Професор Ігор Тодоров: «В Ужгороді від самого початку ми відчували себе комфортно, передусім – через всебічну підтримку колег по кафедрі, факультету, університету»

«Мої друзі були однозначно прихильниками українства»

- Пане Ігор! Ужгород місто невелике, тому життєпис усіх університетських професорів міський загал знає краще, ніж працівники відділу кадрів. Про ваш «доужнівський» період відомо лише те, що він пов’язаний з Донецьким національним університетом ім. Василя Стуса. Розкажіть будь ласка про себе.

Народився я шістдесят років тому, не в Донецьку, але вважааю себе корінним донеччанином, бо потрапив до міста Сталіно (так називався Донецьк до 1961 року) коли мені ледь виповнився… місяць. Десять років провчився в першій школі на бульварі Пушкіна по закінченні якої поступив на історичний факультет Донецького державного університету. Навчання на істфаці подобалося, активно займався громадською діяльністю, зробив перші кроки в науковій сфері: студентські конференції, перша публікація, навіть прцював на кафедрі психології. У 1981 році з відзнакою закінчив історичний факультет і за розподілом почав трудову діяльність на підготовчому факультеті для іноземних громадян. У ті  часи в нас навчалися студенти з  понад 80 країн світу. Довелося бути куратором студентів з Лесото, Палестини, Індії… У 1981–1983 рр. пройшов строкову військову службу у місті Желєзнодорожний Московської області в будівельних військах на посадах сержанта та прапорщика.

Після захисту у червні 1992 року на історичному факультеті Московського університету ім. М. Ломоносова кандидатської дисертації працював на історичному факультеті Донецького університету, а з 1999 - доцентом міжнародних відносин та зовнішньої політики. У 2002–2005 роках перебував в докторантурі кафедри новітньої історії України Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Був ініціатором створення в Донецькому національному університеті Центру міжнародної безпеки та євроатлантичної співпраці. 7 грудня 2007 року захистив в Донецькому національному університеті дисертацію на здобуття наукового ступеню доктора історичних наук. Тема дисертаційного  дослідження - «Європейська і євроатлантична інтеграція України: загальнонаціональний та регіональний виміри (1991-2004 рр.)», а  22 грудня 2009 року атестаційною колегією Міністерства освіти та науки України затверджений професором кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики.

- Наскільки вам, переконаному євроатлантисту, було комфортно жити і працювати в Донецьку? Адепти «руського міра» не докоряли за яскраво виражену проатлантичну позицію?

 Як це не дивно, доволі комфортно. Моє оточення, мої друзі були однозначно прихильниками українства. Правда, деякі колеги добре маскувалися. Можливо, моя позиція комусь і  не подобалася, хоча особливо помітної протидії не було. Проте, наприкінці 2008 року, коли я підписав звернення про надання університету імені Василя Стуса, відчув відвертий психологічний тиск передусім з боку тодішньої адміністрації.

- А загальна суспільна обстановка там насправді була настільки проросійською, чи вона стала такою уже з утвердженням влади бойовиків і колаборантів?

Так, певною мірою проросійською, але в жодному разі – не сепаратистською.  Скажімо, ми в Донецькому національному університеті провели чотири Академії НАТО, конференції зі співпраці з Альянсом та ЄС. З іншого боку свої заходи проводили й прихильники «Руського миру», які теж були легальними та несли в собі антидержавницьке спрямування. А увагу на це не звертали. Отже, сепаратизму політичного не було, хоча на побутовому рівні відчувалися проросійські симпатії. Втім, переважна більшість мешканців краю звикла шикуватися під владу. Тому до листопада 2013 року, коли відбувався рух до Угоди про асоціацію з ЄС, відповідно з лінією Партії Регіонів, ніяких помітних заперечень у населення не було. Мало місце навіть побиття місцевих «вітренківців», які восени спробували зірвати мітинг на підтримку європейської інтеграції організований «Молодими регіонами».

 До незареєстрованої організації «Донецька республіка» з відомою тепер символікою «ДНР»  ставилися як до міських божевільних. Не спрощуючи ситуацію скажу, що без прямого втручання РФ ніяких «днр/лнр» не було б! А при належній політичній волі керівництва держави Донецьк міг би стати «локомотивом» української євроінтеграції.

«Найбагатша людина України виявилася пішаком в геополітичній грі Путіна»

- Чим більше ми віддаляємося від трагічних подій весни 2014 року у Донецьку і Луганську, тим більше стає «коментаторів» тих подій. Ви ж – безпосередній свідок російської військової інтервенції на Донбасі. Як все відбувалося?

Було відчуття, що 1 березня 2014 року  ввімкнули  своєрідний «тумблер». На вулицях мого міста з’явилася велика кількість людей з російськими триколорами, характерною не місцевою вимовою, незнанням місцевості та українського часу (різниця з Москвою була дві години). Тобто, масовки «русской весни» тоді складалися з переважно з «русо-туристо» з сусідньої Ростовської області РФ. Правда, до них швидко приєдналися місцеві люмпени, мешканці депресивних шахтарських міст. Повзуча інвазія спочатку йшла з перемінним успіхом. Після першого захоплення в другій половині березня будівля ОДА була звільнена, проте не на довго. 5 квітня відбулося друге (і остаточне) захоплення приміщень Донецької ОДА, СБУ, прокуратури тощо. З міста зникає українська символіка, захоплюється державне телебачення. По місту вільно пересувалися озброєні люди. 

-  Як далося рішення про переїзд і як він проходив?

На початку травня 2014 року я був у відрядженні в Ужгородському національному університеті в якості члена експертної комісії по акредитації ДоНУ. Виїхати з Донецька вже тоді було вкрай складно: простояв понад три години в черзі за квитком в VIP-касі залізничного  вокзалу. По поверненні додому зрозумів, що навіть за ці дні ситуація ще більше погіршилася і вперше виникла думка - рідне місто треба буде залишати. Написав листи друзям з університетів в Західній Україні (Львів, Івано-Франківськ, Луцьк, Чернівці, Тернопіль, Ужгород) з одним питанням – чи допоможуть з роботою у разі, якщо буду вимушений тікати з Донецька. Всі відповіли «що-небудь знайдемо». І лише з Ужгороду надійшла конкретна пропозиція (слід віддати належне професору Івану Вовканичу та доценту Віталію Андрейку) – робота на повну ставку і можливість працевлаштувати і дружину (вона працювала в Донецькому національному технічному університеті завідувачкою кафедри міжнародних ділових та освітніх комунікацій).  

Рішення про переїзд далося нелегко. Втім, це було єдиною альтернативою щоб  зберегти життя і здоров’я. Досвід колег і друзів, які пережили ув’язнення, доводять це!

-  Особисто для мене до цих пір незрозумілими є події літа 2014 року, коли бойовики Гіркіна покинули Слав’янськ і майже безперешкодно зайняли Донецьк? Що можете сказати з цього приводу?

 Я вже зазначив, що фактично з весни 2014 року регіональні органи влади та місцевого самоврядування, міліція та СБУ здавали Донбас окупантам. Вже у березні був зруйнований міф про «всесильність» Рената Ахметова. Найбагатша людина України виявилася пішаком в геополітичній грі Путіна. Прихід Гіркіна принципово нічого не змінив, а лише додав впевненості у незворотності розгортання подій. Проте для мене залишається загадкою, чому колона Гіркіна безперешкодно потрапила до Донецька. Кажуть, що був наказ не знищувати…

«Я зробив для себе переоцінку цінностей»

- Як вас сприйняли в УжНУ, хто допомагав обживатися у новому місті?

Я залишив Донецьк 4 липня 2014 року з надією, що Донбас до осені звільнять і ми після відпустки розпочнемо новий навчальний рік. Втім, сталося по іншому. Наприкінці літа я вже був в Ужгороді і першого вересня вийшов на роботу в УжНУ. В електронному форматі я звільнився з Донецького університету в якому пропрацював 33 роки. Тоді ще не була зрозуміла подальша доля моєї alma mater - рішення про переїзд ДонНУ до Вінниці ужвалили лише наприкінці вересня. Ми з дружиною на той час уже працювали в УжНУ, хоча продовжую співпрацювати з рідним університетом. У 2015 році був членом наглядової ради проекту Міжнародного фонду «Відродження» «Європейський розвиток Донецького національного університету».  Доклався до надання в 2016 році моєму рідному вишу імені Василя Стуса. Три роки був сумісником, а тепер третій рік - голова екзаменаційної комісії у випускників-міжнародників.

В Ужгороді від самого початку ми відчували себе комфортно, передусім - через ставлення та всебічну підтримку колег по кафедрі, факультету, університету. Але і незнайомі люди в державних структурах були уважні і намагалися допомагати. Проблем з інтеграцією в закарпатське співтовариство, на мій погляд, не було. Українською мовою я принципово викладав і в ДонНУ. З огляду на мій досвід «професійного евроінтегатора» ініціював створення в Ужгороді двох центрів - Міжнародної безпеки і Євроатлантичної інтеграції, а також Інформаційного центру Європейського Союзу. У  2016 був обраний на 5 років професором кафедри. У 2017-2019 роках очолював спеціалізовану вчену раду в УжНУ по захисту кандидатських і докторських дисертацій з історичних наук.  Активно співпрацюю з Міжнародним Фондом «Відродження», з 2017 року -  член правління Ініціативного центру сприяння активності та розвитку громадянського почину «Єднання».  У професійному плані я, мабуть, навіть виріс, і можливостей з'явилося більше. Співпрацюю і з колишніми земляками, зокрема – з НГО «Закарпаття-Донбас».

А в моральному плані зробив для себе переоцінку цінностей. Виявилося, що насправді людині потрібно зовсім небагато. Друзі, які в біді підставлять плече, - у мене є.  Я займаюся тим самим, що і в Донецьку - міжнародними відносинами і міжнародною безпекою, євроінтеграцією.  Мабуть, тепер це більш усвідомлений мною вибір і більш жорстка позиція. Жодних контактів з колишніми колегами, які обрали шлях колаборації, у мене немає. Іноді телефоную своїм однокласникам, які не змогли залишити Донецьк через різні обставини, але мають проукраїнські погляди. За їхніми розповідями – це суцільний жах! Донецька, в якому ми жили, більше немає… 

- У вас величезний викладацький досвід. Що, на ваш погляд, єднає, і що помітно різнить студентів УжНУ і ДонНУ? 

 Принципової різниці немає. Є різниця часова, хоча, можливо, це вже вікове… Незаперечним є одне - з року в рік знижується якість підготовки абітурієнтів. Така тенденція була і в Донецьку.

 «Мінські угоди» є глобальним геополітичним фейком»

- Сьогодні у дискусіях щодо повернення Україні окупованих територій Донбасу висловлюються діаметрально протилежні думки: від надання автономного статусу, до відгородження «ракової пухлини» велетенською стіною. Яка ваша думка?

І до війни значна кількість населення Донецької та Луганської областей була проти європейської інтеграції України. Тепер, на шостому році окупації в умовах тотальної російської пропаганди, абсолютна більшість мешканців ОРДЛО не хочуть ні України, ні Європи. Безперечно, Україна має відновити на цих територіях свій суверенітет на підставі міжнародного права. На звільнених територіях Донбасу і Криму повинна проводитися чітка і цілеспрямована робота по реінтеграції. Можливо, на кшталт денацифікації в західній зоні окупації Німеччини після Другої світової війни. І, звісно, без надання їм якогось особливого статусу.

-  Чи потрібен за нинішніх геополітичних та й суспільних реалій Україні такий Донбас?

Я певен, що питання в такий площині ставити не варто. Наша країна цивілізована і виходить з пріоритетності міжнародного права, тому відмовлятися від власних територій не можна. Втім, повертати їх будь якою ціною, без нашої перемоги - теж не слід! Фетишизація «мінських угод» недоречна. Насправді всі ці «домовленості» були досягнені під шаленим тиском після поразок під Іловайськом і Дебальцево. За змістом і наслідками «мінські угоди» є глобальним геополітичним фейком. Нажаль, наші західні партнери не були готові до російської агресії, обмежилися «глибоким занепокоєнням», фактично здавали цінності, на яких побудована європейська та євроатлантична спільнота.

- Наскільки політика нинішнього керівництва України є продуктивною у справі об’єднання і чи можливе воно упродовж найближчих 5-10 років?

На мій погляд ця політика є контпродуктивною. Бо активна патріотична меншість (яку у владі називають чомусь «войовничою») ніколи не погодиться на капітуляцію, на «мир любою ціною»,  після п’яти років кровопролитної війни. Об’єднання можливе і потрібне на основі спільних цінностей, серед яких на першому місці має бути Україна! Справжня українська єдність має базуватися на спільних цінностях і розмаїті. Україна - велика країна і різниця регіональна була, є, і буде, так само, як і в будь-якій країні, звісно, якщо це не Андора чи Ліхтенштейн.

-  Якщо для цього треба буде поступитися нашим Євроатлантичним вибором, ви підтримаєте таку політику?

Україна і євроатлантична спільнота спираються на однакові демократичні і ліберальні цінності, що довела наша Революція Гідності! Не дивлячись, те що деякі західні лідери інколи поступаються цими цінностями, я все ж таки певен, що демократичні цінності витримали випробування часом. Саме тому в умовах геополітичних викликів відмова від євроатлантичного вибору тотожна відмові від України. Більш того, це положення закріплене в Конституції України!

- Які загалом виглядають сьогодні перспективи членства України в ЄС і НАТО?

Питання перспективи членства в ЄС не стоять в порядку денному. Це - далека, хоча і осяжна перспектива. Сам ЄС змінюється, тому варто казати не про членство, а про імплементацію Угоди про асоціацію. До речі, до 2020 року ми мали б виконати десь половину Угоди і багато чого дійсно зроблено. Проте, має бути концентрована політична воля усіх гілок влади щодо ретельної реалізації кроків на шляху європейської інтеграції. 

 Про НАТО. Ще в 2008 році Альянс зазначив, що Україна буде членом цієї організації і цієї резолюції ніхто не відміняв. У травні 2020 року Україна вперше в історії прийматиме весняну сесію Парламентської асамблеї НАТО. Україна має виконувати Річну національну програму, щоб  у будь який момент бути готовим приєднатися до Альянсу, навіть без ПДЧ. Втім, багато чого залежить від геополітичної ситуації, спроможності наших західних партнерів не лише чинити формальний опір російській експансіоністській політиці, а й ефективно їй протидіяти! 

-  Ваші доньки живуть у Німеччині. З якою країною вони пов’язують своє майбутнє?

Старша донька вже давно закінчила університетське навчання і майже 20 років живе і працює ФРН. Молодша вчиться в музичній академії, вийшла заміж. Доньки дорослі і самостійно будуть власне життя. Не заважаючи на те, що живуть за кордоном, вони займають активну проукраїнську позицію, брали участь у волонтерському русі  і на своєму локальному рівні намагаються донести до колег правду про життя в Україні і російську агресію…

Василь Ільницький

uzhnu.edu.ua

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

  Надіслати другу