РІЗДВЯНЕ СОНЦЕ ПІД ОЦИМ ВІЧНИМ МІСЯЦЕМ...

Блакить різдвяного неба пробивається крізь мішковину фіранок. Оте небо здається нестримно пекучим та крижаним одночасно. Не пам’ятаю такого сонячного Різдва, без снігу, солі, болота. Трішечки запорошене брудом ужгородських вулиць, а так чисте та прозоре. Вражаюче... я кожного ранку, кожного дня починаю життя спочатку і цей початок - неймовірний. Рік почався весною. Я чую весну. І так мені гарно! Тут вже ніхто не в праві стримати чи зупинити. Останні чотири дні зимових канікул мене будило сонечко, вдень річка посміхалася нехарактерними для січня зайчиками, а ввечері зорі моргали з чужої безодні. Краса навколо. Краса в мені.

 

Зізнаюсь чесно - не дуже захоплювалась книжками за останні два тижні. То бажання не було, а то й сил від виснажливого відпочинку. Проте, попри всі незгоди та лінощі, дві досить якісні речі все ж відкрила для себе. А саме „хвостик” з української літератури під кодовою назвою „Зачарована Десна” Олександра Довженка, і, нарешті, присвятила кілька годин новелам зі спокусливим узагальнюючим найменням „Яблуко від Єви” щиро шанованого пана Сергія Федаки. Про них й піде мова.

Так от, цього разу Довженко вразив мене своєю щирою закоханістю в оточення. Трохи нелогічним з мого боку є порядок прочитання його творів, бо виходить, що спочатку була війна, а потім розмальоване дитинство. Але, як кажуть мудрі люди - краще пізно, ніж ніколи. „А в малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю і поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я”. Маленький Сашко наробив біди - споганив цілий рядок молодої моркви. Поки стара бабуня проклинала його, що було сили, він, по-дитячому наївно, міркував над „поновленням святості”. Тоді він ще не знав, що люди не бувають ангелами, бо ангели ніколи не були людьми. І він навіть не здогадувався, що людина може скоїти щось значно прикріше, ніж зіпсувати грядку з овочами. Що буває людська нещирість, підла зрада, не знав, яким на смак є біль, що його відчувають дорослі. Він знав, що дитинство рано чи пізно закінчується, хотів бути таким, як батько, котрого попри всі недоліки він вважав „красивою людиною”. І ось Сашко вже не хлоп’я, а доросла сформована особа. І ця особа доносить до читача безсмертну істину „Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нічого не бачить вона дорогого, не буденного, ніщо не гріє її, не будить радості, ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і труд її, не зігрітий теплим промінням часу, безбарвний. Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє”. Довженко знову закликає вчити те, що було вчора, бо без дня, що минув - не настане новий.

„Катрусі на гарний настрій” - з таким побажанням було подароване мені „Яблуко від Єви”. Вісімдесят чотири сторінки (разом з передмовою, післямовою, змістом) егоїстичної філософії у найкращих її проявах. Чому егоїстичної? А тому що практично все стосується себе коханого, а коли не себе, то тих, хто мене ж стосується основним чином. Заплутані речення, дивакуваті слово-сполучення, вдалі цитати, тлумачення снів, самокритика, невпинний пошук самого себе крізь роки - далеко не все, чим смачненьке оте яблуко. „Щось таке юне, задерикувате. Ще життям небите. Щоб очі великі, мов жаринки. Ну, як у мене колись, тільки не кращі. Очі з перспективою на ціле життя. Очі, у яких ще відобразяться усі красоти світу. Які можуть побачити усе те, що бачили мільйони людей, але зовсім не так, як інші, а по-своєму. Це будуть очі геніального художника. Із тих, що народжується раз на століття. Які думають фарбами і лініями. Чий погляд проникає крізь сутність у явище, крізь контури предмету - у його структуру, крізь риси обличчя - у думки людини” - найкращий комплімент для творчої людини у кількох реченнях. А ще розумін-ня того, що людей творчих не завжди розуміють, ну, майже ніколи не розуміють такими, якими вони є насправді. Намагаються їх використати, зламати, під них підлаштуватись, виїсти їх зсередини нещирістю. І знову те ЧОМУ? Бо як казав великий Пікассо: „Серед людей більше копій, ніж оригіналів”. Мається на увазі не колір волосся, кількість проколів на тілі чи кишень на джинсах. А мова йде про зовнішність, тільки внутрішню. Власний світ особи... Ці сторінки подарували справді ГАРНИЙ настрій. Чи то від того, що я знаю пана автора, чи то від того, що потішила себе розумінням теми. У будь-якому випадку Сергію Дмитровичу вдячна за таку рідкісну відвертість!

Отак я провела два тижні. Київ, Новий рік, Різдво - от канікули й закінчились. Напевно, а мабуть так і є, комусь здалось не дуже доцільним таке чи то порівняння, чи то співставлення цих двох осіб. Та я скажу вам, що обоє вчать бачити внутрішнє крізь будь-які зовнішні ознаки. Бачити красу неосяжну для зору. Як кажуть люди? А люди кажуть, що можна стояти перед найвеличнішим шедевром світового мистецтва при цілковитій темряві і бачити його красу, бо краса живе всередині людини. Інакше - дивлячись на небо, не помічаєш його кольору.

Люблю Вас!

Катя ГРЕЩИШИН

Трибуна

 

15 січня 2006р.
-->

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів