Закарпатські килими цінують в усьому світі

Найбільше ткаль у Закарпатті було в селищі Великий Бичків Рахівського та селі Ганичі Тячівського районів. Килими ткали і на кроснах вручну, і машинами. У 1970—1980 роках з великобичківського цеху Рахівської фабрики художніх виробів "Говерла" за рік надходили у торгівлю приблизно 25 тисяч квадратних метрів тканих вовняних виробів, і майже стільки само — з ганичівського цеху Тячівської фабрики "Карпати". Нині це ремесло продовжує жити. Хоча в обох населених пунктах цим народним промислом займаються поодинокі ткалі. Як народним майстрам нині працюється, поцікавився "Урядовий кур’єр" у Ганичах.

Згадуючи майстриню Гафію

У селі на правому березі повноводої Тересви добре пам’ятають залуженого майстра народної творчості України, члена Спілки художників СРСР Гафію Візичканич. Понад півстоліття вона віддала ремеслу: ткала, розробляла візерунки, вдосконалювала технологію, керувала колективом ткаль. Прийшла не на порожнє місце. Цехове об’єднання килимарниць з’явилося в Ганичах, як і в іншому закарпатському селі Арданово на Мукачівщині, ще в 1905 році. У 1926-му Гафія 14-річною дівчиною (а була вона в сім’ї найменшою, дев’ятою, дитиною) прийшла працювати на ткацьку мануфактуру чеського фабриканта Рудольфа Загради. Там і навчилася справі, якою захопилася на все життя, досягла в ній неабиякої майстерності. Зусиллями Гафії Петрівни в Ганичах 1951 року утворилося промислове килимарство, яке після перерви, викликаної Другою світовою війною, відновили. Згодом вона передала естафету своїй невістці Василині. Та керувала цехом аж до припинення існування ткацького цеху в Ганичах.
З Гафією Петрівною авторові цих рядків довелося спілкуватися в 1990 році. Тоді вона лише скрушно хитала головою: "Не віриться, що такі чудові і практичні речі, які виготовляв наш цех, не потрібні. Керівники фабрики мало що робили для збереження виробництва, лише заявляли, мовляв, немає збуту. Потрібно повернути жінок-ткаль до праці, до якої вони звикли, і яка їх годує". На схилі літ Гафія Петрівна дуже хотіла передати молодим секрети набутої нею майстерності, аби не втратити їх остаточно, тож планувала навчати ткацькому ремеслу школярів на уроках трудового виховання. Це б продовжило життя і обладнанню — верстатам-кроснам, які не можуть залишатися без діла — швидко зруйнуються.
Але втілення цієї слушної і перспективної ідеї провалилося: майстрині багато обіцяли, але нічого не робили. Через три роки після тієї пам’ятної зустрічі Гафія Петрівна відійшла в інший світ...

Витончені джерги у придане

У Ганичах після килимів певний час ще шили ватяні ковдри. І знову із збутом були проблеми, тож виробництво зменшувалося, аж поки не зникло зовсім у 90-х роках минулого століття. Про те, щоб зберегти його до кращих часів, нікому і на думку не спало. Величезне приміщення разом із металевими верстатами продали місцевому підприємцю, кажуть, за копійки. Тепер навіть голова села не знає, чи збереглися верстати і в якому вони стані. Це ж бо тепер — приватна власність.
Але не все втрачено. У рідному селі Гафії Візичканич її невістка Марія Василівна познайомила мене з 62-річною Василиною Михайлівною на прізвище Она. Ця жінка — одна з небагатьох, хто тче й зараз, причому не товсті ліжники, а тонкостінні вишукані килими, які по-місцевому називають покрівці або джерги. Її домівка — у присілку Солоний аж у самому кінці вулиці. Далі машини не їдуть. До хати на узгірку, в якій Василина Михайлівна живе разом із чоловіком Василем Юрійовичем та 19-річною донькою Ганнусею, здіймаюся стежечкою понад чверть години.
Саме сьогодні подружжя видає Ганнусю заміж. Решта дітей, а їх у подружжя — шестеро, за що нещодавно Василина Она отримала почесне звання "Мати-героїня", одружилися раніше. Як і годиться, у придане — найкраще! Сувій дуже гарних витончених вовняних джерг, витканих матір’ю.
Василина Михайлівна погодилася на хвильку відкласти приготування до доньчиного весілля. "Для кореспондента" сіла за ткацький верстат, який по-місцевому називають кросна, і під її руками швидко з’являються вовняні диво-смужки. Рядок за рядком — руки вправно перекидають змотані нитки, і килим прямо на очах у мене виріс на кілька сантиметрів.
— Кросен у нашому цеху стояли десятки, — продовжує Она. — Цей із дерева, малий. А ті були залізні, великі, промислові. Їх встановили ще за часів чеха пана Загради. Він, як побачив талант до шиття Гафії Петрівни, коли ще та молоденькою була, то й попросив батьків відправити її у навчання до Праги. Повернувшись додому, дівчина вже навчала інших. Потім і цехом керувала. То було велике виробництво, яке відновилося й успішно працювало за Союзу.

Я обираю натуральні кольори

— Я була ученицею у Гафії Петрівни. Прийшла в цех у 17 років вже заміжньою, вийшла заміж роком раніше, — веде далі і пояснює, як працює верстат. — Основна деталь, яка їздить туди-сюди, зветься бердо. Ничельницею протягую нитки (одна задня, друга передня), натискаю раз по раз на лапки. Тут розкручую, пускаю зубом (коли розкручую, то на воротило килим накручується). І ось є поздовжній узор на півсантиметра. Грабельками ущільнюю його… Головна операція — правильно на кросно накачати основу. Як її накачаю, так і піде.
За місяць майстриня витче в середньому чотири килими. "А за Союзу цех у селі виготовляв їх сотні. За більшими верстатами стояли по 4—5 жінок. На дільницях була зайнята майже сотня людей, з яких до 80 — ткалі", — згадує майстриня.
Завширшки килим — півтора метра, довжина довільна. За його квадратний метр жінка править 100 гривень, і стільки само коштує прядиво. Килим на три "квадрати" обійдеться в 600 гривень.
— Люди приносять нитки фарбовані, я ж для себе обираю чорні, білі та сірі. Вони зовсім без хімії, це кольори натуральної вівці, — пояснює. — Візерунки розробляла ще Гафія Петрівна. Один із них, витончений, зветься "вустика" — від слова "вуста". Інші — "простий край", "перетикане".
— Джерга — не складна математика, але й без вправності та уміння тут не обійтись, — хитро мружиться газдиня. — Товсті чесані джерги робить багато жінок, а тонкостінні, як я, мало хто. Хотілося б навчати ткацтву дітей і молодь, бо не знають цього ремесла. В мої юні роки важко було знайти хату, в якій не стояли б кросна. Нині деінде бережуть їх на горищах, але майже ніколи не використовують.
З отриманим подарунком — шматочком витканого килимка — спускаюся в долину, де на мене чекає невістка Гафії Візичканич — 73-річна Марія Василівна. У неї вдома зберігаються барвисті й теплі покрівці — творчий спадок Гафії Петрівни. Внучка майстрині Мар’яна викладає музику в сільській дитячій школі мистецтв. Троє правнучок захоплюються співом, наймолодша Владислава знана навіть в обласному центрі вокалістка.

Золоте руно за безцінь

На сторічний ювілей закарпатської майстрині, що відзначали в січні торік, її донька приїхала із Америки, де зараз живе. Закарпатський музей народної архітектури та побуту влаштував яскраву експозицію килимів Гафії Візичканич. Але, на думку всіх односельців майстрині, найкращим ушануванням заслуг ткалі й художниці перед рідним краєм та Україною було б відновлення в Ганичах давнього ремесла — килимарства.
Думай, земляче! Килим, який зіткали майстрині твого села із вовни, покладений на міцну добротну основу, дарує здоров’я. Натуральний, він вилікує від ревматизму, зігріє в зимову негоду. Це, зрештою, дасть можливість працевлаштувати матерів і сестер. А попит на вовняну продукцію вівчарства буде завжди, тільки треба докласти трохи зусиль для його популяризації. Аби не продавати золоте руно за безцінь! Його ж можна застосувати з користю і для гаманця, і для здоров’я.

ПРЯМА МОВА

Раніше прясти і ткати вміла кожна господиня

Іван БРИНЗЯНИК,
голова Тячівської районної державної адміністрації:
— Газета "Урядовий кур’єр" робить дуже добру справу, звернувшись до теми народних ремесел. У них — душа українського народу. Незліченна кількість сувенірів і речей, що продаються на ярмарках, народних фестивалях, створювала оманливе враження, начебто в цій галузі все у нас добре. Але це тільки на перший погляд. Сувеніри не можна використати в житті, вони не мають художньої вартості, та й виготовляються не традиційним способом. Чи не дивно, що на українському ринку сувенірів — різьблених тарілок і сопілок, ткацтва, гончарних виробів тощо — пріоритет належить виробам із Китаю та Туреччини?
На Тячівщині майстрів народних промислів залишилося ще чимало — понад двісті. Найпоширенішими заняттями для них є вишивання, ткацтво, різьба по дереву, живопис, в’язання, лозоплетіння. Ткацтвом займаються 23 майстри. А ось раніше прясти й ткати вміла кожна господиня! В усіх оселях власними руками виготовляли одяг, речі для оздоблення житла і господарських потреб. Тепер промислові вироби придбати легше, часто і дешевше, але це не означає, що ми повинні відмовитися від ремісничих традицій минулого.
Адже ремесла зберігають дух, обличчя нашого народу таким, яким воно було в минулі віки. Якщо йдеться про ткацтво, то воно допомагає і вівчарям реалізувати свою сировину. Влада, безумовно, має підтримати ганичівських ткаль. Ми подумаємо над тим, як нам втілити мрію Гафії Петрівни — впровадити ткацтво як фах у міжшкільному навчально-виробничому комбінаті. Доречним буде присвоєння Ганичівській дитячій школі мистецтв ім’я майстрині. Цього, на жаль, не зробили на її 100-й ювілей у 2012-му, але і зараз це зробити не пізно. Її здобутки варті того, щоб про них пам’ятали.

Василь БЕДЗІР, "Урядовий кур’єр"

 

27 грудня 2013р.