Шлях святого Якова. Закарпатська журналістка Ріта Шімон пройшла 800 км пішки за 25 днів

Тож читайте й захоплюйтеся, як і ми, колегою Рітою Шімон.

"Людина все може, що схоче, якщо не ставитиме собі бар'єри в голові"

 Ріто, давай почнемо з цих шалених цифр – то скільки ти пройшла і за скільки днів?

За 25 днів - 800 км, це називається шлях Святого Якова El Camino.

Це просто вражаюче! Як ти зважилася піти пішки цим шляхом? Хто тобі запропонував в таку ідею?

Я вже навіть не згадаю, коли вперше почула про цей шлях. Пригадую, що якось робила інтерв'ю з закарпатською спортсменкою, яка йшла одним із варіантів цього шляху – не тим, яким я, а коротшим. Ця розповідь засіла в мене в голові. Потім я вирішила прочитати про шлях. І знаєш, коли в тебе в голові дуже глибоко засяде якась ідея, то ти постійно на неї наштовхуєшся. Якщо вона важлива, звичайно ж. Це так, як, наприклад, мені сподобалася в магазині якась річ, але я ніколи не купую її зразу, слідкую. Якщо за кілька днів я все ще згадую її , то значить, варто придбати, якщо ні – значить, це не моє. Так було і в цьому випадку: я постійно згадувала про той шлях. А ще думала над тим. Що до такої подорожі потрібно готуватися. Потім думала, а звідки ж починати? Пошукала інформацію. І так далі…

А потім, коли в лютому минулого року почалася війна, я була впевнена, що зроблю це. Тоді я подумала: життя таке коротке, хто знає, що на нас чекає далі, я хочу насолоджуватися життям, поки можу, і максимально використовувати його.. Війна дала мені ще один поштовх до початку.

Напевно, треба було готуватися і морально?

Звичайно! Я десь за рік до подорожі почала готуватись ментально. Бо розуміла, що це буде не так просто пройти велику відстань І я її уявляла, бо вже пройшла була пішки відстань в 40 кілометрів. Але раз чи двічі – це одне, а щодня? Ось до цього й треба було готуватись, до думки, що це буде важко, це буде щодня, і що треба буде йти і не можна буде просто повернутись назад. Тому я кожен день думала про це, читала про підготовку інших людей, попробувала так зробити. Навіть прості справи намагалася доводити до кінця: наприклад, якщо раніше могла написати статтю не до кінця, залишити на доопрацювання, то тепер не відкладала, завершувала її.  Якщо починала прибирати, то не відволікалась ні на що, поки не закінчила.

А хіба не варто було починати з фізичної підготовки?

Я ж постійно тренуюсь у залі, а десь у січні цього року почала готуватись фізично, щодня намагалась багато ходити, бігати, паралельно ходила на пілатес для тренування тазу і спини. Мені здається, що без такої підготовки я не зважилася б на такий перехід.   Звичайно,  мені здається що людина все може, що схоче, якщо не ставитиме собі бар'єри в голові, це саме важливе.

Ти сама йшла?

Ні, я йшла з другом, і перед тим теж багато думала, з ким іти, бо самій було трішки страшно. І так склалося, що десь рік тому ми пішли в гори з друзями, і під час розмови з одним хлопцем з’ясували, що він теж хотів би спробувати цей шлях. Він хотів іти сам, щоб ніхто не став йому перешкодою. Але коли почув, що я теж мрію, то відповів, що єдиний, з ким він готовий піти, то це я, бо впевнений моїх силах та витривалості. Це додало мені впевненості. Тож ми домовились, я купила квитки, ми почали готуватись до поджорожі наприкінці квітня.

"Пройти цим шляхом мені треба було для того, щоб сильніше повірити в Бога"

 З чого почалася подорож?

 Ми прилетіли з Будапешта до Барселони, потім дісталися до Памплона і на таксі доїхали до Saint -Jean-Pied-de-Port, де й почали шлях. Дорога була промаркова, вона то піднімалась угору, то вниз, були й рівні етапи, був, зокрема, й доволі високий підйом у гори – так званий «Шлях Наполеона». Але такий рельєф для мене не був складним -  важко було те, що доводиться йти кожен день! Раніше я ходила й по 30-40 км, але раз на тиждень, і все, відпочила. А тут довелося прокидатися щоранку о 6:30 і йти знову ту ж саму відстань, і не можна повернуся.  До всього, ми не бронювали місця відпочинку, тож треба було рано вставати і виходити, що до після обіду дійти до кемпінга і знайти місце. Якщо ж запізнювалися, то місця могло й забракнути й довелося б іти ще 5-6 кілометрів…

Ви планували, де ночуватимете, заздалегідь? Це ж складно…

Для паломників, які йдуть цим шляхом, вздовж усього маршруту розташовані спеціальні місця для ночівлі – свого роду кемпінги. Їх треба було забронювати наперед, але ми цього не зробили, вирішили зупинятися там, куди дійдемо. Я спеціально прийняла таке рішення, бо дуже люблю організовувати своє життя, все планувати наперед. А тут захотілось віддатися на волю долі, щоб було так, як Бог дасть. І щоб вірити Богу. Взагалі мені здається, що я не знала взагалі, що я хочу від цього шляху, цієї подорожі. Тільки в кінці я зрозуміла, що пройти цей шлях мені треба було для того, щоб сильніше повірити в Бога. Бо за всю подорож я молилася стільки, скільки раніше ніколи не молилася.

Що було найважче?

Кожен день у перші 10 днів був таким важким, що мені здавалося – не витримаю. Я ледве в ці дні ходила, на кожній нозі утворилося по 8-10 мозолів, вони були великими і наповнилися рідиною, гноєм…

Ти не взяла спеціальне взуття?

Взяла, звичайно! Але я підготувала бігове взуття, бо воно легке і дихає, думалось, що ми будемо ходити швидко, тож у ньому буде якраз зручно. Не так склалося. Десь на десятий день  ми прийшли у велике міст, там уже були магазини, тож я купила спортивні босоніжки,  і стало легше.

 Але нести б довелося ще більше…

Так, вага рюкзака сягала 7 кг, тобто він був все рівно не дуже важкий, бо з важким справитися було б складніше. І важко було б зробити такий шлях влітку, а ми якраз вийшли в найоптимальніший час. І ми завжди купували їжі рівно стільки, щоб з’їсти, і все, щоб не нести додаткову вагу. Харчувалися в кемпінгах, часто робили собі сендвічі, щоб не втрачати час на зупинки.

Скільки ви йшли кожен день?  

Ми виходили о 6:30 і йшли 7-8 годин.

 Ріто, чи в якийсь момент прийшла до тебе думка, що все, більше не можеш іти?

Була, це був десь п'ятий день. Я навіть зупинилась була на якийсь момент і подумала: «Що я тут роблю? Навіщо так мучусь?» Мені на той час все боліло – і ноги, і спина, і стопи. І якщо я так почуваюсь за 5 днів, а що буде ще за 20 чи 25? Ми власне планували, що будемо йти 30 днів, але ми скоріше пішли і в підсумку вклалися в 25 днів. До речі, ми вийшли втрьох, і ось на 5-й десь наш третій паломник повернув назад, як він і планував заздалегідь.

Це тебе напевно теж наштовхнуло на думку вертатись?

Так, це мене «спокусило»… Але я подумала: якщо я вже вирішила, то дійду до кінця! І був ще один день, коли цілий день ішов дощ, ми йшли, я плакала і сльози змивались краплями дощу … У той день ми пройшли 13 км, і я вже не могла йти. За той день ми більше відпочили, це було нам потрібно, і так склалося. І вже наступного дня сил стало справді більше. І ще кожного дня я молилась: «Дай мені, Боже, будь ласка, щоб я змогла насолодитися цим шляхом, щоб відчула щось гарне, нове». Такі думки виникали з огляду на втому, постійний біль перших днів…

Такий день настав?

Так, наприкінці подорожі я щодня раділа, що не здалася. Але ще чітко пригадую переломний момент: це був десь 13-й чи 14-й день подорожі, ми просто йшли й говорили, жартували, і раптом я так щиро розсміялася, що аж сама здивувалася – чому? А тоді проаналізувала і зрозуміла: напевно, тому, що в мене вже нічого не болить! Тоді я чітко зрозуміла: всі рани загояться, весь біль піде і всі жахи закінчаться так само, як і мій біль. І ці ж відчуття, ця віра в мені й щодо найбільшої трагедії сучасності – війни в моїй країні, я сподіваюся, що ми переможемо і з часом ми будемо сміятися так самовіддано і від душі, як я в дорозі.

"Це було дуже круто, цей давній шлях був дуже крутим, і вся задумка була крутою!"

Хто тебе підтримував у твоїй подорожі?

Друзі, певна річ. Батьки не зразу зрозуміли, але коли я потім повернулася і розповіла, як було добре, зраділи. Моя найкраща подруга завжди писала. Взагалі я не хотіла багато писати про те, куди вирушаю, бо якби не вийшло, то не хотіла розчарування. Тому тільки невелике коло друзів і колег знали, де я. А коли вже побачили фото в Інстаграмі, то багато хто писав, що це справді круто! І я мені важливою була ця підтримка!

Як ти сприйняла рідний дім після повернення? Щось змінилося? Не було відчуття, що тут може бути нудно, не вистачатиме тих вражень, що були на шляху паломництва?

Ні, насправді я вже трішки сумувала, бо дуже люблю бути вдома, тут, на Закарпатті, люблю свої гори. І навіть хотіла дійти швидше в той останній день, щоб отримати сертифікат і швидше вирушити додому.

Загалом ще в кінці ми пішли до океану і пробули там один день, відпочили, і це був просто фантастичний день! Я побачила той безкінечний простір, ту глибоку синю далечінь, і мене так переповнили емоції, що я навіть не стрималась і закричала! Я така була рада, що все закінчилось, і що я змогла, що це не передати словами! Навіть це місце на березі, де ми зупинились, символічне – воно називається «Фіністера» - це кінець світу, кінець шляху. Раніше, в середньовіччі, люди думали що там кінець світу і так його назвали. Тож і ми по суті дійшли до кінця світу. Це було дуже круто, цей давній шлях був дуже крутим, і вся задумка була крутою!

Напевно, і гарних місць дорогою бачили чимало?

Так, було багато архітектурних пам’яток, старовинні церкви, побудовані в 12-му, 13-му століттях, навіть в 10-му. І нас це так вражало: у нас радянський союз зруйнував усі пам’ятки, а там, у Європі, їх бережуть в автентичному стані, і ми можемо навіть оглядати їх! У кожній церкві я зупинялася, щоб відчути ту атмосферу, і молилася. Взагалі церковні вежі буди для мене наче провідниками – коли я бачила їх вдалині, то розуміла, що вже скоро населений пункт і я зможу відпочити.

Який основний висновок ти зробила для себе з цієї подорожі? 

Мені здається, що людина може все, що хоче, і якщо я раніше тільки думала про це, то після Шляху Якова переконалася в цім. Ми більше можемо, ніж думаємо. Так і я вірила в себе, що я це можу, але трішки сумнів десь підточував… А тепер знаю, що можу й більше, бо по завершенні подорожі готова була ще сотню кілометрів пройти. Адреналін переповнював, щоранку було цікаво: що ми сьогодні побачимо?

І ще один висновок: ми нічого не зможемо без Бога, без віри у Всевишнього. Навіть написати статтю без Бога не можемо, це треба зрозуміти. Вже в кінці подорожі я подумала, що не  до кінця вірила, не до кінця була сповнена впевненості в своїх силах. Мушу визнати, що раніше мені доволі легко все вдавалося в житті – мала чудову родину, сім'я завжди мені допомагала, я добре вчилася і це мені легко давалося, закінчила університет, здобула освіту в Будапешті, маю гарну роботу і чудових колег, мені здається, що я можу гарні статті написати… Мені потрібне було випробовування. І тепер я знаю, що все, чого досягала, це не просто так, що все це – завдячуючи Богу, і мені треба щодня дякувати йому за все!

Спасибі, Ріто, за чудову розмову. Успіхів тобі в твоїх наступних ідеях! І хай Господь буде поряд щомиті!

Для довідки

Шлях святого Я?кова, або шлях до Сантья?го (ісп. Camino de Santiago) — паломницька дорога до могили апостола Якова в іспанському місті Сантьяго-де-Компостела, головна частина якої пролягає Північною Іспанією. Відомий з IX століття. Завдяки своїй популярності та розгалуженості цей маршрут справив великий вплив в епоху Середньовіччя. Входить до числа пам'яток всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. З початку 1980-х популярність маршруту безперервно зростає: так, якщо у 1978 по ньому пройшли всього 13 осіб, то в 2009 — понад 145 000.

Наталія Петерварі, kiszo.news

  Надіслати другу