Режисер з Ужгорода Антоніо Лукіч розповів про «Люксембург, Люксембург» та кіно під час війни

Фільм продовжує збирати перегляди, завойовувати любов глядачів та увагу кінокритиків. Переглянути його варто хоча б для того, щоб перевірити, що тобі особисто відгукнеться у стрічці і чому багатьом людям здається, що це кіно саме про них.

Трагікомедія оповідає історію двох братів-близнюків, яких зіграли учасники реп-гурту «Курган і Agregat» – брати Раміл та Аміл Насірови. Хлопці вирушають до Люксембургу на пошуки батька, який покинув їх ще малими. Головні герої живуть у місті Лубни на Полтавщині і є типовими представниками людей з 90-х. Власне, весь сюжет зав’язаний на темі обставин і наслідків життя цього покоління українців.      

Промотур творчої групи містами України завершився у рідному місті режисера – Ужгороді. До слова, тут розгортаються події першого повнометражного фільму Антоніо Лукіча «Мої думки тихі».

Обидва фільми автобіографічні, за жанром road movie, з красномовними паузами і зворушливими колоритними деталями. 

Про успіх «Люксембургу», інструменти створення фільму й про те, чому він про війну, хоча її там немає, ми поспілкувалися з Антоніо після прем’єри. Розмова відбулася у період піку цвітіння ужгородських сакур, на яке у режисера з дитинства алергія…

– 2023-й, незважаючи на весь жах ситуації, став успішним для українського кінематографу. «Памфір», «Мавка», тепер «Люксембург, Люксембург». Твоя стрічка стрімко увірвалася у кінопрокат. Є плани обігнати «Мавку»?    

– Ні, це нереально. «Мавка» – сімейний мультфільм, на який ідуть з дітьми, а у нас – майже кримінальна історія про маршрутчика, який ображає бабусю і багато матюкається. 

– На прем’єрному показі в кінотеатрі біля мене сиділи двоє військових. Один із них опирався на палицю. Коли перед фільмом запустився трейлер і з колонок почали дуже гучно вириватися звуки, поранений несподівано скривився, схопився за голову і обоє вони швидко вийшли із зали. Інший хлопець чомусь вибачився і пояснив, що у його побратима контузія.

Цей епізод мене моментально повернув у реальність і нагадав, що, незважаючи на мирний похід в кіно в Ужгороді, ми всі продовжуємо жити у стані війни. Як при цьому всьому тобі вдалося зробити фільм не про війну?  

– Я знаю, про кого ти говориш. Цих хлопців ми випадково зустріли біля кінотеатру і запросили на прем’єру. Вони дійсно залишили свій ряд і пересіли подалі від гучних колонок. Але додивилися стрічку до кінця, подякували і сказали, що їм сподобалося. 

Що стосується створення самого фільму, то сценарій писався у 2019 році, знімався у 2020-му і 2021-му під час ковіду, у 2022-му завершився. Гірше було би, якби я не закінчив стрічку, покинув цей матеріал і кінематограф не дорахувався б ще одного з і так небагатьох українських фільмів. Це була місія нашої команди – незважаючи ні на що закінчити фільм. 

Чи він не про війну? Навряд. Тому що тема відсутнього батька саме тепер по-новому починає сильно резонувати в українському суспільстві, де так багато загиблих. І, на жаль, вона ще довго буде актуальною для цього покоління і наступних. Так само якісь інші мікросюжети в стрічці можуть несподівано болісно відгукнутися людям через пережиті особисті обставини. 

Чи вплинула війна на кінцевий результат стрічки? Так, вплинула. Багато комедійних епізодів ми підкоротили чи вирізали як недоречні за нинішніх умов і реалій.     

– Чи були у твоєї команди сумніви щодо доречності продовження роботи над стрічкою?

– На початку повномасштабного вторгнення, як у більшості українців, був повний хаос у думках. Не скоро ми прийняли рішення все ж таки працювати далі. «Люксембург» – фільм не про те, аби догодити актуальним темам та аби спекулювати на темі війни і горя.

У 99% коментарів люди мені пишуть слова подяки за те, що мають змогу подивитися саме таке українське кіно, отримати якісь позитивні емоції, надію, відчути кайф від того, що українська культура гідна демонструватися на найбільших та найкрутіших світових кінофестивалях, платформах і бути почутою світом.

Є, звичайно, і коментарі про «не на часі» і «чи потрібно». Або кажуть: зніми про це. Тоді я стаю злим і бажаю людям, які пишуть сценарії про теми, які вони не прожили, прожити все те, про що вони фантазують. 

Я своїми фільмами розповідаю про те, що я сам добре знаю. Досвід – це така штука, яку ми, на жаль, отримуємо без нашої згоди, і я прихильник того, аби в кіно розповідати лише про реальний досвід – фізичний або емоційний. Тому ні, таких сумнівів у нас не було. Все-таки ця стрічка усім більше в плюс, ніж у мінус.

Коли все помінялося і ми всі опинилися у стані війни, було відчуття, що «Люксембург» – фільм про покинутих людей. І сама стрічка тоді була схожою на покинуту дитину. У березні ми всі зібралися і вирішили, що треба щось робити. Вже був чорновий монтаж, дві години фільму, які ми розсилали на різні фестивалі і нас стимулювало те, що наш фільм сподобався відбірникам з Венеції і вони сказали, що були б раді побачити його в програмі.

Тут уже ми використали нагоду, щоб заявити про Україну як країну не тільки війни, а й хорошого кіно. Країну, яку не потрібно жаліти, а потрібно за щось поважати. Ми з такої позиції намагаємось працювати, заявляючи про себе більше як про крутих та сильних, аніж понівечених чи які весь час щось просять. 

– Яка реакція кінокритиків? 

– Реакцій багато, фільм сподобався. Він був заявлений десь на 40 кінофестивалях. Щоправда, чомусь ця стрічка весь час потрапляє у позаконкурсну програму, типу Best of the Fest, огляд світового кіно. Нам трошки це дивно, ми не розуміємо, чому так. Певно, в конкурсі є якісь очікування від того, яким має бути український фільм і яку нішу ми маємо займати. Я нікого з колег не хочу зараз образити, тому що є талановиті фільми, є – не дуже.

Але в цілому на кінофестивалях від України є очікування такого кінофестивального гетто, екзотичного, де є реальні квоти. Я таке бачив, це фільми з проблемних регіонів Африки, Близького Сходу, України… У них якась така позиція: цього року ми допомагаємо Сирії, Судану, Україні. Нам дуже дивно бути крутими українцями, але водночас ніби як ставати в ряд з проблемними країнами. І тому наша робота зараз спрямована на те, щоб це змінити. 

– Своїм фільмом ти ще й цілком реальну допомогу надаєш українській армії – збираєш на військове обладнання.  

– Хлопці оголосили збір, і під час всеукраїнської прем’єри збирали на дрони та пікапи для військовим ЗСУ, які зараз воюють на сході України, і врешті закрили збір. А я ще допомагаю своєму одногрупнику з 1-го стрілецького батальйону 67 ОМБр ДУК на 2 пікапи, бо їхній транспорт був знищений на бойових позиціях, у них це вже дуже довго тягнеться і треба допомогти. Там ще й Василь Кухарський служить, який зіграв роль Максима Оси в «Золоті Песиголовця». Тож запрошую долучатися. (Реквізити на монобанку у шапці профілю фільму в Інстаграм).

– Ти візьмешся колись за тему війни? Готовий її досліджувати?

– Такі фільми як «Мої думки тихі» та «Люксембург, Люксембург» сталися в іншій реальності. Було принципово – закінчити той період і сказати: ми жили ось так, але далі ми так жити не будемо, бо все, що з нами відбувається, – це війна. І вона буде з нами до кінця наших днів. Сторінку перегорнуто. 

Неможливо уявити собі український фільм, де війна була б «замащена», як ми колись «замастили» ковід у період його активної фази. У нас в кадрі не проскакує жодної маски. Ми абстрагувалися від реальності пандемії, хоча є люди, яких вона зачепила. Зараз неможливо уявити, щоб хтось у «Люксембурзі» «замащував» війну. 

Наступний проєкт вже в роботі. Він про наслідки війни, і це стосується всіх нас. Є вже перший драфт сценарію, який ми робимо з тими самими продюсерами – Анею та Володею Яценками. Наші перемовини з Вовою сьогодні дуже дивні. Іноді він десь в окопах, іноді – в підвалі, іноді в слухавці я чую постріли і він каже, що зараз перетелефонує. Так ми продовжуємо спілкуватися про наступний проєкт. Продюсер у всьому мене підтримує, хоча і каже, що найкращі фільми про війну з’являються зазвичай за 5-10-15 років після її закінчення.  

– Як виникла ідея створення «Люксембургу» і як ти з нею працював?

– Якщо «Думки тихі» – про високого хлопця та маму, «Люксембург» – про тата і двох низеньких хлопців. «Люксембург», можливо, мав стати певним продовженням попередньої стрічки, де я хотів щось дорозповісти світові чи взагалі – осмислити власне життя. Я інколи кажу, що дуже добре бути режисером, адже будь-яку особисту важку історію можна перетворити на кіно і заробити на цьому трошки грошей. Звісно, це жарт. Тому що це непомірно різні якісь жертви. Кіно – не про заробляння грошей.

Як виникла ідея? Мабуть, наштовхнула саме відсутність батька в моєму особистому житті. Я маю на увазі навіть не фізичного батька, а людину (як на початку фільму), яка здатна дати тобі розуміння, як жити. Тобто якоїсь дуже важливої фігури. Коли вона є, у тебе все добре і зрозуміло. А коли нема – ти перетворюєшся на близнюків. Один із братів наслідує батька, а інший намагається робити все навпаки. І жоден із них не розуміє, хто є він сам.

Тобто кіно – це завжди спроба якось загорнути життя у якусь філософську формулу, знайти метафору, і коли це вдається, то твоя особиста історія, твої переживання стають зрозумілими всім іншим. 

«Люксембург» – не документальний фільм, в житті так не було. Він створений не на реальних подіях, а за мотивами. Це різні речі. «За мотивами» означає, що відбувалося щось дуже схоже. А відбувалося так: була і бабуся, і ці шафки, і ця поїздка, і відчуття себе там зовсім непотрібним. У цьому теж є певні мої розмірковування і, як виявилося, це резонує багатьом. 

– Що це за покоління, про яке йдеться у фільмі? Яке воно? 

– Я спробую це глибше пояснити. Мені здається, коріння нещасть цього покоління настільки глибоке, що воно відсилає нас ще до Другої світової війни. Це була, мабуть, якась перша хвиля мільйонів покинутих дітей, які не отримали безумовної батьківської любові. Це історія про дуже масштабну катастрофічну недолюбленість дітей, які самі не отримали любові і, відповідно, не змогли навчити любити своїх дітей. Бо самі не розуміли, як це. Це покоління – вже наші батьки, які не розуміють і не змогли віднайти цю ідею. Мені здається, відповідь криється десь дуже-дуже далеко.  

– Якими засобами, інструментами ти користувався, розкриваючи цю тему?

– Кастинг – те, що вирізняє мої фільми. Репетиції, коли актори є твоїми співсценаристами. Також драматургія. Я багато читаю по драматургії, намагаючись розібратися, як працює історія, в який момент вона починає оживати та перетворюватися на кіно. 

– Часто у режисерів трапляються випадкові епізоди, які потім стають родзинкою фільму. У «Люксембурзі» таке було? 

– Так, у ванній, коли головний герой намагається відтворити репетицію з бабусею. Після останньої фрази камера починає трястись, тому що оператор не був готовий до цього і почав сміятися. На майданчику просто всі лягли від сміху. 

– Як щодо кіноляпів?

– В лікарні, де чоловік лежить у гіпсах, хтось підмітив, як це так: в Люксембурзі український апарат ШВЛ. Я би це ніколи не побачив, але вже нехай буде. Ми не приховуємо, що деякі частини «Люксембургу» знімали на Виноградарі (житловий масив у Подільському районі м. Київ, – авт.), тому всі зрозуміють, що це кіно – вигадана історія, аби подарувати невигадані емоції, коли людина себе ідентифікує з героєм. 

– Чому Лубни? Чому саме цей районний центр?  

– Спочатку з’явились хлопці, а потім під них ми шукали підходяще містечко, яке би відповідало їх суржику. Лубни дуже підпадають під такі вимоги. Я туди спеціально поїхав ще під час написання сценарію. Ми хотіли поміряти, наскільки вигадане відповідає реальності: історія з маршрутчиком, чи є там депо, який там начальник, які працюють люди, чи можна в маленькому містечку реалізувати великі амбіції. Це дуже важливо.

 Я дуже пишаюся людьми з маленьких містечок, які реалізовують якісь великі амбіції. Щоразу я про це думаю, коли їм торт «Ужгород» від Штефаня. Штефаньо мені весь час нагадує, чому ми не є країною третього світу, але чому ми не можемо це пояснити всьому світові? До речі, це і є завданням нашого кіно – пояснити світу, хто ми є. Чомусь це непросто. 

– По фільму видно, що, попри якусь застиглість Лубнів у 90-х, це місто тобі дуже подобається. 

– Мені подобається навіть його назва. Тут уже є якась мелодика, яка може в себе закохати. Мабуть, ми не дуже довго обирали. І зараз, коли я туди приїжджаю, мені його хочеться розкладати на сувеніри і скупити всі магнітики. І щоб кожен на холодильнику мав магнітик не тільки з Анталії, а й із Лубнів теж. 

Лубни найкраще помирилися з сюжетом. Там автовокзал – взагалі якась пам’ятка архітектури, де всі маршрути досі прописані на скляних дощечках. Я б дуже хотів, щоб це там так і залишилося. Там насправді дуже затишно. Є багаті люди, і як родина Васі, є будинок бабусі – все, як усюди.

– До речі, образ бабусі дуже сильний. Він наводить на сумні роздуми.  

Так, це узагальнений образ пенсіонерки, безпомічна старість в Україні. Справа в тому, що у нас відсутній інститут піклування про старих людей. Мені здається, Пенсійний фонд із цим не справляється. На жаль, актриса так і не дочекалася прем’єри. Вона хворіла… Це найтрагічніша історія зйомок. 

– У фільмі багато такого, про що можна розмірковувати. Дивовижно, як ти це все охопив одним сюжетом. 

– Повір, не всі теми створюються спеціально. Ти просто передаєш своє відчуття, а воно потім відгукується ще комусь. Я не казав собі: «Хочу показати в цьому кіно прірву». Воно само так вийшло. Життя адаптувалося під сюжет. А потім до тебе підходить якась дівчинка і каже, що в неї є близнючка, є батько, і це її історія, і звідки я про це знав, і вона плакала. Фільми – як ювелірні прикраси: робляться не для всіх відразу, а для однієї людини. Насправді поганий режисер, який відкрито показує якісь проблеми. Глядач сам повинен собі робити висновки.

– Ще мені подобається багато образів у «Люксембурзі»: цукерки в маршрутці, зламана іграшка, навіть паузи у діалогах.  

– Мистецтво – це коли предмети ти наділяєш значенням. Це, мабуть, найвичерпніше визначення мистецтва. От ти тримаєш в руках ручку. У звичайному житті це просто предмет, а мистецтво – зробити з неї потужний образ. Образ – це те, як наші думки отримують своє продовження у матеріальному світі. Це думки і тези, з якими ти весь час працюєш, коли створюєш фільм. 

– Але ти кажеш, що часто вони у фільмі з’являються випадково.

– Наше життя має причинно-наслідкові зв’язки. Ти щось робиш – є наслідок. Як в житті Колі – він був негідником і отримав те, на що заслуговував. Я колись прочитав прикольний комент на YouTube, що немає більшого задоволення в житті, ніж дивитися на те, як людина отримує те, на що заслуговує. Таке зазвичай пишуть, коли якийсь кікбоксер когось образив, опинився в нокауті і всі кажуть: єс, він був негідник і отримав. То так і творчість має причинно-наслідкові зв’язки. 

Спочатку ти бачиш картинку, кадр, сценку, сюжет, якесь дискомфортне положення, а потім думаєш, як герой там опинився. Я мрію, щоб у мене в одній кімнаті опинилися  люди, які дуже одні одному неприємні, але які приймають це. Цей прийом часто застосовують талановиті драматурги-теоретики, весь час наголошуючи на тому, що кульмінація фільму з’являється в уяві автора без прив’язки до реальних подій та життя, вона просто з’являється. А потім почнеться переписування історії. І в мене дуже схоже складається. Якісь маленькі деталі – цукерки в маршрутці і все, образ готовий. 

– То цей образ із реального життя?

– Так, я їхав у маршрутці на Шахту (мікрорайон в Ужгороді, – авт.) і бабуся розраховувалася з водієм цукерками. У такі моменти ти зворушений і бабусею,  і маршрутчиком, у якого цих цукерок багато, але він не може ними прогодувати свою сім’ю. 

Ще моя мета – робити кіно, де немає хороших та поганих людей. Як у такому випадку знімати фільми про війну? Є над чим працювати. Усі фільми за участі Клінта Іствуда про одне й те ж. Як він, не дуже хороша людина, робить хорошу справу. І він завжди то на одному коні з неприємною мені людиною, то в одній палаті, то в одному будиночку, то в авто. Ветеран корейської війни у драмі «Ґран Поріно» – просто шедевр.  

– На післяпоказі ти згадував «Зламані квіти» Джима Джармуша. Я потім передивилася цей фільм, і герой Білла Мюррея дійсно нагадує батька твоїх близнюків. Тільки тут історія з іншого боку.   

– Це один із найулюбленіших моїх фільмів. Він дуже добре пояснює ідею, коли кіно робиться просто про складне. Простий сюжет наштовхує на дуже глибокі думки. Я тоді мав на увазі фінальну сцену з реальним батьком хлопців. Мене дійсно надихнув герой «Зламаних квітів», коли в кінці вони зустрічаються, і їм нема про що поговорити. Малесенький епізод, секундочка, але в ньому все. 

– «Мої думки тихі» запускався в прокат з хештегом #зводимамувкіно. «Люксембург» з яким хештегом дивитися? 

– Як сказав Аміл, # зводибатюнапивко. 

– Ти майстерно у своїх фільмах поєднуєш смішне із сумним. Чому на головні ролі ти весь час обираєш артистів комедійного жанру? 

– Я розумів, що точно візьму на головні драматичні ролі «Люксембургу» комедійних акторів. Цей стик мені дуже подобається, від цього відбувається трагікомізм. 

Інший приклад – коли актриса з комедійним амплуа (як Ірма Вітовська) грає драматичну роль. Все було насправді непросто – знайти носіїв саме такого суржику. Наша кастинг-директорка їздила спеціально в Полтаву. За відсутності війни знімати фільм складно, а у війну ще складніше. І те, що фільм стався, це взагалі для мене якесь диво. 

Переживаєш за все: коли вже є щось відзняте, актори не беруть слухавку, і ти не знаєш, що з ними. Весь час ризикуєш все втратити. Тому це дійсно якесь диво і момент дуже сильного задоволення, сатисфакції, коли фільм є на якомусь носії і починає жити своїм життям. «Думки тихі» живуть повноцінне доросле життя, а «Люксембург» тільки починає.

– Чи складно створювати трагікомедію? Відчувати грань і не перевалютися в той чи інший бік?

– В кулінарії є літера «Е». Це емульгатор, який допомагає змішувати різні інгредієнти. Це хімічно, некорисно, але це пояснює, як форму кіно накласти на нашу реальність. Тут для мене також потрібна ця літера «Е». Без емульгатора дуже складно обійтися, адже кіно придумали не ми, воно створилось задовго до нас. 

Те кіно, яке ми всі дуже любимо, голлівудське, вигадали люди, які навіть добре не знали англійської мови. Вони приїхали із Сицилії – як Френк Капра, з Австрії – як Еріх фон Штрогейм, з Угорщини – як брати Корди. Англійською вони не дуже добре володіли, тому робили кіно мовою емоцій та почуттів, намагаючись кадрами порозумітися не тільки з носіями однієї культури, а й з усім світом. 

Коли ми беремо цю форму, нашу реальність і робимо якісь геройські історії, воно накладається погано і настільки не мириться з нашою реальністю, що відразу викликає недовіру. І цей вогонь довіри глядачів та фільму відразу гасне. А коли йдеться про трагікомедію, чомусь це і є цим емульгатором, який допомагає помирити форму кіно, яку придумали не ми, та нашу реальність. І це для мене є визначенням якоїсь тверезості автора, який береться за ті теми, які він може розповісти, та за історії, які реально звідси. 

Як колись казав міністр культури, ми тільки починаємо знаходити власні наративи в кіно. Я це відчуваю саме так. Знаєш, мабуть, моєю найбільшою вдачею було те, що я зміг пояснити своє життя формою кіно.  І показати людей, яких знаємо ми. Коли нас грають нормальні люди, прикольні хлопці-репери, Лідаговський, Ірма Вітовська – з ними себе легко ідентифікувати. Вони прикольні, у них є почуття гумору. А дуже часто нас грають або супергерої, які нам далекі, або ідіоти, з якими себе не дуже хочеться ідентифікувати. 

– Чому сам ти так рідко усміхаєшся? Я роблю з тобою вже друге інтерв’ю і майже не бачила твоєї усмішки? 

– Та ні, тобі здалося. Я вмію сміятися і роблю це доволі часто. Просто час зараз такий. А ще у мене алергія на сакури. Це пояснює моє відчуття життя. Сам я з Ужгорода і з дитинства маю алергію на цвітіння. Навесні хвороба проявляється найжорсткіше, це мене змушує пити багато пігулок, які напевно притуплюють мою свідомість і усміхненість. 

Лариса Липкань, Varosh

Фото: Каріна Асад

  Надіслати другу