«Без їжі, аптеки, лікарні та під прицілом», - після 2-х місяців в окупації, жителька Херсонщини поділилися своєю історією виживання

Життя до окупації

Невеличкий будинок, з господарством, сад,  донька, робота… Жили собі спокійно, нікого не чіпали, працювали, - так жінка згадує своє життя до початку вторгнення російських окупантів. Знаєте, я завжди намагалася жити в рамках закону. Для мене важливо у житті дати гідну освіту і все, що потрібно моїй дитині. Тому чесно працювала, вирощувала городину.

10 березня – цей день не забуде ніколи.

Життя під час окупації

Саме 10 березня 2022 року смт Велика Олександрівка та села Великоолександрівської ТГ окуповано російськими окупаційними військами.

Вони їхали селами, полями. Коли вони заїхали одразу було чутно: вони почали ламати всі магазини. Знаєте, вони справжні мародери. Магазини всі позламували. Забрали товари, навіть запчастини з дверей: замки, річки, все забирали. Запустили ракети по ринку. Він у нас один на вулиці Братській. Був.. Пограбували  ринкові МАФи. Все що було коштовне - позабирали. А от оселилися у відділку поліції. Окупували приміщення. Понаставляли свою техніку, танки. По дорозі зупиняли цивільне населення. Відбирали від людей автомобілі. Розбивали їх і з них зробили, як барикади з цих авто. І на них писали літери «z».

«Безсонні ночі, дні у страху….»

Гатили увесь час. Знаєте, ми лягали спати зі страхом. Ніколи не знали чи прокинешся чи ні. Бувало спали під ліжком. Ночі були страшні. Весь час звуки вибухів.

І в день страшно було. Йдемо вулицею, дивимося ідуть вояки руські. Із автоматами. Вони без автоматів нікуди не ходили. І як тільки бачать людей, автомат до себе прижимають, одразу видно – вороже налаштовані. І одразу  просять документи.

Я то жінка. Мене не чіпали, але от чоловікам доводилося не солодко. Могли прямо серед вулиці зупинити – роздягнути до гола. Шукали татуювання, шукали хлопців, що служили. От якщо знаходили татуювання, забирали чоловіків. На кілька днів.  Точно не знаю, але чутки ходили, що один із сусідів після такого огляду зник. Тих хто служили в ЗСУ - наказували. Могли і вбити. Там був батько воїна ЗСУ. Вони приїхали, натягнули йому мішок на голову і почали бити. Страшно.  

Залякували населення. Сказали: «комендантська година!». Не можна було вийти навіть на город. Я кажу до одного: «мені треба город покопати». А він мені: «а что тут самая умная». Дуже вороже було налаштовані. Навіть на подвір’я ми ввечері не виходили. У нас на вулиці був випадок, коли двоє чоловіків ослухалися, вийшли в двір. Сиділи випивали. Так немає їх більше в живих. Прийшли просто в лоб двох чоловіків застрелили.

«Руйнували все на своєму шляху…»

Поїдуть за село, почнуть гатити, а потім повертаються і кажуть: це все ваші. ЗСУ стріляє. Вони намагалися налаштувати населення проти нашої української армії, але ж люди не глупі. Ми ж знали, що наших там і близько немає. Видно звідки приліт. Думали, що люди дурнів. Дуже літали ракети. У нас навіть на вулицю прилетіла ракета. Вони витягнули верх, хвіст, а інша половина застрягла. То вони її камінням засипали.

Бувало так: ідуть, захватили чимось дроти, і тягнуть. Виривали електричні дроти, мобільні. Так населений пункт залишився без зв’язку. Було неможливо жити. Перестало працювати все. Не було що їсти, не працювала лікарня, аптеки, школа. Не їздили поїзди, автобуси. Нічого. Люди виживали, як могли.

Виїзд з окупації

Більше місяця жінка з донькою жила під окупацією. В травні вирішила виїхати. Вже просто не залишилося нічого, навіть їжі.

Ні поїзди, ні автобуси: нічого не було. Тільки поодинокі перевізники возили людей за втридорога у Кривий Ріг. Так і ми виїжджали з допомогою перевізників. Я залишила все. Взяла дві сумочки і все. 

Перевізник сказав: «везу людей, а не речі». Ні комп’ютер, ні ноутбук… нічого не забрала. Ще й собаку та кота там залишили… На постах строго перевіряли. Держали нас по 10 годин. Під час обшуку, моя донька не показала телефон. Це був смартфон для навчання онлайн. І от цей російський воєнний вирвав дитячий телефон і на очах доньки просто розбив його. На щастя нам вдалося виїхати. Спочатку в Кривий ріг. Потім ми переїхали на Закарпаття.

З вірою у перемогу!

Я знаю, що Велику Олександрівку вже деокупували, але поки туди їхати боюся. І донька боїться після всього, що бачила та чула. Ми не знаємо, що з нашим домом, але віримо, що вже дуже скоро наші ЗСУ здобудуть перемогу! І ми зможемо спокійно повернутися у свій рідний дім.

(Фото до публікації взято з вільного доступу) 

Якщо ви стали свідком чи жертвою воєнного злочину Росії, розкажіть нам це. Звертайтеся у приймальню УГСПЛ міста Ужгород.

Ми працюємо за підтримки Програми USAID Ukraine - USAID Україна «Права людини в дії» за адресою:

м. Ужгород, вул. Перемоги 32 А.

Графік роботи: з понеділка по п’ятницю з 9:00 до 18:00.

Телефон: 0996755307.

Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі і покарати винних. 

 

28 грудня 2022р. -->