Петро Гойс: "Журналістика це — не просто ремесло…"

Редактор закарпатської обласної газети "РІО" Петро Гойс — один із тих небагатьох журналістів, котрий зумів на інформаційному ринку краю вдало захопити свою нішу і пронести успіх свого видання через роки. Відтак нині на Закарпатті, мабуть, не знайдеться людини, котра б не чула про "РІО" з його гучними заголовками, кримінальними розслідуваннями, цікавинками у галузі науки і техніки та звичайними порадами. Яким чином вже майже другий десяток років Петру вдається тримати "в тонусі" свого читача, про журналістику в собі та себе в ній — наша з Петром Барнабашевичем розмова напередодні дня журналіста.
У дитинстві мріяв… поливати вулиці, а в журналістику пішов через сусіда

— Петре, ти почав займатися журналістикою на зламі епох: коли відходила радянська школа і народжувалася ще не сформована сучасна. Чого з тих часів, на твою думку, варто повчитися нинішнім новинарям?

— Напевно, нічого. Це була ідеологічна журналістика. Можливо, скрупульозна вичитка текстів тоді дійсно була на висоті і майже не проскакували граматичні помилки в текстах. А от що стосується наповнення матеріалів і тематики, то мені навіть було дивно, що деякі місцеві видання тривалий час не відчували, що читач уже давно інший і вимоги у нього інші.

А вже після того, як рухнув компартійний авторитаризм, багато видань кинулися заповнювати інформаційну нішу, але робилося це доволі грубо. Газети рябіли статтями про повій, наркоманів, НЛО, аномальні явища. Читач дуже швидко цим наситився, але багато видань ще й нині чомусь ведуться на ці теми.

— Ти прийшов у журналістику свідомо, чи це була випадковість, потреба заробляти гроші на тому, що найбільше виходить. Розкажи, як це було?

— Насправді це була "рожева мрія мого дитинства" (посміхається). Не так через те, що це якась цікава робота, бо в дитинстві я на цьому нічого не тямив, а просто сусід у нас працював журналістом, то мені подобалося, що його всі поважали, а дехто навіть боявся. По тій самій причині в глибокому дитинстві я мав ще одну рожеву мрію щодо майбутньої професії – водієм машини, яка поливає вулиці. Тоді мені здалося, що це прикольно, коли всі люди шугаються такої машини (сміється).

— Філологічна освіта допомогла?

— Філологічна освіта допомогла однозначно. Можливо, навіть література більше, ніж мова. Насправді, я не сподівався, що таки вдасться влаштуватися працювати журналістом, але обставини склалися так, що в жодній школі не було місця для українського філолога, а на початку 90-х почали з’являтися газети, альтернативні єдиному партійному виданню.

— Хто був твоїми вчителями у газетній справі? Чого корисного від них перейняв?

— У першу чергу, це – Ілля Іванович Ільницький, який і взяв мене в новостворене тоді видання "Новини Закарпаття". Він дав мені ази журналістики і перекинув у відділ інформації, де мною опікувалися Віталій Ящищак, Василь Ільницький та Василь Комарницький. Але ця опіка була дуже короткою, бо хлопці кинули "Новини" і перейшли в новостворене видання тодішнього нардепа Віктора Бедя "Срібна Земля". Таким чином, я з повного новачка в журналістиці в екстреному порядку через якісь півроку вже очолив цілий відділ інформації найпопулярнішої тоді газети "Новини Закарпаття". Сам редактор моєю роботою дуже тішився, бо я вніс свіжу струю і інформаційні сторінки.
"Сучасний журналіст повинен робити все сам…"

— Чого, на твою думку, бракує нинішнім молодим журналістам і в чому їхні переваги перед колегами, скажімо, твого покоління?

— Молодим журналістам нічого не бракує. Якщо людина усвідомлює свій статус і журналістика є єдиним джерелом наповнення особистого бюджету, то при сучасних умовах можна створювати якісний інформаційний продукт.

Що стосується переваг молодих журналістів над журналістами мого покоління, то тут також все дуже відносно. Якщо журналісти мого покоління не бажають пристосуватися до нових комунікативно-інформаційних умов, то вони повинні залишити журналістику. Я пригадую, як багато моїх колег вперто не хотіли вчитися користуватися комп’ютерами і віддавали перевагу кульковим ручкам. Я також пригадую, як в редакції при написанні статей ми почали використовувати інтернет і колеги з інших видань нас в цьому звинувачували. А зараз без інтернету вже жоден журналіст не зможе працювати. Але справа навіть не в інтернеті. На часі конвергентні медіа. Вже давно час відкинути ті штатні розписи, за якими є окремо журналіст, окремо набірник текстів, окремо коректор, окремо верстальник, окремо фотограф і так далі. Сучасний журналіст повинен робити все сам і більше того, він повинен не тільки писати в газету, але й вміти відкоригувати текст для сайту і закинути його, а також розшарювати інформацію в соцмережах і багато чого іншого. Хто цього не буде робити, той потихеньку залишиться поза журналістикою.

— Як виникла ідея створити проект "РІО"? Як визначався з нішою майбутнього видання? Брав з когось приклади, проводив дослідження чи просто намагався наблизитися матеріалами до простого закарпатця?

— Працюючи в "Новинах Закарпаття" я розумів, що це хоч і альтернатива партійній "Закарпатській правді", але це той таки офіціоз, який далекий від справді народного видання. В середині 90-х на політичній арені з’явився амбітний Сергій Ратушняк і я довідався, що в його планах створення видання. Я на двох аркушах написав план видання, яке я бачу і в кінці дописав, що якщо за півроку видання не стане самоокупним, то самостійно залишаю посаду. Я знаю, що на посаду редактора видання, яке планував Ратушняк, було кілька кандидатур, однак жоден із них не подав хоча б приблизного бізнес-плану і свого бачення. Напевно, бізнесова складова стала вирішальною в тому, що Ратушняк зупинився на моїй кандидатурі. Газета дійсно за короткий період стала самоокупною і досі такою залишається навіть попри кризові моменти.

— "РІО" перших років вирізнялося досить барвистою мовою. Пригадую заголовки: "Юлю" кинули за грати, "У Китаї "бехнувся" літак… Це було продиктовано якимось новим віянням чи просто робилося аби захопити читача нестандартністю?

— Ну це було певною концепцією. Я не збирав у колектив професійних журналістів. Це були молоді але дуже прогресивні люди, для яких писати в газету було не так відповідально, як прикольно (посміхається). Ми намагалися чим подалі відійти від офіціозу. І це спрацювало.
"Я дивуюся, коли деякі обласні ЗМІ за багато років нічого не міняють…"

— Газета "РІО" майже з початку її створення потрапила в пул обласних ЗМІ. Нині, незважаючи на появу численних інтернет-ЗМІ, видання за тиражем і попитом також перебуває в лідерах. Як вдалося пронести таку стабільність через роки? Маєш якийсь секрет успіху?

— Якщо хтось слідкує за історією нашого видання, то він помітить, що ми не те що постійно експериментували, ми просто завжди були попереду в усьому. Першими почали виходити на 24 сторінках, деколи на 32-х, першими перейшли на колір, першими переформатували дизайн і так далі. Інколи я дивуюся, коли бачу деякі обласні видання, які за багато років так нічого і не поміняли. Час не стоїть на місці, у читача міняються вимоги.

— Нині серед журналістів популярною є розмова на тему зникнення друкованих видань і повний перехід журналістики в Інтернет. Яка твоя думка з цього приводу? Як у цій ситуації мають чинити газети, аби лишитися на плаву?

— Думаю, що з розвитком Інтернету всі друковані видання відчули, що наклади стрімко почали падати. Однак згодом цей процес призупинився. Все одно серед споживачів інформації існує такий сегмент, який воліє потримати в руках газету. Це вже як культ. Газети ще трохи протримаються. Однак потрібно і поступово переходити в електронний варіант видання. Хоча б для того, щоб ділити пиріг рекламного бюджету інтерент-сектору.
"Через 2-30 років у нас буде журналістика без емоцій, інтриг і пафосу…"

— Якою, на твою думку буде журналістика років через 20-30?

— Це буде журналістика без емоцій і розслідувань, без інтриг і пафосу. Це буде виключно новинна журналістика. Людям потрібна буде інформація, яку вони можуть отримати швидко і сприймати легко.

— Чи варто, на твою думку, нині говорити про незалежну журналістику в Україні? У чому вона вимірюється?

— Журналістика повинна бути залежною лише від споживача продукту. І все. Журналісти створюють інформаційний продукт і продають його. Чим якісніший продукт, тим кращі гроші. Ось така залежність для мене є зрозумілою.
"Сергій Ратушняк майже не навідується в редакцію "РІО"

— Ні для кого із закарпатців не є таємницею, що "РІО" належить до медіа-групи екс-мера, нардепа кількох скликань Сергія Ратушняка. Якщо не секрет, ваші з ним погляди на редакційну політику збігаються?

— Повторюся, що під час створення газети була умова, що вона в першу чергу повинна бути бізнес-продуктом. Вона такою стала. Зрозуміло, що Сергій Ратушняк створив видання не просто заради задоволення. Крім бізнесових у нього були і є також певні громадські та політичні цілі і відповідно видання час від часу виконує і функцію інформаційної підтримки видавця. І це нормально. Але можу вас запевнити, що сам Ратушняк майже не навідуються в редакцію, хіба що прийде на Новий Рік привітати колектив, тому говорити про тиск з його боку на формування інформаційної політики газети не можна. Коли ми дізналися, що один з власників відомого закарпатського видання вичитує чи не всі сторінки газети, перед тим як вона піде на друк, то ми не повірили. Але таке дійсно десь ще є. А от Ратушняк читає "РІО" лише в суботу, коли вона вже віддрукована. Нам з цим дуже повезло, бо це свідчить про повну довіру з його боку.

— Чи маєш якісь нові або паралельні журналістські проекти, окрім "РІО"?

— Маю, але "не дам ся вузвідати" (сміється)

— Твої діти не висловлювали бажання піти журналістськими слідами батька?

— Чомусь не захотіли. А я і не наполягаю. Дочка наразі вчиться в одному з провідних університетів світу в Тель-Авіві на кінорежисера. Сама обрала собі цей шлях, сама вивчила заради цього іврит, ідеально володіє англійською і відразу скажу, що мої статки не дозволяють оплачувати їй повністю навчання, тому вона паралельно ще й працює. Син спочатку подався в мистецтво, але наразі ще в пошуку фаху. Я на нього не тисну. Він самостійно знайде собі те, що йому ближче до душі.

— Знаю, ти очолюєш українську федерацію петанку. Як у твоє життя прийшов цей екзотичний спорт?

— Друзі журналісти познайомили мене з петанком. Мені сподобалося. Згодом ті ж таки друзі від петанку відійшли, а я от уже 7 років фанатію від кидання кульок (сміється).
"Не приймайте подарунків!"

— Тепер у твоєму житті більше займає петанк чи все ж медіа-справа?

— Ні-ні. Петанк це всього лише хобі. Тим більше – сезонне хобі, бо взимку його не граю. Що стосується медіа, то через постійний прогрес інформаційних технологій, вони змушують триматися в тонусі (посміхається). Тут важливо йти в ногу з часом.

— Твої побажання колегам і окремо читачам напередодні Дня журналіста України?

— Не приймайте подарунків. У журналістів не повинно бути фахового свята з подарунками. Журналістика – це не просто ремесло, це і відповідальність. Пам’ятайте, що подарунковий конверт від якогось чиновника в День журналіста може завадити згодом вашій об’єктивності. Поважайте себе. І не хворійте! Читачам бажаю добрих новин і не судити дуже суворо, адже журналіст, це — у першу чергу, така ж людина, як і всі інші…

Розмовляв Павло Білецький



Час Закарпаття

 

03 червня 2013р.