Як рідного сина його доля веде…

Від народився 1 січня 1950 року в простій селянській сім’ї, яких було багато у селі під сивочолими Бескидами. Маля нарекли Василем, що в перекладі з давньогрецької означає царський. Їздовий колгоспу ім. Кірова і рядова трудівниця господарства не чули, що колись існувала країна Візантія з володарем-базилевсом. Звідки й пішло ім’я Василь. Зате в любові до Бога і ближнього свого свято відзначали празник Василя Великого — 14 січня.
Через віконце батьківської хатинки формувалось світобачення Василя. А за скотарства в урочищах Яровище, Ясиново, Кичера, які межуть із сусіднім Лісківцем, загартовував силу волі і духу. Босоноге дитинство непомітно пролетіло за важкої праці на батьківському обійсті, в колгоспному саду і косовиці запашного різнотрав’я. Нині з 4 дітей колись дружної сім’ї Мишаничів живуть Василь і Ганна та їх мам — Марія Федорівна, яка радіє світлим дням осені життя. Адже розміняла 9 десяток щасливих літ.
Після закінчення нижньостуденівської восьмирічки батько лагідно запитав Василя: “Що думаєш робити далі, синку? Хочеш у Пилипець, середню освіту здобути?” Василь тільки ствердно кивнув головою. Бо ж вчився добре і понад усе цікавився законами розвитку навколишньої природи та родинного буття. Тож не дивно, що з атестатом зрілості вирішив скласти іспити до Мукачівського кооперативного технікуму. Екзамени здав успішно, а ось конкурсну планку не взяв… Тоді працівники прилавка теж були в пошані, як нині юристи чи менеджери. Тому потрапити до престижного навчального закладу було складно…
За нашої розмови Василь Михайлович важко зітхнув, згадуючи ті роки. Повернувшись додому став рядовим трудівником сільгоспартілі ім. Кірова. Отак у його трудовій появився перший запис. Отримав за рік… аж 134 рублі. У далекій Костромі спробував і нелегкий заробітчанський хліб.
Тільки у 1969 році таки збулась його мрія він став студентом Львівського сільгоспінституту у знаних Дублянах. Бо ж рідному господарству, яке міцно спиналось на ноги, були потрібні молоді кадри сільгоспвиробництва. Відомий у краї газда — голова правління колгоспу ім. Кірова Юрій Штеля з-поміж багатьох студентів дав направлення до вишу саме Мишаничу. Бо знав його, як дисциплінованого, працьовитого, порядного юнака.
На четвертому курсі економічного факультету Мишанич знову першим серед однокурсників одружився з милою красунею Євою. Вони разом виростили двох синів-ясенів і вже мають двох онуків — Сергія і Дмитра. З давніх-давен кажуть, що у народжених у січні і здоров’я міцне, і насіння добре.
Тож роду Мишаничів не перевестись, бо їх мороз не бере і завірюха з ніг не звалить…
В колгоспі головного економіста поважали, шанували за вміння народну копійку берегти, по-газдівськи розпоряджатись нею, сумлінне виконання службових обов’язків. Це помітили і в райкомі Компартії України, куди за рекомендацією Ю.Ф. Штелі і секретаря парторганізації колгоспу Ф.С. Косюча його запросив на роботу перший секретар РК КПУ Микола Іванович Сюсько — автор нещодавно опублікованої книги спогадів “Серпантини”.
Обіймаючи посаду інструктора, Мишанич і не помітив, як пролетіли 4 роки. Без найменшого натяку на підвищення по службовій драбині. А він жадав більшого, бути першовідкривачем конкретних справ у сільгоспвиробництві. Тому ніхто особливо не здивувався, коли у 1982 році перший секретар РК КПУ Анатолій Святецький запропонував йому очолити репинський колгосп ім. Жданова (з 1989 р. колгосп ім. Шевченка). Перейменування також відбулось з ініціативи Мишанича.
З перших днів він з головою пірнув у колгоспні справи. В Репинному та на присілках Сухий і Діл однойменної сільради. Його спершу недовірливо сприйняли сільчани. Але згодом пересвідчились, що він має хист справжнього газди, всіма фібрами душі прив’язаний до верховинської землиці. За роки його перебування у керма і вітрил репинського господарства невпізнанно змінився соціальний портрет населених пунктів, поповзла вверх крива економічної підойми колгоспу і, навіть, життя і побуту горян. Досвідчений газда, вмілий економіст практично перетворив їх на соціальний будмайданчик.
Це за його головування тут побудовано 6 км газопроводів низького та 1,5 км — високого тиску, будинок оператора, 8-квартирний житловий будинок, проведено реконструкцію 2 торгових точок, добудовано приміщення ЗОШ І-ІІІ ступенів, зведено комплекс соціально-культурного призначення на Ділу і адмінбудинок, вартістю понад 200 тис. грн. Саме тоді він зажив слави досвідченого розбудовника села нарівні з Юрієм Штелею, Іваном Фурдем, Василем Штаєром, Михайлом Біланинцем, Федором Пишем, Іваном Фіцколинцем та Іваном Криваничем.
А ось про зведені приміщення механічного та цеху зборки комплектуючих деталей фото- та оптичної апаратури підмосковного Красногорського заводу “Зеніт” Верховиною тривалий час легенди ходили… Всі дивувались, як це Василь Михайлович Мишанич зумів залучити до нас інвесторів знаного у світі оборонного підприємства. Позаяк саме тут випускали продукцію, за допомогою якої можна було розгледіти з космосу вогник у піпі діда-опришка біля вівчарської ватри. Або ж послати сигнал, щоби косар-горянин знепритомнів на груні. Саме в окрестах Красногорська знаходиться воєнний архів колишнього СРСР, на спорудженні якого довелось побувати автору цих рядків.
Тут у дві зміни працювали 140 чоловік. Міні-завод щороку давав понад 150 тис. рублів чистого прибутку. Працював до 1996 року. Міг би й далі трудитись на благо горян, якби Україна так недалекоглядно не пірвала економічні зв’язки з Росією та іншими республіками колишнього СРСР. У 1992 році Василя Михайловича за рекомендацією керівника Срібної землі Михайла Країла було призначено першим представником Президента України у Міжгірському районі.
З міні-заводом розлучався неохоче та й колгоспники відпустили його тільки на визначений строк. На цій посаді з 1992 року по серпень 1994 року у всій повноті розкрились його ділові якості і організаторсько-господарський талант. За словами колеги, тодішнього голови райради Михайла Павловича Русняка це був сплеск бурхливої діяльності Василя Мишанича, вияв дійсно синівської турботи про розквіт рідного краю. За його ініціативи під пильним ґаздівським оком було продовжено, приміром, будівництво школи (нині СЗОШ І-ІІІ ст.), розпочато спорудження очисних споруд, створено спортивно-оздоровчий комплекс “Верховина” у райцентрі, реконструйовано приміщення ЦПЗ №5, розпочато будівництво школи у Н. Студеному, низки культосвітніх і медичних закладів.
У кожній справі за успішного розв’язання проблемних питань забезпечення соціально-економічної підойми Міжгірщини щоденно відчував підтримку відомих в краї його розбудовників Юрія Павлюка, Василя Пиринця, Михайла Кополовця, Михайла Гряділя, Василя Жигана, керівників підприємств Михайла Рущака, Юрія Стецюнича, Івана Хили і давніх друзів-однодумців Михайла Кічковського, Бориса Клещукевича та багатьох інших.
В серпні 1994 року він знову очолив репинське господарство, яке із-за недолугої економічної політики колишнього керівництва держави, суцільної “прихватизації” народного майна призвело до повного занепаду аграрного сектору Верховини. Його дітище — міні-завод вже дихав на ладан, колгосп перейменували у КСГП, а потім — і СТОВ, але від цього легше не було.
Інвентар, майно сільгоспоб’єднання стали згодом предметом особливої уваги доморощених липкоруких “прихватизаторів”.
Втрати, безлад біллю віддавали в грудях, посіяли зерна безвихіддя у родині. Все частіше закрадались думки: “А що буде далі? Що робити? Як далі жити?”
Та згодом йому поталанило таки. Допомогли друзі і просто знайомі. 12 листопада 2001 року директор облвідділення Фонду соціального страхування Михайло Ільков підписав наказ про призначення Василя Михайловича Мишанича директором Міжгірської міжрайонної виконавчої дирекції Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.
Нині дирекція, де працюють 5 фахівців, опікується Міжгірським і Воловецьким районами, в яких зареєстровано 1448 страхувальників з числа підприємств, організацій, фізичних осіб, установ, закладів бюджетної сфери, на яких трудиться 9 тисяч працюючих. Як правило, в центрі її повсякденної діяльності є турбота про дітей працюючих батьків. У минулому році, наприклад, у санаторно-оздоровчих закладах, таборах відпочинку оздоровлено 71 дитину на суму понад 140 тис. грн. Крім цього упереддень свята Миколая Чудотворця, новорічно-різдвяних празників малечі страхувальників вручено 5480 солодких подарунків на суму 95,5 тис. грн.
І так щоразу, із року в рік. Тож не дивно, що Міжгірська міжрайонна виконавча дирекція входить у п’ятірку кращих в області серед 13 подібних. Рейтинг визначається за підсумками діяльності, спрямованої на покращення соціального захисту людей праці, їх інтересів, життєвих потреб та родинного благополуччя.

Як рідного сина, веде його доля життєвою стежиною… Все, що Мишаничем здобуто, пережито, пройдено, відбувалось таки під печаттю першості: у всіх його ділах, життєвих діяннях на благо земляків-краян, розквіту милої Верховини.


Василь БЕЛЕНЬ,
член Національної спілки журналістів України

 

19 січня 2010р.