Віктор ФЕЄР: "Перші тижні у мене складалося враження, що я в адміністрації працюю один"

"Беручкий" і "наш" - так сприймають іршавчани свого нового керівника – Віктора ФЕЄРА. Те, що беручкий, цінують усі жителі району, які споконвіку звикли робити і заробляти, тому й одразу почали поважати людину, яка не язиком меле, а береться за вирішення проблем. "Наш" - це в першу чергу рівень довіри, який може дати хороший результат, об’єднати людей навколо якогось центру, бо в Закарпатті це вже ментально закладено – чужого важко сприймають. Усе це відчуваю і сприймаю і я особисто, автор цих рядків, теж уродженка Іршавщини. Сьогодні ж маю чудову нагоду привітати Віктора Феєра з днем народження і заодно розпитати про життя-буття, задати часом незручні питання і вкотре переконатися – про Віктора Івановича можна книги написати, але в сотні разів приємніше один раз з ним поспілкуватися…

"Перші тижні у мене складалося враження, що я в адміністрації працюю один"

- Вікторе Івановичу, ви вже майже півроку керуєте Іршавщиною. Говорили про вас і писали про те, як справляєтеся на посаді, чимало. Власне я можу оцінити з точки зору жителів району, бо я родом з нього, часто їжджу до батьків і чую відгуки про вашу роботу. Загалом вас оцінюють дуже добре, вам довіряють, на вас покладають надії. Але це – зовнішнє, мені ж розкажіть щось цікаве, "внутрішнє", приміром, назвіть основну проблему, з якою досі не справилися?

- Ну, скажу відверто, що проблем як таких з приходом у район у мене взагалі не було і не могло бути: я ж працював заступником керівника області, спілкувався з попередниками своїми, тож знав про всі питання кожного району краю й Іршавщини зокрема.

Проблем у районі багато – він наче закоцюрблений на певному етапі, не розвивається, нидіє, і це мені неприємно. Його треба, наче вулика, розворушити, людям показати, що є над чим працювати. На жаль, таки оте "внутрішнє", що ви просите, є - тяжко мені (хоча я вже керую з півроку) в тому плані, що я мало знаю людей, не знаю, що собою та чи інша людина представляє, чого від неї можна чекати і чи можна доручити важливу роботу. Я ж десятки років уже не живу в районі, мушу орієнтуватися на чужі оцінки без власного бачення, а це справді складно, особливо, коли доводиться вибирати зерно з суперечливих суджень. Слава Богу, мені помагає голова ради, який знає Іршавщину, він ментально схожий на мене - з бізнес-середовища пішов в адміністрування. Хороший у мене і перший заступник Іван Мошкола, який є справді професіоналом, має багаж знань і відчуття людей.

- Тобто, командою ви задоволені?

- У цілому команда непогана, одне, що одразу мені кинулося в очі – оті часті зміни влади, відсутність голови, призначення нових призвели до розгойдано-інертного стану, коли всі жили "розслаблені". І перші тижні у мене складалося враження, що я в адміністрації працюю один – після 3 годин нікого вже не можна було знайти.

- Чи часто доводиться грюкати кулаком по столу?

- Знаєте, досі я придивлявся, вивчав, в основному аналізував, а зараз починаю вживати ті жорсткі механізми впливу, які необхідні для стимулювання роботи. Добрим для всіх не будеш. Багато тих, які думають, що сьогодні я є, завтра мене не буде, - і мені навіть кілька осіб заявили, мовляв, ми вже не одного голову адміністрації пережили – так я їх запевнив, що навіть якщо мені будуть щось інше пропонувати, то я принципово відмовлюся, залишуся, аби довести до кінця початі справи. І будуть звільнення тих людей, котрі постійно на лікарняних-відпустках – словом, шукають механізми, як би лише не працювати.

- Вікторе Івановичу, ви почали в районі такі зміни, що, дивлячись збоку, іноді страшно стає – а чи не забагато той чоловік взяв собі на голову? А чи справиться?

- Так, я маю багато планів, хочу багато чого змінити в районі, вивести його з рівня нинішнього "забитого і забутого" на якісно нову сходинку. Сюди треба затягувати інвестиції, розвивати туризм, бо на інше нема чого розраховувати. На жаль, не можна все задумане одразу втілити в життя, це процес тривалий. Добре, що маю підтримку області, легко вирішую питання з губернатором, заступниками. Знаю, зараз запитаєте, а що ж такого роблю?

- Запитаю…

- Усе! В котрий бік не повернешся – всюди недоробки, іноді – прірви хаосу. Приміром, коли я прийшов на роботу, не міг зрозуміти, чому медицина чи освіта сама проводить ремонти, "лізе" в договірні відносини, не маючи на це спеціалістів, знань, досвіду. Проаналізував – зрозуміло, хлопці мусять самі це робити, бо іншого варіанту немає, доводиться відкладати скальпеля і брати водовагу до рук. Тому я вирішив створити відділ будівництва та розвитку інфраструктури, спеціалісти якого повинні аналізувати кожний ремонт, кожну пропозицію кожного голови села, контролювати виконання робіт, вносити пропозиції і скеровувати хід справ. Усе - для ефективнішого використання коштів. Як результат - тепер ми виважено підходимо до витрачання кожної копійки.

- Знаю, шукаєте резерви, бо район дотаційний…

- Так, ми мусимо це робити, аби бодай якось виправити ситуацію – не "сидіти" на такій глибокій дотації, на якій ми зараз "сидимо".

- У цьому ж контексті – що вам залишили у спадок попередники, що зараз "вилазить" боком?

- Велику проблему маємо щодо легалізації земельних відносин. Проаналізували за 10 років рішення голів адміністрацій по Іршавському району (чомусь досі ці рішення були таємницею за сімома печатями) і "вилізло", як ви кажете, що в районі є більше 40 підприємців, структур, які отримали рішення, оформили проекти відведення землі, але договори не укладають. Сидять і чекають невідомо чого. Є такі, що землю використовують, але не платять за це державі нічого. Є й таке, що земля стоїть порожня, її просто "застовпили". А ще ми виявили більше 100 рішень голови РДА про надання дозволу на розробку проекту відводу – і на цьому крапка, нічого більше не зроблено. Мене в принципі дивує позиція і податкової, і самих правоохоронців у цьому питанні: невже до мене не можна було вивчити всі ці рішення, навести з ними лад, і таким чином зробити і свою роботу, і щось корисне для району? Зараз райдержадміністрація вже надіслала більше сотні структур чи підприємців повідомлення про вжиття заходів у разі відсутності реагування на наше прохання впорядкувати питання землі, і власне "рух почався…"

- Що ще цікавого "накопали" в рішеннях попередників?

- чомусь мені ще кинулося в око, що чомусь інформація про виділення земель була до мене настільки засекреченою, що нерідко навіть голови сіл не знали, які землі поряд з їхніми населеними пунктами кому відводяться і як. Зараз ми з цього не робимо таємницю. А ще всю базу про виділення землі віддали податковій для вжиття відповідних заходів.

- Бачу, з землею маєте багато клопоту…

Це я вам назвав десяту частину проблем у цьому питанні. Хочете ще "смаженого"? Проаналізували ми й договори оренди і з’ясували таке: з угод, що укладені на 49 років, переважна більшість прописана з розцінками, що нижчі за мінімум! А цим уже повинна вже займатися прокуратура - вона має проаналізувати всі проекти і вчинити відповідно до закону. У тому числі з огляду на той факт, що через такі "горе-угоди" бюджет району недоотримав багато грошей, і це особливо болить з огляду на той факт, що Іршавщина дотаційна. Більше того, я би розумів, можна би було закрити очі, якби при всьому цьому було з чим працювати, але ми, проаналізувавши стан із землею з метою розробки пропозицій для інвесторів, опинилися перед жахливим фактом: виявили 3900 гектарів порожніх земель, а вільних для надання всього 28… Це, як кажуть, ні Богу, ні чорту…

- Що ще "вилізло" цікавого? Вибачайте, мені, як журналісту, "смажене" подавай…

- Кар’єри, надра, якими бог наділив усіх нас, і з допомогою яких мав би суттєво наповнюватися бюджет, чомусь на 80 працюють у напівлегальному стані. Нема жодного, який би не мав тих чи інших проблем: у когось добіг кінця термін ліценції, у когось не все в порядку з відводом землі, але найбільше болить питання легалізації робочої сили. Ми ж все бачимо і добре знаємо: не може такого бути, аби кар’єр обслуговувати всього 2-3 особи, це нонсенс! Одне слово, я би міг вам багато говорити, але користі з того мало, тут нам треба спочатку попрацювати, аби потім розказувати…

Соціологію спочатку сприймали на кшталт "розкажи майбутнє"…

- Вікторе Івановичу, у вас таке багате на події життя, що й не переказати. Працювали на швидкій допомозі в Ужгороді, на чавунно-ливарному заводі у Сумах, побували майже на всіх льодоколах і на полярних станціях СРСР, на Північному полюсі, брали участь у ліквідації наслідків Чорнобильської аварії, кілька разів йшли депутатом до Ужгородської міської ради… Де було найважче?

- У принципі нелегко було в Чорнобилі: я потрапив туди за кілька тижнів по аварії, ми мали завдання шукати і вивозити тих, кого забули чи хто не схотів виїжджати з небезпечної зони. Але таки найважче, мабуть, було у Сумах. Там я знайшов нормальну роботу і оплату лише на чавунно-литейному заводі. Фактично взяв кувалду і відбійний молоток і пішов на виробництво, заробляв по 500-700 рублів на місяць. Перші місяці вночі прокидався мокрий від сліз – так все боліло, руки пекли, опівночі вставав, відкривав холодильник і клав руки в морозилку, аби трохи вистигли і не так пекли... На мене (як і на всіх) у бригаді ставку робили – скільки витримаю, місячи чи два тижні? Фактично тоді 9 з 10 працівників за два–три тижні кидали виробництво. Я ж залишився, і аже за перші три місяці отримав І розряд, бригада прийняла мене як свого, зрозуміли, що я не здаюся.

- Як же ж ви з відбійника стали соціологом?

- Це історія з того ж таки заводу в Сумах. Якось я виступив на загальнозаводських засіданнях, "засвітився", і директор вирішив призначити мене керівником соціологічної служби. Щоправда, тоді мало хто знав, що це таке, і мене відправили на факультет психології МДУ вчитися. Звідти я повернувся з новими знаннями, очолив службу і став активно працювати. Це вже були часи перебудови, на Закарпатті саме почалися масові поїздки до Чехії, Словаччині, в Югославію і так далі. Мої ровесники почали заробляти шалені кошти, і я вирішив повертатися додому.

Удома, як і всі мої ровесники на той час, почав займатися бізнесом. Створив службу соціологічних досліджень – тоді всім було це цікаво, але ніхто не хотів за це платити. Зводилося все до звичайного побутового – "розкажи майбутнє". Я закинув соціологію, відкрив один з перших барів в Ужгороді, потім готель, займався тим, чим всі – купи-продай, формував якийсь капітал, побудував магазин, створив фірму з виробництва деревного вугілля, транспортне підприємство. Відтак вирішив спробувати свої сили і на депутатській роботі – пішов в міськраду і так далі…

- Чи буває таке, що хочеться кинути все і написати заяву на звільнення?

- Відверто – буває. В останній місяці приїжджаючи в п’ятницю додому, думаю, що з понеділка напишу заяву. У тому режимі, в якому я сьогодні працюю, це вже починає впливати на родину. Жінка невдоволена, діти мене практично не бачать. Режим – цейтнот! Але – є робота в команді, є бажання зробити щось для людей, лишити щось добре по собі...

Найбільше досягнення — діти

- Вікторе Івановичу, знаю, що захоплюєтеся дайвінгом?

- Загалом маю два хобі – дайвінг і квадроцикли. Щодо першого, то я вже сертифікований дайвер, який побував у багатьох морях і океанах, маю допуск для занурення без обмежень, стаж - більше 64 години перебування під водою.

- Найяскравіше враження від занурень?

- Величезна кількість втоплених катерів на Кубі: здається, зверху прекрасна бірюзова вода, а внизу – величезна кількість металобрухту. І перша думка при спогляданні цього: як тут не вистачає наших шукачів металу, аби дно почистили…

- А як щодо квадроциклів? Кажуть, ними лише нищать природу…

Насправді завдати більшої шкоди нашим горам, лісам, ніж нинішнім лісокористуванням та лісовозами – неможливо. Ми своєю їздою на квадроциклах лише вирівнюємо дороги, нерідко ми розчищаємо ліс, лісові дороги. Завдяки тому, що ми бачимо, вдається багато чого відкоригувати. А говорять про шкоду, зазвичай, директори лісгоспів, і в мене чим далі, тим більше міцнішає думка, що кричать насамперед ті, хто би не хотів, аби окрім них хтось бачив, що робиться в лісі.

- Що найбільше цінуєте в людях?

- Чесність, вибачте на такому слові – "безгнилісність"

- Що не пробачите ніколи?

- Зраду.

- Чи маєте час читати? Чим захоплюєтеся?

- Відверто - останнім часом багато читаю легкої літератури, яка захоплює і не змушує думати – просто аби переключитися. Детективи. У нинішньому стані втомленості не до серйозних книг.

- Чого боїтеся?

- Безпорадності. Як будь-яка людина переймаюся, що не зможу зробити те, що хотів би для родини, для дітей.

- Кредо?

- Ніколи не переступай через себе.

- Ваше найбільше досягнення?

- Син і дочка.

Наталка Петерварі, "Закарпатська правда"

 

06 вересня 2011р. -->