Герої без зброї: начальник караулу Володимир Штимак про дитячу мрію, яка здійснилась, та виїзди на межі життя

Історію Володимира Штимака, начальник варти 3-ї державної пожежно-рятувальної частини міста Ужгорода, розповіли на сторінці головного управління ДСНС Закарпаття.

«Коли мені було 12 років, ми з дідусем пішли на дачу прибирати територію від сухої трави. Він запропонував не косити траву, а підпалити її. Так ми і зробили. А потім бігали з лопатами від хати до хати гасячи полум’я, яке поширилось по сусідніх обійстях. Мені це так сподобалося… що я подумав: гасити пожежі — це моє. Тепер, звісно, я добре розумію, що підпалювати траву небезпечно й протизаконно, і нікому не раджу повторювати подібні «експерименти».

Захоплення переросло у справу життя, тож після навчання у Львівському державному університеті безпеки життєдіяльності Володимир повернувся до рідного Закарпаття, щоб служити там, де виріс. Але шлях до мрії виявився не миттєвим і після закінчення інституту із червоним дипломом його призначили інспектором.

«Це була не та робота, про яку я мріяв у 12 років, — зізнається він. Але саме там я здобув перші важливі навички, навчився розуміти справу зсередини,» — каже Володимир.

Роботи наш герой не боїться. Він звик до випробувань, до вогню та складних викликів, які йому щодня «підкидає» служба. Але справжній страх — це не полум’я, а очі тих, хто втратив найдорожче. Очі рідних, які вже ніколи не побачать своїх близьких, і очі потерпілих, котрі пройшли через страждання та біль.

«Ще гірше, коли розумієш — ти і весь твій караул зробили все, що могли, навіть більше, щоб врятувати людину, але доля вирішила інакше. Людина, за яку ти боровся, врятував від вогню і смерті, все одно померла в лікарні. Цей біль важко пояснити. Він ніби тягне вниз і не відпускає. Залишається з тобою назавжди і нагадує, що кожен порятунок — це велика справа,» - зазначає наш герой.

Нещодавно разом із командою Володимир Штимак їздив у службове відрядження, аби підтримати колег-вогнеборців у регіоні, який чи не найбільше потерпає від ворожих обстрілів і атак дронами-камікадзе. Тамтешнім рятувальникам доводиться працювати в умовах постійної небезпеки — гасити масштабні пожежі, ліквідовувати наслідки влучань і водночас бути готовими до нових ударів просто під час виконання завдань.

«Працювали чітко і злагоджено, бо моя команда — це хлопці, з якими я вже понад три роки пліч-о-пліч. Ми розуміємо одне одного не те що з пів слова, з пів погляду», — зазначає Володимир.

Перший серйозний виїзд стався після влучання дрона по одному з важливих об’єктів інфраструктури.

«Спочатку ми збивали полум’я, потім охолоджували резервуари та заливали все піною. І от ми тільки відійшли за наказом керівника, як минає три хвилини, і я чую свист, гул і потужний вибух… Саме в тому місці, де ми щойно були. У голові промайнула одна думка: «Як добре, що ми встигли…» У такі моменти дуже чітко розумієш, яке ж життя цінне», — ділиться Володимир.

Цей випадок надовго закарбувався в пам’яті Володимира. Після вибуху ще кілька днів усе було ніби в тумані — не через страх, а через чітке розуміння: життя могло обірватися в одну мить. Але, під час ліквідації таких пожеж загроза постійна. Поки рятувальники борються з вогнем, над головою може летіти наступний шахед. Тому в роботі бійця ДСНС важливо залишатися зосередженим, діяти швидко і безпомилково, а головне — повністю довіряти своїм колегам. Бо там, на лінії вогню, немає місця випадковостям чи другому шансу.

«Повернувшись додому, я багато над чим замислився. Передусім, над тим, якою дорогою ціною дається кожен день. І якщо буде потреба знову вирушити — я не вагаюся. Я готовий. Сумка вже стоїть зібрана».