Владислав Ганзел: “Коли я бачу гарний будинок — для мене це завжди свято”

Напередодні Дня архітектора гостем “Суботніх зустрічей” став один із найвідоміших у місті й краї загалом професіоналів із 37-річним стажем, голова обласної організації Національної спілки архітекторів України Владислав Ганзел. Коли я слухала оповідь співрозмовника про важливість гармонії у його справі, про те, як людина вкладає душу у свій витвір, а її авторськими правами можуть запросто знехтувати, звідкись із підсвідомості виринув крилатий вислів: “Архітектура — це застигла музика”. Щось у цьому є…

 

— Владиславе Йосиповичу, чому ви обрали для себе саме архітектуру?

— Я займався у художній студії при Ужгородському палаці піонерів, яку вів Золтан Баконій, і її випускники 1953 — 1955 рр. протоптали стежку до столиці: пішли на архітектурний факультет Київського державного художнього інституту (нині Академія художеств), бо архітектор там — це той же художник. З нами займалися дуже ретельно — до останнього курсу мали і живопис, і рисунок. До речі, вчилися ми 6 років, а не 5, і щоб вступити, здавали аж 18 іспитів. Першим із наших навчання завершив Степан Шолтес, потім Янош Віг, Степан Кашшай, Михайло Томчаній, Іван Кліса та інші — загалом близько 10 чоловік набереться. Половина з них залишилася у Києві, інші повернулися додому. Маючи архітектурну освіту, багато хто займається тільки живописом. В інституті нам дали дійсно хорошу базу. Там були чудові викладачі, старі ленінградські професіонали, яких не мав навіть інженерно-будівельний інститут (наприклад, Костирко, котрий працював у майстерні відомого архітектора Вербицького), Катонін, Добровольський. І курс був сильний: нас пам’ятали навіть через 10 років після закінчення навчання.


— Але все-таки підштовхнув вас на цю стезю Золтан Баконій?

— Мабуть, так. Я досі згадую його заняття. Ми всідалися за великий стіл, Баконій давав нам папір, пензлі — і малювали. Потім показуєш йому зроблений етюд, він дивиться і зауважує, що хтось зробив їх за цей час 10. Наступного дня посилено працюєш, приносиш уже 8—10. А він: “Молодець! Але глянь, той приніс один, зате який!” І так не знаєш, що робити, — чи багато, чи добре (сміється — авт.), у нас було постійне змагання. Я дуже вдячний Золтану Степановичу за все. Він не лише дав нам ази рисунка, ліплення, а й згуртував нас. І наші батьки з ним, до речі, дружили, а його дружина Олена Петрівна готувала студійцям їсти, коли виїздили на пленери. Зараз його вихованці є і в Англії, і в Америці, і в Німеччині. Деколи наскоком приїздять.

— А вам хоча б у Києві залишитися не хотілося?

— Мене навіть залишали за направленням у Києві, в “ДіпроНДІоздорові”, але я повернувся додому, до батьків. Тут архітекторів можна було перерахувати на пальцях, і нас — відразу чотирьох — прийняли дуже добре, за короткий термін дали квартири. Відповідною була й віддача. Ми вчилися в старих закарпатських асів і привносили щось своє, брали участь у конкурсах. Я влаштувався в Ужгороді в ДПІ “Закарпатдіпромісто” і пропрацював там 37 років. За цей час набрався вагомий доробок — запроектував понад 150 об’єктів, з яких близько 90 реалізовано. Це великий відсоток, вважаю, мені щастило в цьому плані. Будівля Ужгородського районного відділу внутрішніх справ, виставковий зал Спілки художників, Будинок мисливців та рибалок, профспілкова бібліотека біля аеропорту, обласний архів, школи №№ 15, 12, 20, комплекс будівель із 16-поверхівкою, де мав бути двозальний кінотеатр із дитячими приміщеннями (у співавторстві) — це далеко не повний перелік моїх ужгородських об’єктів. А вони є по всій області, зокрема в Хусті, Іршаві, Перечині… Я вже не кажу про особнячки, котрі дуже в пошані у наших архітекторів.

— Ви, напевно, пам’ятаєте дещо інше обличчя Ужгорода, з якого з часом зникають якісь риси. За чим особливо шкодуєте?

— Мені взагалі шкода, коли якийсь вартісний об’єкт нині був, а завтра його вже нема. Так зник старий млин у центрі міста. Втім, безперечно, багато що змінювалося на краще. Наприклад, на місці нинішньої 16-поверхівки була суцільна приватна забудова: низенькі будиночки з маленькими вікнами тулилися один до одного, а двері у них виходили просто на вулицю. На місці ж “Козака” на проспекті Свободи колись було військове ательє, і там мала постати
13-поверхова будівля, але, видно, цьому проекту не судилося здійснитися.

— Зараз часто можна почути, що Ужгород втрачає свій історичний образ. Це ще можна виправити?

— Можна, звичайно, але за умови розуміння з боку власників тих помешкань у центрі. В усі часи щось будувалося із розумом, а щось — вольовим підходом. Я, наприклад, не розумію ту споруду, що зводиться на пл. Корятовича біля критого ринку. На техрадах ми розглядали це, робили зауваження, і їх, начебто, брали до уваги, але потім абсолютно забули. Будівля випадає з архітектури старої частини міста, там не можна було впроваджувати такі агресивні сучасні форми. На контрасті такого роду ніхто не виграє. Усі, в тому числі й головний архітектор міста, хапаються за голови: “Ми це не погоджували!”, та вплинути ніяк не можуть.

Або ще по центру. Дуже хороше рішення щодо запровадження нової транспортної схеми по “малому колу”. Базарчик теж дійсно треба перенести, але цивілізовано. Мало того, наступним кроком мала б стати ліквідація стоянки маршруток у серці Ужгорода, а далі — і “перечинської” автостанції під замком. Нащо вона там — не знаю. Колись це планувалося як тимчасове явище, і так залишилося досі. А перенести її можна: на об’їзній дорозі уздовж траси — пустирі. Там не лиш автостанцію, а й базар можна облаштувати. Але над цим треба добре подумати, не вирішувати наскоками. Тим часом у центрі вивільнилася б земля для рекреаційної зони. Там якщо щось і будувати, то тільки на колонах, щоб внизу могли ходити пішоходи. Пам’ятаю, коли мером був Еміл Попович, ми розробляли цікавий проект: Кремлівська, Підградська мали стати “містом майстрів”. Будиночки тамтешні планували викупити або реконструювати так, щоб відновився історичний колорит і зберігся їхній дух. Думалося, що туди будуть водити туристів, з’явиться відповідна інфраструктура. Але потім розпочався процес оренди, приватизації, і все це зійшло нанівець. Тому й зараз, повертаючись до теми гіпотетичного звільнення ділянки в районі “перечинського” автовокзалу або забудови розарію на площі Народній, кажу: їх не можна віддавати в одні руки.

— Чому?

— Власник забудує все по периметру, а всередині в нього буде стоянка автомобілів. Але в подібних місцях не тільки замовник має диктувати свої умови, а й архітектурна громадськість, самі городяни. Наша проблема в тому, що маємо переважно малопотужних замовників, коли ж з’являється якийсь серйозний інвестор, ми на радощах усе віддаємо йому на відкуп. Так, інвестор приносить гарну картинку, намальовану комп’ютером десь далеко від Ужгорода, але це оманливе враження: реально все виглядатиме зовсім інакше. Чесно кажучи, я не люблю “кнопкову” архітектуру. Треба, щоб фахівець вручну намалював, вписав у місцевість, а на комп’ютері вже лиш дошліфовуються деталі. Нас іще в інституті вчили не бути “фасадниками”, тобто не вирішувати тільки фасад. Бо він — як галстук до костюма, а загалом інструментом архітектора є простір. Головне — правильно вирішити концепцію, кожен об’єм у цьому просторі, а далі можна розглядати площину об’єкта. Деталі ж, у принципі, додадуть і нащадки.

— Який з нереалізованих проектів досі не дає вам спокою?

— Пам’ятник Соборності України на пл. Б. Хмельницького, де я був співавтором разом із Михайлом Беленем, і ми виграли конкурс на той об’єкт. Адже там мало було просто поставити пам’ятник — він не утримав би таку велику площу. Я запроектував ще напівкруглу будівлю, де міг би розміститися якийсь музей, що підтримував би тему пам’ятника (зараз уже подумовую: там можна би розташувати й Нацбанк), а щоб площа була мітингова — передбачив підземні переходи. Втім, що говорити,
200 тис. грн. викинуто на вітер, землю вже віддали під торгово-розважальний комплекс. Але з іншого боку, якщо з’являється будівля, з’являється і благоустрій. І це радує. Коли я бачу вдалий новий будинок, незалежно від того, хто його робив, для мене це свято. Хочеться одягти білу сорочку і коло нього походити.

— А загалом як ви оцінюєте смаки сучасних забудовників?

— Є вдалі рішення, а є й відверто провальні. Серед останніх, на мою думку, 4-поверховий новий торговий центр біля хімфаку. Своєю висотою він не вписується у масштаби низької забудови старого міста. Я, до речі, говорив про це проектантам, але вони не дослухалися. Так само на Шахті, де майже рекреаційна зона, під лісом не підходять дев’ятиповерхівки. Або була гарна забудова по тоді ще вулиці Енгельса — розташовані віялом дев’ятиповерхівки і перед ними торгове приміщення. Що там тепер робиться? То високе, то низьке, ніякого порядку. А є живий автор того проекту, і як йому на це дивитися? Архітектори — народ вразливий, боляче реагують, коли по їхніх проектах топчуться. Був навіть трагічний випадок: один наш київський колега помер від інсульту, бо об’єкт зробили не так, як він запланував. Люди вкладають душу у своє творіння, а коли все йде наперекосяк і авторська думка спотворюється, це дуже боляче. Звичайно, у нас є закон про авторське право, однак він, як і багато інших, діє лише на папері.

— За законом, у нас слід погоджувати й усі зміни на фасадах будинків під час ремонту…

— А насправді в історичному центрі ліпнину збивають, ставлять плитку, міняють вікна-две-рі на які хочуть. Причому, буває, викупили частину будинку — його й “облагороджують”, не зважаючи, як це поєднуватиметься із другою половиною. А козирки, поприліплювані до будинків на перших поверхах?! Нашим людям легше заплатити 170 гривень штрафу, ніж робити дорогу реконструкцію. Власникам просто треба мати совість і думати не лише про себе, а й про місто. Якщо будується щось у чистому полі — там архітектор може дати волю своїй фантазії і звірятися тільки зі своїми смаком, совістю й побажаннями замовника. Але коли йдеться про місто, і особливо його історичний центр, — усе має бути узгоджено.

— Владиславе Йосиповичу, окрім того, що ви — архітектор, маєте ще й художній доробок. Власну виставку не плануєте?

— Планую уже років 30 (сміється — авт.), але ніяк не складається. Колегам допомагаю організовувати виставки, а до своєї руки не доходять. Навіть на пленери поїхати ніколи, хоча й запрошують постійно: архітектура забирає дуже багато часу. Втім, рисунків та етюдів намалював уже кілька сотень. Частина, правда, розійшлися (дружина часом випросить комусь подарувати), деякі я й не хотів би виставляти — вони у мене як щоденник. Я пам’ятаю, коли і за яких обставин це робилося, аж до того, яка погода тоді була. Але хоч із персональною виставкою поки що не виходить, на колективних мої роботи виставляються. Ось і зараз вони експонуються у Мукачеві.

— Розкажіть трохи про свою родину.

— Дружина моя була вокалісткою, ми одружилися ще у Києві. Пізніше заради сім’ї вона покинула пов’язану з частими відрядженнями роботу (хоч мала стажуватися в Ла-Скалі), закінчила Рівненський педінститут і зараз очолює НВК № 3 на Шахті. Вона той садочок колись комплектувала, здавала в експлуатацію, я запроектував їм безкоштовно шатровий дах, залишилося тільки реалізувати.

Маємо двох дорослих синів. Старший, Денис, пішов по моїх стопах, нині є головним архітектором Чопа, і в нього вже чималий доробок. Молодший, Андрій, — заступник директора “Індекс-банку”, теж знайшов своє покликання. Ну і окрема наша радість — онуки: 12-річна Оленка, 3-річна Анночка і 6-місячний Дениско.

— Що побажаєте колегам із нагоди професійного свята?

— Наснаги, здоров’я всім, особливо жінкам, яких серед нас стає дедалі більше, і вони з честю несуть важку навіть для чоловіків ношу професії архітектора. Нехай в усіх буде робота і кожен може сповна розкрити свій талант. У нас є фанати своєї справи, котрі тільки цим і живуть, отож хочу побажати, щоб це відповідно винагороджувалося. Щоб на них не тиснули і дали можливість реалізуватися.

— А ваша праця належно винагороджується?

— Якщо я бачу, що робота справді цікава, то мені достатньо й морального задоволення. Колеги вже натякали, що не ціную свій труд (сміється — авт.). Але я не вмію приймати подарунків, мені приємніше їх робити самому. Тому, мабуть, до мене завжди тягнулося багато учнів, стажерів, практикантів. Однак коли замовник повністю міняє мій задум, кажу: “Плати, і ми не знаємося”. Такі об’єкти навіть не підписую.

PS. Нещодавно Владислав Йосипович відзначив 60-літній ювілей. Редакція газети “Ужгород” сердечно вітає іменинника з цього приводу й, окрім традиційних здоров’я, родинного благополуччя та щастя, бажає покладистих замовників, нових творчих знахідок та успіхів в організації персональної виставки.

Мирослава ГАЛАС, “Ужгород”

 

02 липня 2007р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів

Залишити коментар:

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Необхідні поля позначені наступним символом:*