі кошти на пошук останків солдатів, поховання яких знаходяться на території України, Білорусі, Росії, Молдови тощо. Складність полягає у тому, що після звершення війни більшість цвинтарів, де в роки боїв ховали німецьких військовослужбовців, були зруйновані, щоб ніхто в радянських містах і селах не знав, де вони знаходяться.

У 1996 році між урядами України та Федеративної Республіки Німеччина була підписана угода про догляд за могилами загиблих у роки Другої світової війни на території обох держав. З того часу й почалася активна робота пошуковців Народної спілки Німеччини з виявлення місць захоронень. Керуючись даними німецьких архівів, пошуковці переїжджали з міста у місто, знаходили знищені цвинтарі і в Центральному парку культури та відпочинку у Львові, і там же у Стрийському парку, і на подвір’ях приватних будинків, і біля шкіл, і ще в багатьох місцях. Найбільше поховання, з понад 2500 останками, знаходили пошуковці західного регіону у Львові.

Тепер черга дійшла до Ужгорода, куди керівник групи пошуковців Мирон Старко та його троє помічників приїхали вперше ще у 2006 році. Перша спроба знайти поховання виявилася невдалою, бо пошуковці мали лише один орієнтир, отриманий з німецьких архівів, – римсько-католицьке кладовище. Його в Ужгороді також здавна використовували і як військовий цвинтар, у верхній частині якого були поховання часів Першої світової війни. Мирон Старко за аналогіями, побаченими в інших населених пунктах, припустив, що під час Другої світової війни військовослужбовців могли ховати десь поруч, але пробний шурф показав, що біля меж поховань часів Першої світової війни нема пізніших могил бійців Вермахту.

«Тоді я замовив у німецькому архіві аерофотозйомку цієї території середини 1944 року, коли бої точилися неподалік Ужгорода, – розповідає Мирон Старко. – Загалом тут ховали солдатів у липні, серпні, вересні та жовтні 1944-го, більшість із них привозили не з поля бою, а з лазарету, який мав розташовуватися десь неподалік. Аерофотознімки показали чітко окреслену білу пляму в нижній частині цвинтаря. Це – підсвічений сонцем колір свіжо ритої землі, ґрунт підсох і зверху виглядав білим. Ми припустили, що саме тут, при дорозі, були в той час свіжі поховання. І не помилилися».

Архівний аерознімок 1944 року, червоні позначки на ньому зроблені нами для кращого розуміння локації

На початку вересня пан Мирон з помічниками зробили пробний шурф і знайшли захоронення людини. Всі ознаки вказували на те, що це був саме німецький військовослужбовець. Після того пошуковці окреслили ділянку роботи, а трактор ковшем розчистив її від величезних заростей. От уже три тижні з перервами пошуковці за допомогою техніки ряд за рядом відкривають похованням німецьких солдатів та ексгумують їх. Наразі з ужгородської землі вже дістали останки 119-х бійців Вермахту.

«Всього, за архівними даними, які нам передали, на цьому місці має бути 220-230 поховань, – веде далі пан Мирон. – Німці дуже скрупульозно дотримувалися усіх правил захоронення, тож ми точно знаємо, що останки мають знаходитися на глибині 1,5 м, у дерев’яній труні, на певній відстані один від одного. Тут ховали солдатів ногами до дороги, головою – до схилу гори. У роки війни при кожному шпиталі був офіцер, який дуже докладно описував місця захоронень, малював схеми, які тепер нам дозволять вияснити ім’я кожного, хто був тут захоронений. Якщо солдат помирав у шпиталі, то його ховали не у формі, а у натільній білизні, загорнутого у простирадло. Якщо ж боєць гинув на полі бою, то його, як правило, ховали у формі. На шиї або в кишені обов’язково мав знаходитися військовий жетон на міцній шовковій нитці. На тому жетоні був вибитий номер, зашифрована назва підрозділу, в якому загиблий служив, та його група крові. Зазвичай жетони робили з алюмінію, цинкових сплавів, іноді на основі міді або з неіржавної сталі. Останні зберігаються найкраще, виглядають після очистки, як новенькі».

Один зі знайдених на «шахтинському» кладовищі жетонів

Саме ці жетони є основним методом ідентифікації останків німецьких солдатів. Навіть якщо в ряду поховань знайшли хоча би один жетон в хорошому стані, за його номером можна, звірившись з архівною схемою захоронень, ідентифікувати армійців із сусідніх могил. Проблема полягає у тому, що місцевий ґрунт дуже сильно пошкодив поховання, подекуди залишаючи від цинкових жетонів лише цяточку, на яку навіть металошукач не завжди реагує.

«Ужгород я запам’ятаю надовго, – з посмішкою скаржиться Мирон Старко. – Красиве місто, гарні люди, але ваш ґрунт – це якийсь кошмар! З ним важко навіть техніці працювати, весь час ламається. Лопатами працювати теж дуже непросто, глина тверда. А ще якась чи надто кислотна, чи надто лужна, бо роз’їдає поховання вщент. Коли ми копали на Тернопільщині чи Івано-Франківщині, то знаходили цілі, чудово збережені скелети, елементи одягу, взуття, амуніції. А тут у трунах, частіше за все, залишаються всього кілька фрагментів кісток і жетони в дуже поганому стані».

Останки солдата у військовій формі. В кишені бійця пошуковці знайшли презерватив

З кожної труни людські рештки пошуковці акуратно складають у спеціальні еко-пакети, які ретельно маркують, записуючи номер ряду, поховання, дані про жетон. Останнє дуже важливо, бо за номером жетону фахівці Народної спілки Німеччини догляду за військовим похованнями знаходять ім’я солдата, його адресу тих часів, коли він йшов на війну, за якою й розшукують можливих родичів. Родичам спілка дає пів року на те, аби вони визначилися, чи хочуть забрати останки для перепоховання до Німеччини. Якщо родичі не відгукуються чи знайти таких не вдалося, останки перепоховають на збірному німецькому кладовищі для німецьких солдатів. Всього в Україні таких є п’ять, останки ж, які знайшли в Ужгороді, повезуть на Львівщину, до збірного цвинтаря в селі Потелич неподалік кордону з Польщею. Там уже перепоховані більше 15 тисяч німецьких військовослужбовців, котрі загинули в боях на території Західної України.

Мирон Старко та один із його помічників під час роботи

«Девізи нашої місії – «Робота в ім’я миру» та «Примирення над солдатськими могилами», – веде далі Мирон Старко. – Все це робиться для вшанування загиблих і для пам’яті живих людей. Після війни ж як робилося: радянські армійці, як правило, на танку заїжджали на такі німецькі цвинтарі, крутилися там кілька разів, розкидували всі дерев’яні хрестики, а потім через ті пустирі дорогу прокладали або щось зверху будували. Задля примирення не можна, аби ці поховання й далі були занедбаними і забутими, тому ми і проводимо цю роботу. Слід сказати, що і тут, в Ужгороді, ми бачимо, що на похованнях колись проклали дорогу, що веде до кардіоцентру. Порівнюючи дані аерознімку та сучасні карти, бачимо, що один із блоків цвинтаря, скоріше за все, заходить під дорогу, можливо, навіть простягається на зелену зону з іншого боку дороги. Тут також пролягає каналізація, тож наступного тижня, коли ми перейдемо на цю ділянку, треба буде працювати дуже обережно і під наглядом комунальних служб».

Загалом пошуковці, якщо не виникнуть додаткові труднощі з ділянкою, де прокладені комунікації, хочуть завершити роботу в Ужгороді на початку жовтня. Тоді ж стане остаточно відомо, скількох німецьких військовослужбовців поховали протягом липня-жовтня 1944-го на цвинтарі в кінці тодішньої вулиці Берчені. Можливо, розкриється під час цих робіт і таємниця стосовно місця поховання тих німецьких та угорських бійців, котрі загинули безпосередньо 27 жовтня 1944 року у боях за Ужгород. Мирон Старко припускає, що їх нашвидкуруч також могли поховати десь тут, у братській могилі.

Щодо подальшої роботи Народної Спілки Німеччини догляду за військовими похованнями на Закарпатті, то Ужгородом там обмежитися не планують. У дуже багатьох населених пунктах по ходу відступу німців під час війни були залишені більші та менші цвинтарі. Про це вже мало хто пам’ятає в наших містах і селах, однак в німецьких архівах збереглися ці дані, тож пошуковці мають намір навідатися зі своєю місією ще до багатьох населених пунктів нашого краю.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»