Перша “Міс-Ужгород” Наталія Ворона розповіла про життя, кохання та роботу

Перша “Міс-Ужгород” Наталія Ворона розповіла про життя, кохання та роботу
Наталія Ворона неодноразово опинялася в центрі уваги столичної преси. Історію колишньої моделі, переможниці першого конкурсу «Міс-Ужгород» та фіналістки «Міс-Україна» легко простежити за світськими хроніками. Її приватне життя викликало інтерес та жваво обговорювалося шанувальниками інтриг і скандалів, адже було пов’язане з відомими чоловіками – політиками, спортсменами, артистами.

 

Та що насправді таїться за глянцевими фото і гучними заголовками, знає тільки вона сама. Доля не скупилася на випробування для Наталі. Проходити їх доводилося публічно, на очах у глядачів, не завжди ввічливих і тактовних. Але все потрібно навчитися приймати з вдячністю, продовжуючи нести в серці любов, – вважає Наталія Ворона, – пише Varosh.

Інтриги та скандали залишимо світській пресі. Сьогодні за чашкою кави розмовляємо про сучасні конкурси краси, жіночу силу, сімейні цінності та пріоритети.

– Скільки тебе знаю, усе твоє життя пов’язане з моделінгом, конкурсами краси, глянцевими фотосесіями. От і нещодавно ти була співорганізаторкою конкурсу «Міс-студентство Закарпаття-2019», очолюєш громадську організацію «Красуні Закарпаття». Раніше такі заходи були шалено популярними. Сама ти брала участь у першому в історії краю конкурсі «Міс-Ужгород». Але чи на часі це зараз? Чи не втратили своєї актуальності подібні змагання і боротьба за корону найкрасивішої? Бо мені здається, що сучасні дівчата стали набагато впевненішими, самодостатніми і вже не так потребують стороннього підтвердження якості своїх фізичних даних.

– Ні, конкурси краси будуть актуальні завжди, просто, можливо, у іншому форматі. Жіноча конкуренція їх живить і не дозволить зникнути. У жінці завжди живе прагнення задовольнити свої амбіції, довести комусь і собі, на що вона здатна, підвищити самооцінку. Тут не йдеться про емансипацію, це естетика, яка несе в собі красу. І жінки завжди будуть боротися за право бути першою і єдиною. Це особливий стан, він дає старт, натхнення продовжувати свій розвиток, але вже більш впевнено у собі.

– Якщо порівняти сучасні конкурси краси і ті, що проводилися на початку 90-х, що змінилося?

– Багато чого. Все розвивається, зараз більше можливостей, перспектив. Тоді був дуже закритий формат. У 1991 році в нашому суспільстві був запит на яскраві красиві дійства. Перед нами відкрився світ і його було дуже цікаво досліджувати. А конкурси якраз давали дівчатам можливість подорожувати, влаштовуватися на роботу у зарубіжні агентства. Що стосується мене, то мені хотілося самоствердитися, подолати себе і певні комплекси, показати можливості. А ще тоді я вперше відчула жагу перемоги, як у спорті.

Зараз конкурси перетворилися більше на якісні шоу і трансформувалися в проєкти, які несуть не тільки естетику. Це серйозний старт для більших можливостей дівчат у плані самореалізації в кіно, телебаченні, шоу-бізнесі чи соціальній роботі. Крім того, це просто гарна яскрава подія у житті дівчини. Бо якщо раніше учасниці все організовували самі, то зараз дівчина наче потрапляє в казку, знайомиться з відомими людьми, найкращими спеціалістами індустрії краси. Це хороший досвід.

– Ким зі своїх учениць ти найбільше пишаєшся?

– Найбільш яскрава – Яна Годня. Вона з Ужгорода і сьогодні – топ-модель зі світовим ім’ям, бере участь у найпрестижніших показах, з’являється на обкладинках авторитетних глянців. Ліка Роман – міс-Україна 2007 року, єдина за 30-річну історію конкурсів в Україні, яка випустила автобіографічну книгу. Іветта Божар написала книгу «Дивовижне життя» і ми думаємо над її презентацією. Мені було дуже приємно читати, як вона описує історію нашої зустрічі, яка стала першою ланкою у подальшому ланцюжку її доленосних знайомств.

182

– Які задачі має очолювана тобою Асоціація «Красуні Закарпаття», окрім, власне, проведення конкурсів краси?

– Це соціально-культурна робота, благодійність, екологія, духовне виховання, сімейні традиції, можливості особистого росту. Спектр дуже широкий.

– Чи допомагала тобі в житті корона переможниці?

– Знаєш, у першу чергу, вона додала мені впевненості. По-друге, це купа можливостей, комунікацій, контактів. Ця боротьба підштовхнула мене в подальшому. Я відчула свою значимість, визначила власний вектор. Це був хороший старт у майбутнє.

– Минулого року ти взяла участь у фотопроєкті видання «Варош» під назвою «Коріння». У автентичному старовинному одязі ти представляла Свалявський район, звідки походять твої предки. Чи цікаво тобі досліджувати родовід? Що особисто тобі вдалося з’ясувати про своє коріння? 

– Ця тема мені дуже дорога, близька і значима. Я вважаю, що кожну особистість на Землі формує саме її родовід. Щодо Сваляви, то там народилася моя мама. З батьком вони познайомилися у 1957 році, коли він приїхав з цілим ешелоном військових ставити радіолокаційні вежі. Це радіоінженери, інженерні війська. Одружилися вони у 1961 році. Дідусь і бабуся були категорично проти цього шлюбу. Бабуся з відомої сім’ї, дідусь займався лісом, хутром. Прадід служив у імператорській армії, за це отримав вотчину, наділ землі. У них було 12 дітей і бабуся найстарша. Двоюрідний дядько по лінії мами – отець Діонізій, прогресивний духовний діяч, похований в Ужгородському Кафедральному Соборі. Його прізвище Дребітко, він канонізований монах. Бабуся казала, що він вимолив весь наш рід. Я його завжди з теплом і вдячністю згадую.

Коли стаєш старшою, то розумієш, наскільки ці всі моменти мають значення. У моєму непростому житті це грає також вагому роль. Дуже важливо – мати підпитку і підтримку роду. Зараз я це особливо відчуваю. Це підтримка і інформація на якомусь генетичному рівні.

1571691297

– Чи бувають моменти, коли ті чи інші гени в тобі дають про себе знати?

– Дуже відчуваю і це навіть помічають сторонні. Я дуже схожа на свою прабабусю, Юліану Цимболинець, яка була наполовину угорка, наполовину хорватка. Наприкінці ХІХ ст. людям доводилося багато працювати. Але найважливішими у нашій родині завжди були сімейні цінності. Ставлення до дітей, батьків, стосунки між рідними більше цінувалися, ніж щось матеріальне. Це я несу і намагаюся передати своїм синам.

Інша бабуся Онуша (Анна) мала прізвище Ковач. Вона наполовину угорка, наполовину словачка. Дідусь Ласло після приєднання до радянської України став Василем. Ще один дідусь був Яношем – став Іваном. Змінилися імена, але суть залишилася. Я часто відчуваю, як у мені кипить угорська кров.

– Останнім часом ти стала менш публічною, більш закритою. Які зміни відбулися в тобі? На якому життєвому етапі ти перебуваєш зараз?

– Відбулося велике переосмислення, заглиблення, пошук і відкриття насправді цінних речей. Цьому посприяли події, які відбулися в моєму житті, а головне – народження другого сина. Це стало найосновнішим смислом. Це стан оновленого материнства і любові. Народжувати у 20 і 40 років – абсолютно різні відчуття. Це переломні моменти у моєму житті. Видно, це мені потрібно було. Тепер я чітко знаю, що потрібно дати дитині. Все зайве відійшло на задній план. Для себе зробила паузу, почала цінувати час і зрозуміла, що найголовніше – це дарувати його близьким.

181

– Багато сучасних жінок, стикаючись зі  складними моментами в особистому житті, шукають відповіді на питання, як жити далі, що робити, якщо розпалася сім’я, зрадив коханий, відвернулися найближчі люди. Чи звертаються до тебе твої подруги, знайомі за підтримкою? Яку пораду ти даєш, виходячи із власного пережитого досвіду? 

– На жаль, чим далі, то більше таких випадків. Я багато чого пережила в житті, але завжди мене тримала любов. Вона була найбільшим рятівним моментом у складних ситуаціях. Хоча, що таке труднощі? Хтось притисне палець і втрачає свідомість, а комусь такі удари треба витримати, що дивуєшся, як це можна пережити. Мені здається, чим сильніша особистість, тим важчі випробування їй дістаються. І що пройти це дається не всім і неспроста. У Біблії написано, що у стражданнях шліфується душа. Але найбільший порятунок – це любов. Що б не було – потрібно продовжувати вірити і любити. Це не вузьке якесь поняття. Любов – це сила, велетенська життєва енергія, яка відроджує, зцілює, живить.

Що стосується порад, то ось уже більш ніж 20 років я проводжу лекції, беру участь у різноманітних психологічних тренінгах. Нікому не відмовляю у підтримці, допомозі. Часто навіть спілкуюся з людьми у соціальних мережах. Вважаю, що якщо до мене звертаються, якщо моя історія когось підтримає, то потрібно допомагати. Усе це вже навіть отримує певні обриси і складається у новий проєкт «Natali Vorоna. Life Progeсt». Це про все – моє життя, стосунки, дітей, цінності, висновки.

– Чим іще наразі займаєшся?

– Від медичного консьєрж-сервісу до політики, адже за освітою я політтехнолог. Маю досвід продюсування. Є ряд інших бізнес-напрямків. Ще багато вчуся і читаю. Захоплююся поезією, музикою і художнім мистецтвом.

– Яким чином вибудовуєш стосунки зі старшим сином Нестором? Він допомагає тобі?

– Це моя найважливіша підтримка і опора. Багато ситуацій він взяв на себе як глава сім’ї і я йому безмежно за це вдячна. Він проявив свою мудрість і відповідальність. Наприклад, коли з пологового винесли малого, медсестра запитує: «Де тато?».  Нестор не розгубився і відразу промовив: «Дайте мені мого брата». Взяв його на руки, притиснув до себе і цей момент я не забуду ніколи.

177

– А як ти сприйняла свій новий статус бабусі?

– О, це зовсім інші, але також неймовірні відчуття. Усім бажаю це пережити. Внук Міхаель народився в один день зі мною – 3 жовтня. Коли він з’явився, я зрозуміла, що моє життя продовжується у 3-му поколінні. Це дуже круто. Це надзвичайний подарунок з неба. При всьому, що я пережила, мені випало таке щастя. Значить, я це заслужила. І тепер у мене є енергія ще багато чого зробити. Головна задача – далі жити гідно, в мирі із собою і навколишнім світом, любити, реалізовуватися у різних сферах. Розвиватися самій і підтягувати інших. Жити так, щоб мною пишалися діти і онуки.

Лариса Липкань, Varosh

Фото: Карл Смутко

 

10 лютого 2020р.
-->

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів