Фізик із Закарпаття зізнався, що знання, здобуті в УжНУ, допомогли його науковій діяльності в Ізраїлі і США

Фізик із Закарпаття зізнався, що знання, здобуті в УжНУ, допомогли його науковій діяльності в Ізраїлі і США
Випускник фізичного факультету УжНУ, а нині старший науковий співробітник (emeritus) Аргонської національної лабораторії (США) Юлій Єлінек приїхав на Закарпаття наприкінці жовтня. Тут – його мала батьківщина: народився у Сваляві, майже до 30 жив в Ужгороді. Із УжНУ пішов у світ, як написав у своїх спогадах для Міжнародної асоціації випускників. Пішов не з пустими руками, а з багажем знань, завдяки чому продовжив навчання в Інституті Вейцмана в Ізраїлі, а згодом дістав роботу у США.

 

Зліва направо: Володимир Лазур, Юлій Єлінек та Наталія Каралкіна

Зліва направо: Володимир Лазур, Юлій Єлінек та Наталія Каралкіна

З Ужгородом Юлія Єлінека розділяють 43 роки життя в інших країнах, на різних континентах, але спогади про шкільні, студентські, аспірантські роки досі викликають то радісні, то смутні емоції на обличчі.

Нині науковець є членом Міжнародної асоціації випускників УжНУ, керівником цього осередку у США, тож його осінній візит до університету був зумовлений і цим напрямом діяльності.

З Юлієм Єлінеком і його другом, деканом фізичного факультету Володимиром Лазуром, ми зустрілися неподалік теперішнього ректорату, після чого вирішили підійти до будинку, де промайнуло дитинство і юність пана Юлія, на розі вулиць Митної і Шевченка. Але там із нами сталося дещо несподіване – ми не тільки побачили будинок із вулиці, а й побували в ньому… Розмову продовжували в кав’ярні, утрьох, тому в цьому інтерв’ю збережені актуальні доповнення Володимира Лазура, що допомагає краще зрозуміти особистість Юлія Єлінека, альма-матер якого – в Ужгороді.

ПРО УЖГОРОДСЬКЕ ДИТИНСТВО ТА БУДИНОК, ЩО ПОВ’ЯЗУЄ ЛЮДЕЙ НА РІЗНИХ КОНТИНЕНТАХ

  • Що відчуваєте, коли приїжджаєте в Ужгород? Скільки років тут прожили?

– Тут я жив 28 років, із 2-річного віку. Народився у Сваляві, виріс на ужгородській вулиці, що нині, як і тоді, називається Митна. Це за 100 метрів від сучасного ректорату. Тож тепер, коли приходжу до цієї будівлі, ніби вертаюся додому. Пригадую, як вулицею Шевченка біг до університету. Біг, бо завжди запізнювався. Іноді було так, що спускався до великої фізичної авдиторії за лектором.

  • Це було дуже погано? Запізнюватися не можна було?

– Не можна було. Якщо пара почалася, ти вже не міг зайти. А тепер можна?

  • Здебільшого так… Які спогади з дитинства закарбувалися в пам’яті?

– Район загалом не змінився. Пригадую, що спочатку на місці ректорату було велике заглиблення – частина парку, розташованого поряд. Коли я навчався у школі № 3, біг із дому повз це заглиблення. Коли взимку йшов тим шляхом, то снігу було майже до пояса. Це запам’яталося. З того часу трохи змінилася набережна, помінявся дім, у якому я жив – раніше він був одноповерховим. Батько спорудив його у 1948 р. За цим будинком був город, де росли овочі, фруктові дерева.

У будинку навпроти жив мій хороший друг Вася Сабов. Ми разом ходили в школу, а дружили приблизно з трьох років. Коли я вперше повернувся до Ужгорода, стояв на вулиці Шевченка й дивився на його будинок. Уже, було, вирішив іти, але побачив, що на ґанок вийшов чоловік – він помітив мене через вікно. В ту мить ми впізнали один одного. Це було приблизно після 40 років розлуки…

На цих словах із двору рідного для Юлія Єлінека будинку виходить теперішній власник – народний художник України Василь Свалявчик. Він так щиро, по-закарпатськи, запрошує нас до себе в гості, що відмовитися просто неможливо. Фрагменти дальшої бесіди переказувати нема змісту, але вони становлять важливу емоційну частину цього інтерв’ю, адже художник показував свій двір, будинок, а Юлій Єлінек порівнював із тим помешканням, у якому жив понад чотири десятиліття тому. Василь Свалявчик придбав цей дім 1976 р., коли йому було 26 років, він був нежонатий і слава художника була ще попереду. Відтоді споруда змінилася, у ній виросли нові покоління, але вона досі поєднує цих двох чоловіків на різних континентах. Чим не приклад живої історії?

У рідному дворі

У рідному дворі

«Ви запитуєте, що в мене є в Ужгороді? – Ось цей будинок. Він не мені належить тепер, але мені тут завжди раді. Я приїжджаю сюди, як додому», – зазначає Юлій Єлінек, коли після довгих умовлянь відпустити нас із двору Василь Свалявчик все ж відчиняє ворота за умови, що ми повернемося. Дальша розмова записана в кав’ярні.

ВЕЛИКІ ВЧИТЕЛІ І СЛАВЕТНІ УЧНІ

  • Читала, що Ви відвідували недільну школу на фізичному факультеті. Чим приваблювало таке навчання?

– Я був школярем старших класів. У неділю вранці університет добровільно проводив лекції для школярів. Лекції читали старші викладачі i доценти, бо в той час на факультеті ще не було професорів. Перші три професори на факультеті з’явилися, коли я був на 3 чи 4 курсі. Це були Володимир Шкода-Ульянов, Іван Запісочний, Юрій Ломсадзе. Вони одержали звання професорів приблизно в один період і відіграли важливу роль у розвитку фізичного факультету.

  • Тож саме ця недільна школа вплинула на ваш вибір фаху?

– Так, я відвідував школу, брав участь у фізичній і математичній олімпіадах. У 7 чи 8 класі виграв міську олімпіаду з математики, але мені про це не сказали, забули. І на обласну олімпіаду не пішов, бо не знав цього. Були й такі курйози (Усміхається. – Авт.).

Тут Володимир Лазур зауважує, що торік відновили традицію недільних шкіл – організували літній університет для школярів Ужгорода. І завдяки цьому на перший курс прийняли не 30 осіб, а 50. Тепер думають, як залучити дітей із районів Закарпаття. Спонукали фізиків до такого кроку спогади Юлія Єлінека про недільну школу його юності.

  • Із ким зі своїх однокурсників спілкуєтеся?

– Телефонував Саші Гаврилику, з яким учився на одному курсі і котрий нині очолює відділ в Інституті теоретичної фізики ім. Боголюбова НАН України. Інші переважно в Ужгороді. В Інституті електронної фізики НАН України працює Золтан Торіч, Володя Мазур, Іван Мегела – теж мої однокурсники. На фізичному факультеті – Іван Шафраньош, його дружина Марія Суховія, Павло Пуга і його дружина Галя Чепур. Віталій Єпішев завідує лабораторією космічних дослідженьСаша Кікінеші працював на фізичному факультеті, а нині в Університеті м. Дебрецена (Угорщина)… Багато людей із нашого курсу пішли в науку і досягли хороших результатів.

  • Хто вплинув на Ваше становлення як особистості?

– Передусім професор Юрій Ломсадзе – неординарна особистість, прекрасний викладач, учений. Ми, не знаючи цього, переймали в нього навіть жести. Пригадую, як хтось із кафедри говорив жестикулюючи, а я кажу: це жест шефа, – так ми його називали. Ця людина мала великий вплив на студентів.

Тут Володимир Лазур зауважує, що чимало студентів часів Ломсадзе йшли на кафедру теоретичної фізики. Бо він вів хорошу просвітницьку роботу, організовував клуби, школи, конференції… Колишні студенти донині пам’ятають його лекції, котрі виконував як хорошу виставу.

Крім нього, було дуже багато викладачів-професіоналів. Вони давали нам хороші знання, але я тепер говорю про тих, які окрім знань, робили нас тими, ким ми стали. Таким був і доцент Наум Айзенберг – ще одна неординарна особистість, викладач алгебри. Його вчителем був Самуїл Берман, котрий приїхав зі Східної України і був одним із кращих алгебраїстів тодішнього СРСР. Айзенберг нам казав, що якби йому дозволили, то він приймав би іспити не так, як зазвичай, не ставив би запитань студентам, а студенти би ставили йому по 5 запитань. За тим, які це запитання, він міг би поставити оцінку. Пригадую, казав, що в мозку людини є певна кількість клітин. І, на щастя, ми забуваємо. Бо якби все пам’ятали, не могли би сприймати нову інформацію. Але є те, що не можемо забути, хоч воно нам не потрібне, наприклад, коли він вчився в школі, запам’ятав, скільки картоплі вирощували в СРСР у 1934 році. Така інформація була йому непотрібна, але не міг її забути.

Також нас навчала Мотря Братійчук, яка заснувала станцію оптичних спостережень за штучними небесними об’єктами, що згодом стала Лабораторією космічних досліджень. На її честь названо астероїд 3372 Братійчук. Вона теж була дуже неординарною особистістю. Пригадую, група викладачів, серед яких була і вона, підтримала студентів – і ми створили дискусійний клуб «Еврика». Дискутували про все на світі. Мотря Василівна була дуже активна. У той час комп’ютери тільки починали з’являтися. Якось на обговорення винесли таке запитання: чи можуть комп’ютери замінити людей, якщо почнуть думати? Пригадую, я тоді твердо говорив «ні», бо в комп’ютера ніколи не буде інтелекту, відчуттів, інтуїції…

  • Сьогодні Ви теж переконані в цьому?

– Сьогодні є те, що називають «machine learning» – «машина навчається», коли вона дістає велику кількість інформації, опрацьовує, а потім помічає те, що важко помітити людському мозку. Тож, напевно, сьогодні в такій дискусії я не був би настільки впевненим…

Цієї хвилини між двома фізиками зав’язується розмова на тему застосування квантового комп’ютера. Не буду переказувати її перебіг. Зауважу лише, що зацікавлено спостерігала за тим, як аргументовано кожен із них відстоював свою позицію. На мить навіть здалося, що я – одна з учасниць того дискусійного клубу в УжДУ, про який тільки-но згадували співрозмовники.

  • Які ще спогади маєте зі студентського життя?

– У нас були вечори теоретичної фізики, на яких ми дозволяли собі більше, ніж зазвичай. Пригадую один із таких вечорів у приміщенні тодішнього філологічного факультету. Це був вечір жартів, на нього прийшли студенти різних підрозділів і деякі викладачі. Я читав вірш «На захист рудих». Рудий – це інший, рудих ображали. Тобто якщо ти не такий, як усі, з тебе насміхалися. А ми в той час мали бути як усі. Досі пригадую початок цього вірша:

Мой сын, огневолосый Димка,

до времени беспечно рос.

Но раз увидел я, как дико

двор доводил его до слез.

Был вождь двора соплив и розов,

и эхо ударяло в крыши,

когда он по лицу, как розгой,

хлестал сынишку: «Рыжий! Рыжий!»

Закінчувався вірш закликoм: «Не стригите несхожесть броскую свою!..». Це можна було розуміти дослівно – не бійтеся бути рудим, а можна було розуміти і як заклик не боятися бути самим собою, не таким, як усі, не боятися думати по-іншому. Вірш мав і політичну конотацію. Це було наприкінці 60-х рр.

ІЗ НАЙГІРШОГО ВЧИТЕЛЯ – СТАВ НАЙКРАЩИМ

  • Над якою науковою темою Ви працювали в аспірантурі? Закінчили навчання в Ужгороді?

– Так, закінчив в Ужгороді, але не захистив тут дисертації. До певного часу все йшло добре. Я закінчив університет з червоним дипломом, вирішив вступати до аспірантури… Розповім Вам анекдот із життя, коли захищав дипломну роботу «Доказательство теоремы Померанчука при более либеральных условиях». Я користувався термінологією Ломсадзе, він так говорив – «более либеральные условия». А слово «ліберальний» викликало підозри. Це слово не мало політичного підтексту, означало в контексті моєї дипломної роботи «менш вимогливі умови» теореми. Але роботу треба було представляти перед державною комісією, у складі якої були не тільки фізики. Пригадую, як філософ за фахом, присутній на захисті, почав мене запитувати чому я говорю «ліберальний»? У нього виникли підозри щодо цього слова, хоча йшлося лише про менш жорсткі умови теореми.

Отож в аспірантурі я продовжував роботу над цією темою. Але мало хто захищав роботу за три роки навчання, треба було трохи довше працювати. Тому аспіранти прагнули стати асистентами кафедри, закінчити роботу над дисертацією, захиститися і потім здобути звання доцента. Я закінчив аспірантуру восени 1972 року. Хотів продовжувати працю в науково-дослідній установі, але з політичних мотивів мене не взяли, тому опинився без роботи. Приблизно через рік до мого будинку прибіг учень із школи № 3, у якій я колись навчався, і повідомив, що Ольга Іванівна [Гончаренко] – директорка школи – просила, аби зайшов. Вона запропонувала замінити учителя фізики, який захворів. Я погодився і на таких замінах пропрацював у школі два роки.

Вклав тоді дуже багато у навчання школярів. Ми створили гурток фізики, випускали шкільну фізичну газету. Але я був дуже суворим учителем, вимогливим. Вже після 2–3 тижнів учителювання зрозумів, що математичних знань в учнів недостатньо. Тому написав доповідну записку, що треба вжити заходів, аби поліпшити в школярів знання математики. На це школа відповіла тим, що сиділи в мене приблизно на 10 уроках і при цьому не аналізували занять. Наприкінці першої чверті ситуація була не найкращою: я викладав у 6 класах, оцінки в журналах були погані. Директорка викликала мене й повідомила, що такі погані оцінки не можуть бути, що маю змінити «двійки» принаймні на «трійки». Але я був принциповим і сказав, що змінювати оцінок не буду принаймні до того часу, доки учні не знатимуть на «три». А якщо у школи є сумніви щодо моєї оцінки знань, вони можуть взяти будь-якого вчителя, аби він перевірив без моєї участі. Звісно, цього не сталося. У мене виявилося 28 учнів, які не встигали. У школі сказали, що це катастрофа. У перервах між 1 і 2 чвертями на педагогічній раді дві години говорили про мене і мої дії, якими осоромив школу. Наступного дня я написав заяву на звільнення, у якій згадав що просив школу ще після 2–3 тижнів учителювання вжити заходів з поліпшення уроків математики, а також те, що мої уроки відвідував завуч і не аналізував їх, як належить. Після цього я планував допрацювати у школі два тижні і піти. Але заяву не розглянули, а я був безробітний, тому навіть після цих двох тижнів продовжував вчителювати. Відтак у наступній чверті з 28 «двійок» стало 20, далі – 12, а врешті взагалі 2 чи 3.

Спочатку батьки скаржилися на мене, бо «двійки» діставали й хороші учні. Згодом приходили до школи скаржитися, що їхні діти після уроків не йдуть додому, а залишаються на фізичний гурток. Невдовзі мої учні виграли міську олімпіаду, a потім мене призначили тренером міськoї команди з фізики. Навіть сьогодні я іноді одержую мейли від колишніх учнів, які запитують, чи той я Єлінек, який навчав фізики у школі № 3? Наприкінці року у школі проводили анонімне опитування учнів на визначення кращого вчителя. І за результатами рейтингу я був визнаний кращим вчителем школи. Все стало з точністю до навпаки (Усміхається. – Авт.).

  • Після цього шкільного досвіду ще доводилося працювати зі школярами, студентами?

– В Аргоні в мене не було студентів, бо це не університет, а дослідницький центр. Але були постдоки – люди, які здобули ступінь доктора філософії (PhD), що дорівнює званню кандидата наук. В Америці і багатьох інших країнах PhD – формально єдиний науковий ступінь. У мене було багато таких постдоків з різних країн світу. Вони виконували дослідження під моїм керівництвом упродовж 2–3 років на тему, яку самі обирали чи яку я пропонував. Багато з них стали професорами – провадять дослідження і навчають студентів. Один із моїх постдоків став ректором університету в Туреччині. Дуже багато людей подається з Індії, Китаю. Свого часу активнo приїжджали молоді науковці з Європи, але нині ситуація змінилася, бо там достатньо фондів, які підтримують науку. У цьому плані Європа зробила великий крок уперед.

«THAT IS NOT AN OPTION»

  • Чим Ви займалися до переїзду у США?

– У 1976 році, після продажу будинку Василю Свалявчику, ми з мамою виїхали до Ізраїлю. Там потрапили до центру абсорбції, основна функція якого – підготувати мігрантів до нового життя. Упродовж 6 місяців ми ходили до школи і вчили мову. Після цього мали знайти роботу. Один мій знайомий, який приїхав раніше, запропонував мені попрацювати у відомій hi-tech компанії. Але я сказав, що не можу прийняти таку пропозицію, бо для цього треба бути інженером (хоча обіцяли навіть перекваліфікацію). Це була неймовірна можливість, бо знайти там роботу вкрай важко. Але я не пішов, бо хотів повернутися в науку. Тоді мій інший знайомий запропонував влаштувати зустріч із працівником Інституту Вейцмана. Так я зустрівся з деканом, яким у той час був дуже відомий теоретик у галузі елементарних частинок. Я знав його ім’я – Haim Harari – ще в Ужгороді. Саме він порадив мені змінити галузь, не йти в теорію елементарних частинок бо тоді здавалося, що ця галузь не має майбутнього (невдовзі це уявлення змінилося). Так я змінив напрям із теоретичної фізики високих енергій на хімічну фізику. Мене прийняли на один рік умовним студентом, тому що я приїхав з Ужгорода, а вони в той час ще не знали, де це. Склавши іспити, я став аспірантом, по-їхньому graduate student. Там написав хорошу роботу, після чого дістав престижну стипендію (the Weizmann Fellowship) на стажування як постдок у США.

Розповім анекдот. Це був 1982 рік, стипендію треба було почати використовувати, тобто до 31 грудня я мав поїхати до США. Якщо не поїду – втрачаю її. У той час я жив у гуртожитку при інституті, працював до опівночі над дисертацією у приміщенні інституту. Одного разу, пригадую, що це був уже листопад, пізно ввечері до мене зайшов декан факультету, запитав, куди їду на стажування. Його було звати Майк Лeвітт (Michael Levitt). Я відповів, що нікуди не їду, бо не встигну завершити дисертацію, та й попри це у мене були інші причини – не хотів залишати маму. Тому сказав, що поверну стипендію. Майк подивився на мене і відповів: «That is not an option». Тобто, що це не варіант, такої можливості у мене немає. Сказав, щоб я телефонував до Америки і завтра відповів йому, куди їду. Пообіцяв забезпечити мені відтермінування на місяць, тобто, щоб я виїхав до 1 лютого. Так я опинився у США. Чикаго вибрав тому, що знав там відомого науковця (рrof. Steve Berry), який пропонував співпрацю, тому й подався туди і там лишився. Дисертацію залишив у конверті біля дверей деканату в останню ніч перед від’їздом.

6 років тому Майк Лeвітт, який на той час працював у Стенфорді, одержав Нобелівську премію. Я написав йому мейл з вітанням і додав: «Ти, напевно, цього не пам’ятаєш, але ти «винен» у тому, що я опинився в Америці» (Усміхається. – Авт.).

«УПРОДОВЖ ЖИТТЯ Я КІЛЬКА РАЗІВ ЗМІНЮВАВ НАПРЯМИ ДОСЛІДЖЕНЬ І ЗМІГ ЦЕ ЗРОБИТИ, БО ЗДОБУВ ДОБРУ ОСВІТУ В УЖДУ»

  • Із цих трьох країн, у яких жили і працювали, де найкраще змогли реалізуватися?

– Немає однозначної відповіді. У різний час були важливі різні місця. В УжДУ я здобув базову освіту, яка допомогла мені вийти у світ. Інститут Вейцмана дав нагоду повернутися до науки попри те, що я приїхав до Ізраїлю вже не зовсім молодим. Майк мене змусив поїхати до Америки. А потім я опинився в Аргонській національній лабораторії, де пропрацював 31 рік. Тому всі ці місця відіграли свою роль.

  • Якою науковою темою Ви займалися в Аргоні? Продовжували розпочате в Ізраїлі?

– Ні, я щоразу змінював напрями. В Ужгороді починав із фізики високих енергій – це дуже абстрактна наука, що навчила мене думати точно. Ломсадзе навчив нас правильно ставити запитання, займатися серйозними, глибокими речами, не витрачати часу на дрібниці. В Ужгороді мене навчили думати фундаментально. Це залишилося зі мною назавжди. В Інститутi Вeйцмана я займався хімічними реакціями, а в Америці змінив напрям на атомарні кластери.

«ШУКАЮ СВІЙ СТАРИЙ УЖГОРОД І ЧАСТКОВО ЗНАХОДЖУ ЙОГО»

  • Скільки разів після виїзду Ви поверталися до Ужгорода? Помічаєте зміни у місті?

– Тепер уже втретє приїхав. Мені важко відповісти, бо я бачив замало. Місто фізично змінюється. Я шукаю свій старий Ужгород і частково знаходжу його. Не можу однозначно відповісти, треба мені довше тут побути…

  • За подіями в Україні стежите? Як взагалі до України ставляться в Аргонській національній лабораторії?

– Так, стежу. І переважно не розумію їх. У мене виникає запитання – чому? Я перепитував людей в Ужгороді, щоб краще зрозуміти певні процеси. У США є чималий інтерес до України і немає розуміння. Від приїжджих з України американці чують різні думки, достатньо суперечливі. І я певною мірою теж відображаю те, що чув, тому й не зовсім розумію, що відбувається. Зрозумів би краще, якби провів тут більше часу.

  • Яким має бути класичний університет у Вашому розумінні?

– Моя відповідь суб’єктивна й базується на особистому досвіді. Думаю, що класичний університет передусім має давати добру фундаментальну освіту. Упродовж життя я кілька разів змінював напрями досліджень і зміг це зробити, бо здобув хорошу освіту в УжДУ. Це допомогло мені переходити з одної галузі в іншу. Як я вже казав, що в Ужгороді я займався фізикою високих енергій, в Інституті Вeйцмана – теорією хімічних реакцій, а в Чикаго змінив напрям на теорію атомарних кластерів, тобто на «наносистеми», як модно їх називати сьогодні. Я зміг «перебудовуватися» завдяки тим базовим знанням, які дав мені УжДУ.

ЗАКОРДОННІ ПІДРОЗДІЛИ АСОЦІАЦІЇ ВИПУСКНИКІВ МОЖУТЬ ВИКОНУВАТИ ФУНКЦІЮ «ПОСОЛЬСТВ» УЖНУ В РІЗНИХ КРАЇНАХ

  • Під час засідання асоціації випускників Ви казали, що сварили ужгородських студентів, але не сказали, чому?

– Я підготував технічний, складний семінар і не знав, що на нього прийшли 1–2-курсники. Вже на початку побачив, що студенти втрачають увагу, заглядають у свої телефони. Тоді я зупинив лекцію і сказа: «Будь ласка, сховайте телефони. Ви прийшли на лекцію, і ваше завдання – щось узяти з неї. Навіть якщо ви не зрозумієте її чи зрозумієте частково. У вас щось залишиться, якщо будете слухати. Згодом навіть не помітите, як це вплине на вас. Ви прийшли сюди, щоб навчатися фізики. Ви маєте стати фізиками. І сидіти тут, дивлячись у телефон, – означає втрачати свій час». Ось це намагався їм пояснити. Можливо, неправильно, розумію, але я не міг не сказати цього. Був дуже схожий випадок на лекції в Китаї, де багато студентів теж заглядали у телефони, але я не дозволив собі такі зауваження. В Америці би миттєво сказав усе, що думаю. В УжНУ відчув себе вдома і теж не зміг стриматися.

  • У яких ще університетах читали лекції?

– Я читав багато де: мав понад 250 запрошень на лекції в університетах, дослідницьких центрах та на конференціях у 25 країнах світу.

  • Що би порадили молодим науковцям, які хочуть розвиватися, але яким дуже складно це робити через низькі зарплати, брак умов для  досліджень?

– Дуже важко щось радити… Просто жаль, що така ситуація. Я би хотів, щоб у них були ті ж умови, що й за кордоном. Треба дати можливість людям, які хочуть творити науку, робити її. Це принесе плоди всій державі, але це мають зрозуміти політики і суспільство загалом. Як донести це до соціуму, я не знаю, окрім як проводити постійну роз’яснювальну роботу і використовувати для цього всі можливі засоби. Бажаю науковцям добра, щоб ситуація стала такою, аби вони могли робити те, що хочуть робити. Не можу давати порад… Вони живуть цим важким життям, тут не можна радити, можна допомогти. Я хочу допомогти тим, чим можу. Через асоціацію випускників, приїхати прочитати курс…

  • Які ідеї запропонували для розвитку Асоціації випускників УжНУ?

– Я думаю, що осередки асоціації за кордоном мають відгравати таку ж роль, як і посольства країн, тобто бути «посольствами» університету. Це буде центр, до якого звертатимуться по допомогу тощо. По-друге, осередки мають допомагати університету порадами. Коли вони розвинуться, можуть забезпечувати стипендію студентам. Я почав налагоджувати контакти з іншими випускниками УжНУ в Америці, але ця робота виявилася трохи складнішою, ніж я думав. У людей менше ентузіазму, ніж очікував, бо кожен заклопотаний власними справами. Правду сказати, на створення осередку можуть піти роки. Але в будь-якому університеті процес розвитку такої асоціації був тривалим. Знаю, що асоціація випускників Чиказького університету створювалася десятками років, але коли вже запрацювала, відіграла важливу роль у розвитку вишу.

Думаю, що функція осередків Міжнародної асоціації випускників УжНУ за кордоном може бути різною у різних країнах, може відрізнятися від роботи районних осередків. Крім цього, випускники можуть створити книгу спогадів про університет. Бо різні покоління відображають різні періоди розвитку УжНУ. До колективної історії вишу можуть увійти історії окремих факультетів. Важливо, щоб це видання було без цензури, не треба боятися минулого. Бо тільки аналізуючи минулі уроки, бачиш, як треба рухатися далі.

  • Ви ще приїдете до Ужгорода?

– Я сподіваюся. Дуже-дуже сподіваюся. Я приїжджаю як додому.

Наталія Толочко,

фото Віталія Завадяка

Медіацентр УжНУ

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

 

02 грудня 2019р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів

Залишити коментар:

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Необхідні поля позначені наступним символом:*