Галерея Ілько: змінити мистецьке та культурне життя Ужгорода

Галерея Ілько: змінити мистецьке та культурне життя Ужгорода
Поява в Ужгороді Галереї Ілько, без сумніву, явище. Вона змінила уявлення про виставки, виставковий простір, музику, її подачу, про синтез мистецтв, можливості для музикантів, художників та глядачів. Це ковток свіжого повітря, якого так не вистачало місту. Нашому. Хоча й багатьом українським – також.

 

За понад 6 років роботи тут пройшло кілька десятків виставок та з сотня музичних програм. Галерея стала майданчиком для спілкування з глядачами як для найбільш затребуваних українських митців, так і для студентів академії, які захищали тут свої дипломні роботи. На сцені галереї виступали як відомі американські та європейські джазмени, так і 6-річні малюки, які лише починають свій шлях у музиці. А ще – кілька десятків освітніх програм, презентацій, кінопоказів, дискусій, лекції, – пише Varosh.

Засновник галереї Михайло Ілько рідко дає інтерв’ю та ставиться до заснування і роботи мистецького простору як до чогось, що неминуче мало статися; спокійний до перемог і викликів та рухається по життю за принципом маленьких кроків – як у древній стратегічній китайській грі «Ґо», де все будується навколо одного кроку, а не цілої складної комбінації.

Говоримо з Михайлом про те як відкрити мистецький центр у маленькому місті, виклики та несподіванки, очікування та реальність, добрі проекти, музику та мистецтво.

027

– Михайле, галерея існує 6 років?

– Шість з половиною.

– Чому виникла внутрішня потреба її заснувати?

– Художня омана. Не маю цьому логічного пояснення. Та і хотілося частіше приїздити до Закарпаття та більше часу проводити з батьком.

– Ви дуже системна людина. Чи продумували бізнес-план проекту, етапи його розвитку, успіху/не успіху?

– Насправді ні. Раніше ми усі проекти робили дуже структурно, системно, вимірно, крок за кроком, а коли взялися за галерею – все змінилося. Це було на зміні парадигми «essentials – esse». Ми завжди у своїх проектах на початку роботи писали «essentials» – «сутності». У випадку з галереєю головне було сама її сутність. Перфекціонізм у таких справах важливий, але лише тоді, коли ти йдеш у напрямку бізнесу. Ми – не йшли.

Починали роботу апріорно думаючи, що робимо хорошу річ. З’явилася задача – ми її робили. Коли зрозуміли, що ця справа невимірна і наші цілі не можуть бути занадто конкретними, то перестали перед собою ставити запитання про бізнес-план та план як такий.

gal-65560

gal-65564

gal-65552

gal-65556

– Чому не ставили цілей? Тому що це власний проект?

– Тому що він випав за рамки вимірності. Якби ми створювали чіткий та правильний план як це має бути та як буде, то напевно галерея не з’явився б взагалі. Коли змінюєш парадигму, все ламається. Ми вирішили, що опиратимемось на стратегію маленьких кроків – як у древній стратегічній китайській грі «Ґо», де все будується навколо одного кроку, а не цілої складної комбінації. Так ми вирішили, що «закриватимемо» етапи, відповідно до їх появи. Ми контролювали ресурси і потенціали і у нас була чітка візія – бачення.

– Як довго готувалися до відкриття?

– Почали робити проект будівлі, але він досить довго нам не подобався. Коли ж зрозуміли, що виходить непогано, почали втілювати. У 2009 році стартувало будівництво, завершили – на початку 2012 року. Потім взяли паузу і у 2013 році відкрилися.

Найважливішим було усвідомлення того, що робити проект потрібно «маленькими кроками». Що я маю на увазі? Я працював з людьми з англо-сакським типом мислення, і спочатку було дуже важко зрозуміти одне одного. А потім якось натрапив на статтю про індуктивне та дедуктивне мислення. У ній йшлося про те, що англійці мислять індуктивно – тобто від малого до великого. Спочатку наводять лад на своєму подвір’ї, потім у кварталі, далі – в місті, країні. Ми ж часто мислимо дедуктивно – як би привести у порядок планету, а сміття з двору якось та й вивезеться. Тому, коли ти маєш бачення – то мусиш отримувати результат, зробити просту дію, кілька дій. Так ми й рухалися з проектом.

gal-65609

gal-65613

gal-65617

gal-65621

gal-65625

gal-65645

gal-65581

gal-65585

gal-65577

gal-65597

gal-65605

Виставка Павла Керестея. Фото: Віталій Маріаш

– Як ви синхронізуєте ваше бачення життя галереї та бачення вашого батька, творчість якого і була одним з мотивів відкриття галереї?

– Дуже просто – хто робить, той керує і відповідає.

– Суть існування галереї зараз та 6 років тому для вас особисто змінилися?

– Для наших людей часто наслідок діяльності важливіший за саму діяльність. Для нас же – процес важливіший.

– Що бачите результатом цього процесу?

– Як не банально, але ми всі хочемо зробити життя трохи кращим ну і цікавішим. Це як у Генделя, коли йому казали, що його музика подобається людям, то він відповідав, що було б добре, якби вона ще й робила їх кращими.

– Ви рідко та неохоче розповідаєте про успіхи. І мені здається, що дещо недооцінюєте їх загалом. Як оцінюєте те, що зробили з галереєю, саме в контексті Ужгорода?

– Є наміри, дії, умови. Люди ставлять собі цілі і існують в певних умовах. Вони можуть бути незмінними або такими, на які ти можеш мати певний вплив – докладатися до створення умов і потім щось здійснювати. Тому, мені здається, що важливо аналізувати, що зробила людина в певних умовах. Коли ви живете в центрі світу, то ймовірність, що мейнстрім вас підтягне дуже велика. А коли у малому місті – то з цим складнувато. Тому перед тим як оцінювати, важливо взяти правильну «лінійку».

Хочемо ми цього чи ні, але галерея – це один з видів соціальної діяльності, бо вона працює не автономно, а в певному середовищі. Тому, якщо оцінювати з цієї точки зору, то мені здається, що все дуже добре. Але не власне те, що ми робимо, а те як це співпрацює та взаємодіє з середовищем.

gal-65681

gal-65685

gal-65693

gal-65701

gal-65705

gal-65653

gal-65657

gal-65665

gal-65669

gal-65673

Виставка Тіберія Сільваші

– Коли планували відкриття, то кого бачили своїм відвідувачем? І чи це різні люди виявилися у підсумку?

– Ми все робили інакше, ніж мали б робити з точки зору бізнес-логіки, хоча й намагаємося дотримуватися бізнес-процесів у цій діяльності, яка не є бізнесом. Ми не досліджували свою цільову аудиторію, не знали її. Ми бачили наших друзів і думали, що якщо є двоє таких, то буде й троє. Мої уявлення та спогади про Закарпаття були сильніші від реальності. Спочатку ми дещо інакшою уявляли і виставкову діяльність, рубрикували, розділяли, а потім зрозуміли, що робити цього не варто.

– Наскільки були цікавими виставки за ці роки для вас як для засновника галереї та як для куратора проектів?

– В нашому контексті та наших умовах, мені здається, що вони були добрі. Відверто поганих не було. Декілька було дуже і дуже непоганих.

Найважливіші, на мій погляд, були великі повернення художників. В мене в голові був своєрідний шорт-лист, кого я сам хотів би побачити. Ми зробили виставку Павла Керестея, Тіберія Сільваші разом з Павлом Гудімовим. Павло Ковач, на мою думку, прозвучав по-новому. Виставка Павла Бедзира була сильною. Етюди батька, Івана Ілька, 60-х років вважаю прекрасною, хоча й не до кінця розкритою.

З групових виставок мені сподобалася «Едельвейс». Можливо в ній трохи не вистачило актуального мистецтва, але з ним у нас поки взагалі важко, бо воно надто технологічне. Були дуже добрі процесуальні речі, які ми робили з Тарасом Табакою. Я не намагався отримати якийсь неймовірний результат, скоріше хотів подивитися чи піддається це кристалізації, росту.

– Приємні відкриття були?

– Так, звичайно. Це власне ця група молодих художників, нової генерації. Це було класно. Мені сподобалося, що вони живуть у певному колі, середовищі цікавих та світлих людей. Якщо ми кажемо про український контекст, то думаю, що тут ми могли б бути чемпіонами.

Dsc 4885

Dsc 4922

Dsc 5064

Dsc 5156

Виступ Грегорі Бойда та Тріо Олексія Петухова. Фото: Віталій Маріаш

– Київський і закарпатський контекст більше подібні чи відмінні?

– Так як ці міста відрізняються географічно та за масштабом, так і у сфері мистецтва. Що в Ужгороді є класно та потенційно, то це можливість вибудувати атмосферу, яка буде ближчою до реального життя, ніж та, що в Києві. До прикладу, ви можете зібрати друзів або родину, піти на концерт і пішки пройтися додому. Емоція, яку ви отримали, не втратиться. В Києві поки ви доїдете додому після концерту громадським транспортом або навіть власним авто, то все «розплескаєте» по дорозі. Тому вважаю, що в Ужгороді вплив мистецтва на реальне життя людини сильніший.

– Як виникла ідея з музичними програмами і як вдалося «затягнути» до Ужгорода таку кількість талановитих музикантів?

– Можливо це прозвучить дивно, але з самого початку ми хотіли, аби до нас на музичні вечори не ходили музиканти, а на відкриття виставок – художники. Аби приходили лікарі, будівельники, офіціанти. Це важливо. Уявіть, що в ресторани будуть ходити лише ресторатори, куштуватимуть їжу і розповідатимуть, яка вона не смачна. Якось ми спілкувалися з давніми знайомими і я кажу, що зараз у нас класна виставка ужгородського художника, на що жінка мені відповіла: «Ой, я нещодавно була у Цюриху та бачила Матіса, тому не хочу». Тоді я собі подумав – та й справді, чого ж після Матіса на якісь виставки ходити. (ред. – посміхається)

Якщо ж серйозно, то самі музичні програми з’явилися завдяки нашим постійним бесідам про синтез мистецтв з Альоною Туряницею. В результаті вийшло так, що в галереї музика стала чи не найбільшим відкриттям, не вишенькою на торті, а самим тортом. Це осмислена позиція і вона вдалася. Потрібно бути відкритим до випадку і давати йому шанс. Так сталося і у нас. Одного разу просто пролунав дзвінок і я на нього відповів, погодився на виступ у галереї одного колективу, потім другого і так все розпочалося.

Виступ Грегорі Бойда

– Наскільки вважливий відбір для галереї?

– Тут він не є самоціллю, але – надважливий. Відбір потрібен для того, аби в підсумку було краще. Важливо зазначити, що він є суб’єктивним. У нас немає інституції, в якій працює 1000 людей і все робиться об’єктивно. Ми не хочемо і не можемо бути об’єктивними. Єдине точно – не варто робити речі, які вам не подобаються.

– Для чого ви цим займаєтесь?

– Старше покоління може цього не зрозуміти, але я роблю це для власного задоволення. Просто потреби в людей, які вони задовольняють, бувають різними. І я бачу в цьому смисл.

– Ви дуже чітко виокремили виставки, які вважаєте справді добрими. А якщо не говорити суто про них, а взяти усю шестирічну діяльність галереї – що було добре?

– Найкраще – це ті люди, яких згенерувало це місто і згуртувало навколо того, що ми робимо. Населення Ужгорода трохи більше 100 тисяч, а кістяк відвідувачів – 400, коло друзів – понад 2 тисячі сімей. Це ті люди, для яких діяльність галереї є потребою.

Il Ko Ray Brown Jr 015

Il Ko Ray Brown Jr 021

Il Ko Ray Brown Jr 027

Il Ko Ray Brown Jr 032

Виступ Рея Брауна. Фото: Віталій Маріаш

– Як реформувати культурно-мистецьке життя міста?

– По-перше, є речі, які не підлягають реформуванню. По-друге, мені здається, що в нас є культура, деформована в історичному періоді, в якій звичайно є якийсь свій сенс. З чистого аркушу ніхто нічого не писатиме, тому що його не існує в природі. На мою думку, мистецьким є не те місто, в якому є хороші художники, а те місто, в якому люди потребують художників. Художник не робить мистецтво, його робить соціум. Тому, якщо суспільство не здатне робити запит на мистецтво, воно його не отримає.

А про реформування я скажу так – діти, які займаються музикою, краще розуміють математику та розв’язують логічні задачі. Висновок – діти мають займатися музикою. Інакше вони будуть пити пиво у провулках та бити вам «фейс». І в них це буде добре виходити. Чи хочуть діти вчитися музиці? Ні. Отже ви як людина доросла маєте вигадати та створити умови, коли дитина захоче робити це добровільно. А в нас що? Дисципліна, стрій. Це не працює.

Мистецтво має стати потребою. Для чого воно нам? Аби думати інакше, думати варіантно, отримувати кращі результати. На жаль, багато наших людей ходять на виставки, аби знайти те, що їм подобається. За такою ієрархією з кожним роком їм буде подобатися усе менше, а якщо вони помилилися на старті, то якість того, за чим вони приходитимуть на виставки, буде сумнівною. В ідеалі ж – людина має прийти і подивитися ті речі, які їй раніше не подобалися, осмислити їх і отримати щось нове. Та й власне у мистецтві «подобається» – дуже обмежений термін, який немає нічого спільного з переосмисленням та рефлексіями.

– Такі місця як галерея змінюють місто?

– Пробують. Якщо у суспільстві з’являється критична маса людей, які можуть щось змінювати – 5-7% – тоді є реальна можливість змінити місто. Наша форма діяльності зможе змінити щось, якщо з нами будуть ці люди. Люди, які здатні мислити. У всьому світі велике значення надають креативному сектору, який поліпшує у суспільстві еко-систему. Це інвестиція в дітей, які не поцуплять у вас гаманця на набережній вночі. Для себе я інвестую в те, аби майбутнє було кращим.


Цей матеріал представлений ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Його створення стало можливим завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукції є винятковою відповідальністю ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» та не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США. Забороняється відтворення та використання будь-якої частини цієї продукції у будь-якому форматі, включаючи графічний, електронний, копіювання чи використання в будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело.

1559804758 660x255

Текст: Росана Тужанська

Фото-відео: Антон Рижих

Varosh

 

08 листопада 2019р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів

Залишити коментар:

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Необхідні поля позначені наступним символом:*