Степан Сєроухов: “У 34 роки несподівано став цивільною людиною, і відтоді творчість для мене — і хобі, і робота”

— Степане Івановичу, чи не здається вам символічним, що ви — людина м’яка і лагідна за вдачею — народилися першого дня Різдва?

— Можливо, так воно і є. Мені дійсно приємно було відзначати дні свого ангела тоді, коли довкруж вирувало таке радісне свято. У нашій родині на Уралі Різдво теж тримали, хоч глибоко віруючими людьми мої батьки не вважалися. Проте російська зима з її святками змалку захоплювала мене. Пам’ятаю, як жили в селі, то ходив із ровесниками-підлітками посівати. Пізніше зимові сюжети посіли у моїй творчості значне місце. Зображені на полотнах зими завжди перебували в гармонії з моїми характером і настроєм. Роботи чомусь здебільшого виходили ніжними, я б сказав точніше — ліричними. Цьому сприяли і ретельно добрані фарби. А символізм, напевне, у моїй долі проглядається.

— На зламі двох історичних епох ви прийшли в занадто жорстокий світ. Це, очевидно, не могло не відобразитися на вашій долі…


— Дивуюсь, як мої батьки вирішили народити дитину в такі важкі часи. Жили вони тоді в селі Дімітровка в Казахстані. Однак перипетії класової боротьби на теренах Росії змусили сім’ю шукати кращої долі спочатку на півдні Уралу, в селі неподалік містечка Троїцька Челябінської області. Голод 30-х років невдовзі погнав нашу родину на Харківщину. Але осісти на сході України не вдалося. По часі повернулися вже в сам Троїцьк, де у фабрично-заводському училищі я набув робітничої професії. Відтак вчився на робітфаці вете-ринарного вузу, із третього курсу якого 1939-го призваний на строкову службу. А в 22 роки — влітку 1941-го — прийняв бойове хрещення на західних рубежах Батьківщини. Під час відступу чудом лишився живим. Брав участь у захисті Смоленська, обороні Москви… І пізніше на інших фронтах довелося бачити та пережити всяке. Участь у війні з фашизмом не зламала мене: не огрубів, не став черствим до людського горя, не перестав помічати краси навколишнього світу. Всупереч лихоліттю залишився невиправним оптимістом і ліриком.

— Яким чином по війні ви опинилися за Карпатами, на самому заході України? Не жалкуєте про те, що осіли в нашому краї?

— У серпні 1945-го мене відрядили на Закарпаття облаштовувати західні рубежі. З Тячева швидко перевели у Вилок на Виноградівщині, де допомагав командирам навчати новобранців — охоронців держкордону. Тут у сільській амбулаторії зустрів свою музу — медсестру Тамару, родом із Сумщини. Закохалися, побралися і прожили в щасливому шлюбі майже 55 років. Хіба за таким можна жалкувати? Службу на кордоні закінчив у 1953 році заступником командира застави, що дислокувалася на вулиці Загорській в Ужгороді. Так нарешті почалося для нас обох життя без тривог і переїздів. А древній Ужгород дав нам роботу та дах над головою. Ми його теж не підвели. Були і є його гідними городянами. Про це яскраво промовляють і мої картини, на яких для нащадків збережені чарівні куточки нашого з вами міста.

— Коли ви по-справжньому відчули потяг до малювання і чому воно стало не тільки захопленням, а й професією?

— Цупкий аркуш паперу та простий олівець були моїми частими супутниками вже в юнацькі роки. Після мого виходу з оточення і поразки фашистів під Москвою, коли в розпал суворої зими 1941-го фронт трохи стабілізувався, а в мене з’явилися справжні кольорові олівці, я в години перепочинку відводив душу малюванням природи, бійців-товаришів. Командири, помітивши таке захоплення, залучали мене до написання портретів вождів, агітплакатів та ін., що теж “набивало” руку. Служба на кордоні так само сприяла втіленню бажання малювати. А в 1950 році мої картини відібрали на Всесоюзну виставку творів образотворчого мистецтва воїнів-прикордонників у Москві. Отриманий від журі Диплом виставкому окрилив. Не маючи можливості вчитися, набувати майстерності художньої творчості у вузі, почав опановувати теорію рисунка й живопису самотужки: купував і читав відповідну літературу, відвідував по можливості виставки та музеї. Зібраною бібліотечкою пишаюся й тепер. З радістю передав би її художньому коледжу…

У 1953 році прикордонні війська піддалися скороченню: кожна друга застава на закарпатському відрізку держкордону ліквідовувалася. Так у 34 роки я несподівано для себе став цивільною людиною. Проте, дякуючи Богові, не розгубився, а за допомогою добрих людей швидко знайшов правильне рішення. Спробував себе майстром на каменедробильному заводі, паралельно навідуючись до художніх майстерень комбінату побутового обслуговування. Придивився до праці оформлювачів і зрозумів, що це і є мій остаточний вибір. Після того художня творчість стала і роботою, і, як тепер кажуть, хобі.

— Творчий шлях художника Степана Сєроухова, як на мене, видався доволі спокійним. Серйозна критика епохи соцреалізму своїм котком по ваших роботах не пройшлася. Водночас навіть побіжний аналіз полотен засвідчує, що ви чимало експериментували, шукали…

— Я творив, швидше, для себе. Мирне життя після тривалої війни радувало. Хотілося свої відчуття викласти на полотні. Було що показати близьким і друзям. Розуміння того, що можу малювати не гірше за колег, спонукало виставлятися. А щодо прискіпливої критики скажу: вона звертала увагу на тих, хто надто висувався, мав великі амбіції або багато ворогів. Усе це мене не стосувалося. Малював задля власного задоволення. Багатьом подобалося. Після участі у виставці в рамках Другої декади української літератури й мистецтва у Москві в 1961 році, де експонувалися переважно твори наших маститих майстрів, мене почали запрошувати на пленери. Антон Кашшай не раз і не двічі перестрівав питанням: “Степане, а чому не йдеш до нас у Спілку?”. На що я дипломатично відповідав: “Ще є час”. А стосовно експериментування поясню так: це був звичайний творчий пошук. Митець, художник завжди шукає. У цьому він і вбачає сенс процесу творення чогось нового.

— Як вам упродовж майже шести десятиліть служіння образотворчому мистецтву працювалося поруч із тими, хто зводив підмурівки закарпатської школи живопису?

— Скажу відверто: працювалося доволі зручно. На міських, обласних та республіканських виставках мої роботи експонувалися із 1956 року. В особі таких визнаних нині художників, як Гаврило Глюк, Золтан Шолтес, Іван Шютєв, я мав добрих порадників і товаришів. Перші двоє не раз запрошували мене в гори на етюди, бував із ними й на пленерах. Не знаю, як їм зі мною, а мені з ними було цікаво і комфортно. Якщо фахівці з часом визнають, що я своєю творчістю органічно вписався в канони живописної школи, яку звуть закарпатською, не заперечуватиму.

— А чи можете нині похвалитиcя своїми учнями?

— Як на мене, це звучить дуже гучно. Але я гордий за своїх молодших колег Юрія Лангвізера та Миколу Іванча, з котрими, як кажуть, з’їв не один пуд солі. Щиро опікувався їх талантом. Не без мого впливу перший досяг майстерності в натюрморті, пейзажі, а другий став чудовим портретистом. При цьому кожен знайшов свій творчий стиль. Вони не забувають за мене. Телефонують, навідуються. Словом, були і є хорошими людьми, з котрими повсякчас приємно спілкуватися й мати справу.

— Знаю, що ви завжди вимогливо підходили до власної творчості й тому не боялися виносити на суд громадськості зроблене. Пам’ятаю виставку на “Ужгородприладі”, яку ви та ваші колеги влаштували в середині 80-х років для робітників підприємства.

— І не одну. На нашому приладобудівному заводі в Боздоші тоді працювало достатньо обдарованих людей. Культурне життя вирувало. Одні гуртувалися в самодіяльному театрі, інші — в хорі чи танцювальному колективі. Ми, любителі образотворчого мистецтва, теж не відставали від них. У моєму творчому портфелі за час роботи на ВО “Ужгородприлад” назбиралися десятки картин із видами обласного центру та його околиць, портретами простих робітників. Ціла серія розповідає про мальовничі береги Ужа від Невицького підзамку аж до села Сторожниця, про Червеницю і Галагов, новостворений Боздоський парк. Виставки влаштовували, як правило, до пам’ятних дат — як своєрідні творчі звіти. Було приємно, що нас помічали. За своє життя не раз доводилося тримати подібні особисті іспити і перед ужгородцями. Персональні, здебільшого ювілейні, звітні виставки за моєю участю експонувалися в місті в 1969, 1980, 1981, 1989, 1994, 1999 та 2004 роках.

— Митець творить для себе і людей. Чув, чимало ваших робіт є в приватних колекціях поціновувачів. А картинні галереї вашим доробком не цікавилися?

— Кожному художникові приємно, коли його полотна бажають придбати. Частенько в мене купували картини люди, які виїжджали на постійне місце проживання за кордон, брали в дарунок родичам чи друзям. Мої роботи можуть бути в ближньому зарубіжжі, в США та Ізраїлі, сусідніх Угорщині, Словаччині та Чехії. Торік свою картину подарував послу Росії в Україні Віктору Черномирдіну під час його відвідин Ужгорода. До речі, він мій земляк і тому дарунок прийняв з подвійним задоволенням. Є мої роботи у десятка офіційних осіб, котрі свого часу відвідали Закарпаття. П’ять кращих полотен мають зберігатися в запасниках художнього музею імені Йосипа Бокшая. Три з них він придбав, а два — я подарував цьому закладу. Маю бажання частину своєї колекції передати рідному Троїцьку. Особливо ті картини, на яких зображені куточки моєї малої батьківщини. Хай південноуральці знають, що в центрі Європи живе і творить художник, який оспівує українське Закарпаття, але про своє коріння не забуває.

— Як живеться учаснику бойових дій у незалежній Україні?

— Як може жити людина похилого віку, інвалід, удівець? Не розкошую. Пенсія дозволяє зводити кінці з кінцями. Творити, займатися живописом стає дедалі важче, хоч нереалізованого із раніше задуманого ще залишається чимало. Приємно, що громадськість мене не обходить увагою. Часто запрошують на зустрічі з молоддю, вечори за участю ветеранів-фронтовиків. Днями був приємно здивований привітанням з нагоди 67-ї річниці битви під Москвою. Словом, по можливості намагаюся бути активним, вирішую свої житейські проблеми сам і за допомогою добрих людей. Маю чуйних опікунів, уважних сусідів. Цим і вдовольняюся.

— Що хоче сказати ужгородцям художник, який понад півстоліття був і є своєрідним літописцем обласного центру та його околиць ?

— Хочу вкотре засвідчити свою любов місту й городянам. Бережіть і примножуйте красу та славу нашої карпатської перлини над Ужем. Не втрачайте житейського оптимізму. Бажаю міцності духу й здорового глузду при подоланні наслідків фінансово-економічної та політичної криз. Зичу всім здоров’я і благополуччя. Щасливих усім святок!

P.S. Редакція газети “Ужгород” щиро вітає Степана Івановича з прекрасним ювілеєм і бажає міцного здоров’я та творчого запалу на многая і благая літ.

Золтан ГРЕШКУЛИЧ, Ужгород

 

16 січня 2009р.