Дикторка закарпатського телебачення і радіо Наталія Якушко: одна з мільйонами і наодинці з кожним глядачем

Цього року Наталі Павлівні виповнюється 70. Під час інтерв’ю весь час ловиш себе на думці, що цифра у паспорті абсолютно не відповідає справжньому віку цієї жінки. Вона досі надзвичайно вродлива і харизматична. Живе на повну, а енергії – через край, дозволяючи щодня працювати з учнями, займатися спортом, вивчати мови, відвідувати культурні заходи, мати купу інших захоплень – від облаштування дому до здорового харчування. Надзвичайно цікава багатогранна людина з колосальним досвідом, життєвою мудрістю і непростою жіночою долею поза екраном телебачення…, – пише Лариса Липкань для Varosh.

– Закарпатське телебачення без вас неможливо уявити. Ви входили в кожен дім, несли інформацію у найглибші закутки області, були взірцем манер, мови, одягу. Тим не менше, знаю, що в дитинстві ви мріяли про зовсім іншу професію. У який момент доля зіштовхнула вас із дикторством?  

– Дуже чітко пам’ятаю цей день і момент, бо він дійсно виявився доленосним. Я ніколи в житті не думала, що потраплю на телебачення. По-перше, в моєму дитинстві його ще на Закарпатті не було. Перший телепередавач було встановлено в Хусті у 1962 році. Трохи раніше, 1957 року, ввели в експлуатацію Будинок радіо. Тож у ці часи все тільки зароджувалося. Про телебачення я навіть не думала. Відверто кажучи, з дитинства і все своє життя намагаюся боротися зі своїми комплексами – була висока, худа, через це не раз чула у свій бік репліки від однолітків. Я марила книгами, захоплювалася романами і хотіла працювати в бібліотеці. Уявляла, що буду собі там тільки книжки читати. І поїхала підкорювати Ленінград.

– З Ужгорода аж у Ленінград?

– Так, я народилася в Ужгороді. Батько родом з Чернігівської області. У їхній сім’ї старший брат був актором, у хаті висів портрет Шевченка. Тато працював зв’язківцем і його направили сюди на роботу. Мама – росіянка з Казахстану. Вдома ми розмовляли російською, закінчила я також Ужгородську школу №4 з російською мовою навчання. Хотіла вступати до Ленінградського інституту на бібліографічний відділ, бо нічого іншого собі не уявляла. Чому Ленінград? Просто була в захопленні від цього міста. Але не вступила. Не вистачило одного конкурсного балу, а там 11 осіб на місце. Приїхала додому дуже засмучена, згодом вступила на заочне відділення РГФ УжДУ і почала працювати в університетській бібліотеці в читальному залі для фізиків та математиків. Там мене побачили і буквально з роботи витягнули на конкурс дикторів. То був грудень 1966-го, в Ужгороді відкривалося телебачення.

Була величезна кількість людей, які бажали працювати на ТБ. Я страшенно хвилювалося, мені 16 років, а навколо всі дорослі. Навіть не уявляла, хто там нагорі, де пульт. Вони обирали обличчя студії і все було дуже серйозно. Аж раптом повідомили, що я пройшла. Батько коли дізнався, страшенно розсердився. Він знав життя за лаштунками театру (старший брат в театрі Садовського працював режисером і актором, сестри співали в Київській опереті, заслужені артисти). Сказав, що спочатку вивчись, а потім будеш думати про телебачення. Тож батько заборонив, і тоді я не пішла.

– І все ж, телебачення вас знайшло.

– Після моєї відмови, запросили Тамару Галайду. Вона і стала першим диктором. Тамара була місцева, надзвичайно красива. Я щиро тішилася за неї, бо насправді цей конкурс і вся метушня навколо були для мене великим стресом. Я дійсно дуже комплексувала через зовнішність і мені хотілося закритися від усього світу. Тому я була рада, що взяли її. Крім того, мені треба було багато працювати над українською мовою, якою в побуті я майже не користувалася. Я занурилася в навчання. До слова, закінчила з відзнакою англійську філологію, була направлена в аспірантуру на кафедру наукового комунізму. Але якось після 4 курсу я зустрілася з Тамарою Галайдою. Вона дуже зраділа, побачивши мене, і сказала, що її чоловік отримав направлення на роботу у Міжгір’я, що вона мусить з ним їхати, але її не відпускають з роботи, доки не знайдеться заміна. Ще одна тодішній диктор Таня Максимова збиралася у декрет. І Тамара притягнула мене за руку до головного режисера й мене відразу взяли, оскільки фактично конкурс я ще раніше пройшла. І я почала працювати, паралельно закінчуючи навчання, пишучи дипломну і складаючи іспити. Працювала на півставки за всіх, але тепер розумію, що це була чудова можливість для росту і розвитку.

– Чи відразу все вдавалося?

– Що ти?! Стрес був страшенний. Перший рік я щодня плакала, казала, що  більше не піду, що не можу, мені тяжко, у мене нічого не виходить. Тоді запису не було, тільки прямі ефіри. Причому ввечері переважно. Ми виходили на Закарпаття, але були спеціальні включення на Київ, Москву, весь Радянський Союз.

– Між красивими жінками, які працюють у одній сфері, завжди є певна конкуренція. Чи були конкурентки у вас?

– На початку взагалі нікого з дикторів не було, тож я тільки мріяла, щоб мене хоч хтось підмінив. Нічого такого взагалі не було. Пізніше прийшла до нас на студію одна жінка і заявила, що вона учениця самого Левітана. Її взяли, а мене тимчасово посунули. Але вона виявилася непорядною і не зовсім психічно здоровою. Вона писала на мене якісь доповідні в КДБ, що я вбивця і хабарниця, з нею потім судилося все телебачення і мене повернули на моє місце.

– Пригадую, старші колеги на студії розповідали, як ви майже у прямому ефірі годували дітей. Як це виглядало? 

– І сміх, і гріх! Я народила Катю, а мені дали 56 днів відпуски. І все. Щодня телефон дзвонить: «Виходь на роботу, бо нема кому працювати». І я з візочком ішла на роботу. Було якось за 5 хвилин до виходу в ефір на Київ Катя як присмокталася до мене, і я не можу її від грудей відірвати. Потім ще двох народила. Вагітна бігала, не задумуючись про наслідки. Живіт підхопила – і бігом на ефір.

– Багатьом збоку здавалося, що це така собі гламурна робота…

– Мені так і казали: «15 хв ефіру – ото мені робота! Покрасувалася собі і пішла». Але це професія справді непроста. Пригадую, були програми до Дня працівників сільського господарства. Натруджені роботяги приїжджали до Ужгорода на студію, перебували в закритому приміщенні, нагрітому прожекторами. Задуха неймовірна. Вони хвилюються, нервують перед ефіром і кажуть: «Господи, та ми б нізащо не проміняли свою роботу на вашу!». Звичайно, це стрес. Не завжди добре почуваєшся, а треба йти. Все життя підпорядковане ефірам і ти нічого не можеш змінити.

– Наскільки відрізняються вимоги до ведучих тодішніх і нинішніх?

– Мені здається, тоді вимоги були набагато жорсткіші. За помилки могли поштрафувати чи навіть звільнити з роботи. Не дай Бог вимовити неправильно прізвище високопосадовця. Перед ефіром була сувора цензура. Приходили якісь люди, напевно з КДБ, які вичитували кожен текст, дивилися плівки. Був випадок, коли один із моїх колег-дикторів вийшов у ефір напідпитку, а у мене не було його тексту. І його заклинило, він не може слова вимовити. На мене перевели камеру, а я в цей час шепчу помічникам: «Текст…, дайте текст…». Потім мені дали текст, я почала читати, а його звільнили. Режисер цього ефіру отримала догану.

– Мабуть найпопулярнішою передачею в області були «Новини Закарпаття». Я навіть досі пам’ятаю вашу інтонацію, тембр, нахил голови. До речі, скажіть зараз першу фразу, з якою ви зверталися до телеглядачів.   

«Добрий вечір! В ефірі – «Новини Закарпаття»!

– О, саме такою я вас і пам’ятаю! І ще ваш голос звучав на радіо. Вас неможливо було ні з ким переплутати.

– Так, на радіо пізніше я також працювала. Але головним диктором там була Марта Павленко – чудова, з шикарним тембром. Вона акторський закінчувала і відмінно володіла голосом. Але захворіла, їй треба було допомагати і взяли мене.

– У кого з відомих дикторів ви вчилися?  

– Були різні навчання, але чомусь найбільше запам’ятався 1977 рік. Я поїхала до Києва в Інститут удосконалення працівників телебачення і радіомовлення. Там такі були шикарні вчителі… Вони готували дикторів Центрального телебачення і всесоюзного радіо. Ловила кожне слово Сергія Олександровича Богомолова. Він був диктором центрального телебачення. Зоя Олексіївна Салілова – це постановка дихання. Що вона нам тільки не вигадувала. До речі, київська школа дикторів дуже відрізнялася від московської. Я могла порівнювати і потім поєднувала їх у своїй роботі. Наприклад, Москва на диханні все будувала, вони практично не займалися артикуляційною зарядкою, м’язами. Салілова казала: «Уявіть собі, що ви у довгій сукні зі шлейфом. Ви втягуєте повітря через всі органи, легені, бронхи, трахею, ніздрі, верхній головний резонатор – і на виході повітря ви досягнете польоту звучання, це буде хороше об’ємне повноцінне звучання голосу». А київська школа навпаки – робила акцент на артикуляційній зарядці, розробці м’язів, скоромовках, гекзаметрах. Було дуже багато напрацювань у цьому напрямку.

На ці навчання приїжджали диктори з усіх областей і тільки двох випускали в ефір по закінченні. Тож тоді я і Іван із Сімферополя буди удостоєні такої честі.

Щодо кумирів, то я обожнювала Ніну Бодрову, Ігоря Кирилова. Я дивилася всіх, у кожного щось брала і таким чином виробляла власний стиль.

– Відкрийте секрет вимови вашого фірмового звуку «ч».

– Ой, це для мене була проблема. Мені було дуже складно, бо в російській мові він м’який, а в українській – твердий. Але треба знайти розумну середину. Потрібно прикладати язик до піднебіння у різні точки і почути отой правильний «ч». В українській мові нема твердих звуків, вона дуже мелодійна. Насправді вимова багатьох звуків відрізняється. Наприклад, «и» – в українській звучить м’яко, плавно, цей звук середньоязиковий. А в російській – задньоязиковий.

– А правда, що радянським жінкам-дикторам не можна було демонструвати жіночність, не кажучи вже про сексуальність?

– Звичайно, у мене є навіть зошит, у якому занотовано: «Диктор – это проводник идей партии». І все, яка там сексуальність. Ти повинна транслювати позицію партії і твій образ повинен цьому відповідати: ти розумна, спокійна, у тебе нема ніяких проблем, ніяка ти не сексапільна. Емоції були потрібні, але тут своя специфіка. Телебачення – це камерне мистецтво і там мають бути дуже м’які емоції, не такі, як у театрі. Так само міміка – м’яка, обережна. Звичайно, якщо ти починаєш говорити як робот, то це кінець і це нікому не потрібно. А змусити голос емоційно звучати – потрібно постаратися.

– Як на вас реагували люди в місті?

– Різні були ситуації. Коли ввечері йдеш містом, траплялися веселі перехожі, які кричать услід: «О, «Новини Закарпаття» пішли». Але ніхто не чіпав. Я знала, що ніхто нічого поганого не зробить, бо була завжди позитивна реакція.

А якось приходить голова телерадіокомітету Опанасій Приходько і каже, що я повинна поїхати на зустріч з телеглядачами у якесь село. Я дуже не люблю далеку дорогу, мене захитує, але відмовитись було неможливо. Словом, повезли мене. Люди в захваті, багато компліментів, а я жахливо почуваюся. То головний тоді сказав: «Я не знав, що ви така слабенька». Видно, екранний образ дійсно створив уяву про мене як про міцну сталеву жінку.

– Чому ви залишили дикторську роботу?

– Усьому свій час. У якийсь момент ти починаєш відчувати, що переростаєш роботу диктора. Хочеться рости, а тут ти досяг стелі. І я перейшла на редакторську роботу. Спочатку простим редактором, потім старшим, далі заввідділом інформації. Потім почала робити жіночі програми. І для мене це найприємніші спомини. Це було дуже цікаво.

– Чи вплинула робота телеведучої на те, як ви виглядаєте зараз?

– Якоюсь мірою так, тому що людина себе весь час дисциплінує. Це хороша школа як для зовнішнього вигляду, так і самодисципліни. Ти ніколи не запізнюєшся, мусиш бути вимогливим до себе, виконувати все на відмінно, не помилятися. Щодо образу, то потрібно було знайти себе – такий, який би не дратував людей. Якийсь англійський автор казав, що людина в ефірі не повинна бути надзвичайно красивою, щоб не відволікати увагу, але й не дратувати людей. Повинна мати внутрішнє світло і вміти знайти контакт з телеглядачем. Диктор – один з мільйонами і в той же час наодинці з кожним глядачем. Тоді буде успіх.

– Де ви брали одяг, хто вас одягав?

– Ой, це все самотужки. Пізніше з горем наполовину нам вдалося домовилися, що в ательє нам будуть відшивати 1-2 сукні на рік. Але і це дуже виручало, особливо коли були потрібні вишиванки, концертні сукні. А решту все самі. Так що це було складно. Але, в принципі, вже коли знаєш закони телебачення, то і не обов’язково дуже дорого одягатися. Проста блуза правильного кольору і потрібної тканини може на екрані виглядати дуже ефектно.

– Коли я вже сама працювала на студії, пригадую, як ви вели «Вітаємо піснею»: на камеру все ідеально, а спинка сукні пришпилена прищіпками, або за паском на талії книга для натяжки спідниці. Багато ще таких секретів було?  

– Чого тільки не було. Наприклад, концерт ведеш взимку. В студії холоднеча – вітер гуляє, папірці колихаються. Спереду ще лампи гріють, а спина – це жах. То ти зробив підводку, сказав фразу і одягаєш шубу, поки пісня звучить. Або у кадрі сидиш, коліна видно, а за кадром трохи нижче чоботи закочені, щоб не мерзнути. Це було жахливо. Я недавно заходила на нинішню студію, подивилася навкруги і подумала: в яких чудових умовах люди працюють, це ж просто щастя. Все добре, гарно, суфлер, світло низьке безтіньове, тепло, меблі на зони розділені, комфортно – ніякого екстриму.

Фото з архіву Олександра Герешка

– Ви казали, що весь час боролися зі своїми страхами, хвилюваннями і стресами. Чи полюбили ви врешті свою професію?

– Так, я дуже вдячна цій професії за все. Зараз, оглядаючись назад, ні на що б її не проміняла. Якщо спочатку я це вважала не своїм, то з часом звикла і студія стала для мене рідною. Режисери кажуть, що людина проходить шлях від нелюбого до любого, а потім – до улюбленого. От і у мене так сталося. В якийсь момент ти починаєш відчувати, що у тебе виходить. Особливо я насолоджувалася літературними передачами – читаєш вірш і відчуваєш, що тобі вдалося. Таке відчуття, що навіть у кінчиках пальців ти відчуваєш оту насолоду.

– В останні роки на телебаченні ви вели програму «Світ жінки». У неї була своя аудиторія і вона була схожа на американське телешоу, а ви – на Опру Уінфрі. Яка була основна ідея програми: об’єднати жінок навколо якоїсь ідеї чи, можливо, піднімати якісь важливі проблеми?

– І те, і те. Справа в тому, що паралельно я була учасницею, а потім і очолювала на Закарпатті міжнародний благодійний клуб «Альтруса». Часто героями моїх програм ставали учасники цього клубу. Ми намагалися говорити про особистість жінки, про її місце в суспільстві, про те, що вона має право бути лідером, мати захоплення, розповідали про її внутрішній світ і цікаві долі. У мене з того часу з’явилося багато подруг, з якими я товаришую і зараз. Вони мені довіряли, відкривалися і це дуже нас зблизило.

– У вас самої непроста доля. Ви рано втратили чоловіка, залишилися з трьома дітьми у дуже складний час…

– Кожному дається своє. Мені, мабуть, дано саме так прожити. Відверто кажучи, я дивуюся, як я все це витримала, як вижила. Знаєш, в дитинстві мене дуже леліяли, пестили. У батька з моєю мамою був не перший шлюб, до цього у нього народилися 2 сина. І тут пізня, але така бажана донька. До 3-х років мене не спускали з рук, я була дуже кохана дитина. Потім робота, сім’я. І коли на мене звалилося таке горе, я думала, що не витримаю…

– Скільки дітям було років, коли трагічно помер чоловік?

– Каті 16, Вові 6, Аннушці 5. Був 1989 рік і це був повний жах. Коли батько дізнався про трагедію, він плакав і питав, як вона виживе? Я завдячую своїм батькам, особливо мамі, яка дуже допомагала. Це була жахлива трагедія. Після неї для мене надовго зникли в житті всі кольори, окрім чорного. Злилася з ним. Але зустрічала людей в місті і отримувала від них неймовірну підтримку. Абсолютно чужі люди підходили і казали, що ми вас любимо, ми хочемо, щоб ви працювали. Знайдіть сили, щоб продовжувати жити і бути на екрані.

А далі я змушена була триматися, бо дітей треба було годувати. Якраз почався чорний ринок, всі почали їздити закордон. У мене було відчуття, що Господь зверху веде мене і не дозволяє впасти. Одного разу я прийшла до генерального і попросила, щоб мені дали можливість один раз поїхати заробити. Мені видали паспорт, я підходжу до банку на Петефі, щоб обміняти гроші, а там натовп. Підходжу туди і люди починають розступатися. Відкриваються двері, якась незнайома людина мені допомагає, показують, що потрібно робити, і я поїхала в Югославію. Одягнула дітей. До таких заробітків була абсолютно непристосована. Але от і мої діти щасливі – одягнуті, у джинсових костюмах.

А потім їздила в Словаччину. Позичила у Рості (Ростислава Джумурат, дикторка Закарпатського обласного телебачення, – авт.) 2 долари на квиток на автобус. Прийшла в магазин і люди мені на віру дали товар, різний трикотаж: труси, майки, сорочки. Горілку я ніколи не возила, так і не змогла. І тут я вперше поїхала, це був жах. Зайшла в автобус, шофер як побачив – не повірив очам. До речі, ми відтоді друзі. Він каже: «Не може бути…». У мене був напакований рюкзак, який мене аж перевертав. Розказали мені, де той базар у Міхаловцях, хтось провів. Наші люди з відкритими ротами питають: «І ви тут?». А що я? Мої діти теж хочуть їсти. Важко згадувати… Було, що цигани обкрадали, один раз з поліцією мала справу. Але продала, заробила трохи і відразу купила продукти на тиждень. Запакувала в холодильник і діти щасливі. Дуже складний був період. Їхала рано-вранці, щоб ввечері встигнути на ефір. Дуже ноги тоді собі пошкодила. Маю тепер проблему з венами, варикоз. Їздила так рік-два, поки зарплати нам не почали давати. Тоді вже перестала.

– Вам таки вдалося поставити дітей на ноги. Де вони зараз? Ким стали?

– Усі отримали вищу освіту. Катя спочатку закінчила англійську філологію, а потім подалася у різні сфери. У неї тепер, здається, 5 вищих освіт. Зараз вона живе у США, її нинішні чоловік – американець, має сина-студента, який навчався у Польщі, тепер працює в IT і планує також переїхати в Америку. Катя працює і вчиться, вона незабаром отримає диплом магістра східної медицини.

Син Володя вивчав готельний бізнес у Івано-Франківську. Але потім друг покликав його на роботу в Одесу. То він приватний підприємець, має дружину і трьох дітей.

Аннушка закінчила юридичний (соціальне відділення), зараз працює в Ужгороді за спеціальністю.

– Чим ви зараз займаєтесь?

– Ще до пенсії, працюючи на телебаченні, колишній колега Іван Канюка запропонував мені очолити народну студію поезії «Чарівне слово» при Ужгородському міському будинку культури. Тож уже років 20 я займаюся з дітьми. Це підлітки або студенти. Багато хто з моїх учнів мають здобутки, щороку на обласних конкурсах з літературного читання займають перші місця. Ще я веду приватні уроки і ці заняття мені також дуже подобаються.

– Чи сумуєте за телебаченням?

– Як би тобі відповісти на це питання? То було зовсім інше життя. У мене таке відчуття, що після того, як я пішла з телебачення і радіо, життя розділилося на «до» і «після». Це не добре і не погано. Там було одне життя, а сьогодні зовсім інше. Інші потреби. Але я не жалкую. Всьому свій час. Тоді мені було цікаво, тепер також. Коли я написала заяву на звільнення, відчула якесь неймовірне полегшення. Я зрозуміла, що більше не хочу цим займатися, що я все сказала. Телебачення – вагома частина мого життя. Тоді хотілося, попри труднощі, працювати, рости і розвиватися. То була велика школа, мене оточували цікаві люди. Сьогодні таке відчуття, що люди просто відпрацьовують свою зарплатню, хоча, можливо, я помиляюся…

– Чим наповнюєте своє дозвілля?

– Хобі і робота – це учні. Ще я сама собі архітектор: завжди щось вигадую і облаштовую свій дім. Намагаюся, щоб там, де живеш, було приємно. Я сама собі кажу: якщо виходиш з дому, залишай його таким, щоб приємно було повертатися.

Багато читаю, я постійний відвідувач обласної бібліотеки. Зараз, он глянь, відкриті Дмитро Кремінь, Христина Керита, Ліна Костенко. Взагалі-то я людина зайнята, але іноді бувають такі моменти, коли залишаєшся сам на сам із собою, і тебе щось гризе. То єдині ліки в такі моменти – хороша поезія.

Багато займаюся своїм хворим хребтом. У мене були проблеми і тепер ранок починаю з масажу. З моїми приятельками на трьох ми купили масажне ліжко і щодня я йду до подруги позайматися на ньому. Плаваю. Вживаю структуровану воду. Ось бачиш, керамічна чаша з турмаліну і германію, мінерали насичують воду. Я не дотримуюся якихось дієт, але вважаю, що просто треба знати міру. Людині, щоб насититися, їжі достатньо стільки, щоб уміщалася в долоньку.

– Це і є секрет вашого чудового вигляду? 

– Мій зовнішній вигляд – це, в першу чергу, генетика. Батьки завжди були худощаві, тато пережив голодомор, у нього були проблеми зі шлунком і у нас ніколи не було жирної їжі – завжди полюбляли овочі і фрукти.

– А хто вас навчив так тримати голову і взагалі – мати таку струнку осанку?

– Батько. Він казав: «Довга, а якщо будеш горбата, то що це взагалі буде?». Тому я намагаюся завжди голову тримати назустріч людям. А от осанка – це ще й результат моєї хворої спини. Мені фізично важко горбитися. Тому я лікую хребет фізкультурою, знаю, які мені вправи потрібно робити, щоб почуватися добре.

– Ви розповідали, що ще й вивченням мов зайнялись.

– Так, відчула, що мені не вистачає роботи мозку, як раніше. А його також треба тренувати. Тому, окрім англійської, вирішила займатися ще й угорською. Є у нас так званий Університет 3-го віку, практично безкоштовний для людей такого поважного віку, як я. У нас маленька група. Я відвідую заняття вже більше року 3 рази на тиждень 3 години на день. Розмовляти поки не можу, зате потроху пишу твори угорською мовою.

Так що у мене дуже насичене життя. У будь-якому віці його можна наповнити цікавими речами. Не можу довго всидіти в хаті – весь час хочеться активності і руху.

Лариса Липкань, Varosh

Фото: Карл Смутко

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

  Надіслати другу