Любов і надії Ярослава (зворушливе враження)

На цьому тижні мене глибоко зворушило неочікуване знайомство з цікавим добротворцем. Неподалік Ужгорода в селі Барвінок вранці у години пік, я важко шкультильгаючи узбіччям дороги, повільно наближався до зупинки, що ледь видніла вдалечині, даремно намагаючись зупинити кого-небудь з водіїв… Аж раптом на узбіччі поряд мене зупинився комфортабельний "Ауді". І почулося по-синівському привітне:

– Ви до Ужгорода, вуйку? Сідайте коло мене, я теж туди їду.

Мені подумалося: "Світ усе-таки не без добрих людей". По дорозі розговорилися. Звичайно, я передусім щиросердечно дякував, як здалося, на вигляд ще молодому співрозмовнику, але згодом виявилося, що насправді цей чоловік пережив чимало. Він по-народному глибоко людяний і доброзичливий з неповторною посмішкою, що підкуповує відвертістю й довірою до того, що він говорить не тільки устами, але й серцем, обличчям та очима: то сумно покаяльними (коли мовить про своє недалеке минуле), то шанобливо-світлими (коли бесідує про доброзичливих людей), то пройнятими опришківським вогнистим заповзяттям (коли йдеться про правду, гідність,  рашистську русню та відстоювання справедливості). Залежно від того міняється в нього дикція і погляд, які то спалахують ненавистю, то виражаються милозвучною лагідністю, що засвідчує про його емоційну натуру.

– Якби ви знали про дещо з мого минулого, то, мабуть, не наважились би й присісти біля мене. Воно зазнавало такого, від якого сахалися люди й холола в жилах кров.

– Не віриться, що це не вигадка й не жарт, -- я навідріз йому заперечив, заглядаючи в доброзичливі очі.

А він знову наголосив:

– Не вірите, бо не знаєте, які Рим і Крим та мідні труби я пройшов, але Бог допоміг мені прозріти, як апостолові Павлові, що йшов до Дамаску тероризувати християн. Своєю ласкою Всевишній дав мені можливість пережити все це, щоб добрими справами служити благу ближніх, в ім’я добра супроти зла.

Житейська сповідь оповідача все більше вражала. Мені під впливом сказаного подумалося:

Людина кожна, як билина

В буревіях серед поля

Й перед Всевишнім у провинах…

У кожного є своя доля.

 І я запитав:

– Так хто ви? Де працюєте? Не будьте інкогніто. Запропонував познайомитися, починаючи зі себе.

– А я на даний час керівник Закарпатського обласного автодору, родом з Іршавщини, Ярослав Попдякуник. Хочу в цих надзвичайно трагічних умовах війни, як усі порядні люди й герої на ратному полі принести користь Україні, нашому краю. Чесною працею внести свою лепту в наближення перемоги над злом, що спіткало нас на фронтових дорогах і в тилу.

– А які наративи вкладаєте в цей зміст, як ви сьогодні дбаєте про них? – цікавлюся.

– Бути очільником обласного шляхового управління державою мені доручено не так давно. А чистити Авдієві конюшні відомства та мостити нові дороги на гнилизні колишніх вибоїн з наслідками недбальства дуже непроста справа, що потребує радикальних кадрових змін, аби збутися негативу в процесі господарювання. Саме над цим сушимо з колективом нашим голову в добовому режимі 24/7.

– Чи правильно зрозумів я, що ваш засадничий орієнтивний принцип: кадрова дисципліна і самовіддана професійна праця вирішують долю всього вашого колективу? Довіряєте йому і вірите в нього?

– Саме так! Адже сам Христос казав: Якщо з вірою накажете горі здвигнутися і кинутися в море та повірите в це – то станеться! І нічого неможливого для вас не буде. Я в це дуже вірю, як і в перемогу над Путінськими рашистами-терористами. І в те, що в недалекому майбутньому наші мирні житейські дороги  в Україні та в нашому краї будуть квітучими в селах, містах та в наших щасливих серцях, – сказав Ярослав Олександрович на прощання...

Залишилися зі мною зворушливі враження від розмови з цікавою людиною, котрій щиро бажаю Господніх ласк і благ для народного благополуччя на його житейських дорогах.

Юрій ШИП,  

письменник.

Ужгород.

  Надіслати другу