Де первісно розташовувався сучасний Ужгород?

У липні, 11 числа, виповнилося 120 років від дня народження Петра Сови — першого післявоєнного мера і Почесного громадянина Ужгорода, відомого громадського і політичного діяча. Широкому колу читачів він більше відомий як письменник, краєзнавець, лінгвіст, природознавець, натомість поза увагою залишаються його історичні та археологічні студії, хоча і в цій царині він добився значних успіхів.

У повоєнний період, упродовж 1948–1960 років, П.Сова відкрив і обстежив ряд пам’яток кам’яного віку як в Ужоді, так і за його межами. У 1948 році на терасоподібній ділянці східної частини Замкової и (147 м над рівнем моря) в межах саду, що прилягає до замку, на поверхні розораних лесоподібних суглинків краєзнавець зібрав кам’яні вироби, що складалися з відщепів, дископодібних нуклеусів, пластин, відщепів з підправкою країв, ударних площин. Восени 1959 року вони були показані для перевірки доктору історичних наук, відомому палеолітознавцю, співробітнику Інституту суспільних наук АН УРСР у м.Львів О.Чернишу. Він визнав їх палеолітичну належність, дав більш точне датування — пізньомустьєрські (50–35 тисяч років тому). Колекція цих знахідок складалася з 64 крем’яних виробів. Серед них, наприклад, 5 нуклеусів (частина каменя, від якого сколювали пластини для виготовлення знарядь праці), 6 пластин, скобель, відбійник, двобічно опрацьоване знаряддя. Сьогодні ця колекція зберігається у фондах Закарпатського краєзнавчого музею. А у науковій літературі місце, де було знайдено ці артефакти, отримало назву Ужод І.

Як відомо, в північно-західній частині Ужода південні відроги Карпат закінчуються горою Кальварія заввишки 189 м. Східна частина и називається Дайбовецькою, вона круто обривається з боку вулиці Берчені. По Дайбовецькій терасі проходить вулиця Висока, де в 1955–1957 роках йшло будівництво Закарпатської обласної станції юних туристів. Так-от, саме тут, на будівельному майданчику і біля нього, у 1957 році П.Сова зафіксував близько 20 крем’яних виробів. До складу колекції ввійшли два нуклеуси, дископодібні пластини, відщепи, маловиразні уламки. За типологічним характером крем’яні вироби Дайбовецької тераси відносяться до пізнього мустьє і пізнього палеоліту. У науковій літературі місце, де їх знайшли, отримало назву Ужод VII.

А через рік, у 1958 році, крає­знавець відкрив ще одне місцезнаходження мустьєрського часу. Тепер уже на південний схід від Ужода, на околиці ян, на 20-метровій терасі р.Уж у районі кар’єру для добування каменю. На розчищеній поверхні було зібрано нуклеуси (здебільшого дископодібні), відщепи, знаряддя з пісковику, кремнистого лупаку. Серед знахідок — гостроконечники, скребла, скобелі. Переважна більшість з них належить до епохи мустьє.

У 1959 році П.Сова робить чергове відкриття — на південний схід від Ужода, на лівому березі річки Уж, на схилах Радванської и, на ділянці, що має назву Палфієва а, він зібрав колекцію крем’яних виробів. Основну масу знахідок становили нуклеуси — багатогранні, дископодібні. Знаряддя праці репрезентовані скреблами, гостроконечниками, що виготовлені з крем’янистого пісковику, темного кремнію, рідше з роговику, кварциту, яшми, обсидіану. Певна кількість аморфних уламків, відщепів, дрібних лусок свідчить про місцеве виробництво. Крем’яні вироби з Радванської і Палфієвої гір були датовані пізнім мустьє (приблизно 50–40 тисяч років тому). Тут же було зафіксовано нуклеуси і знаряддя праці, що відносяться до пізнього палеоліту (приблизно 20–10 тисяч років тому). Сьогодні це місцезнаходження відоме як Радванка І (Ужод ІІІ).

Крім цього, П.Сова відкрив місцезнаходження Кодубець в околицях Ужода і Оноківців. Зібрані тут матеріали датуються мустьєрською добою. Результати обстежень, інтерпретація знахідок кам’яної індустрії були оприлюднені краєзнавцем у фаховому, академічному виданні «Археологія» під назвою «Палеолітичні місцезнаходження в Ужоді».

А за межами Ужода обстежив ряд місцезнаходжень кам’яного віку. Так, у 1948 році ним поблизу Мукачева, на Чернечій і, було виявлено скупчення мустьєрських і виразних пізньопалеолітичних виробів з кременю і крем’янистого пісковику. До речі, на південний схід від міста, на Павловій і, ще у 1906 році Т.Легоцький розшукав пластини, скребачки, вістря, різці пізнього палеоліту.

У 1935 році чеський археолог і спелеолог Й.Скутіл відкрив стоянку кам’яного віку, що ввійшла в літературу під назвою Берегово І. Вона знаходилася за 3 км на схід від міста, праворуч від дороги Берегово–Хуст, на так званій Малій і — південному мисоподібному виступі берегівського дрібногір’я. У 50-х роках вона додатково обстежувалася П.Совою. Було знайдено матеріали пізнього палеоліту: нуклеуси, скребачки, різці.

Відтак у поле зору дослідника потрапили Виноградів та Хуст. При виїзді з Виноградова у бік Королева, на північно-східній околиці міста, на 25-метровій терасі правого берега Тиси у 1951 році він зібрав колекцію кварцитових і крем’яних виробів мустьєрського часу: нуклеуси, відщепи, знаряддя праці, серед яких опуклі й увігнуті скребла, зубчасті і виїмчасті форми. А у 1960 році П.Сова вже на південний схід від залізничної станції Хуст на вулканічному останці заввишки 40–50 м над заплавою знайшов мустьєрські вироби з кременю і крем’янистого пісковику. У науковій літературі це місце отримало назву Віселична а.

Пам’ятним для науковця є і 1957 рік. Тоді у селі Гараздівка Берегівського району він натрапив на скарб срібних імітацій тетрадрахм Філіпа ІІ Македонського (382–336 р. до н.е.), що містив більше сотні монет. Останні були одним із важливих елементів матеріальної культури носіїв латенської культури (V–I ст. до н.е.) і виявлені на поселеннях, могильниках, у скарбах і як поодинокі знахідки. Вони імітують македонські тетрадрахми IV–III ст. до н.е. або монети пеонійського короля Аудолена. На всіх зразках аверс опуклий, нерідко із зображенням бородатої чоловічої голови у лавровому вінку. Реверс монет завжди трохи увігнутий, на ньому зображений вершник з гілкою в руках. Окремі монети правильної округлої форми з чітким реалістичним зображенням на аверсі й реверсі. Трапляються зразки неправильної форми з грубим примітивним штампом і запливами за його межі. На багатьох з них є додаткове тавро, нанесене штампом — кружечки, розетки, трикутники, хрестики. Опис скарбу було подано в 1961 році у виданні Інституту археології Академії наук Словаччини. Трохи раніше там же вийшла і стаття П.Сови «Новые латенские находки в Закарпатье». Зокрема, в ній йшлося про поодинокі знахідки ювелірних виробів культового призначення носіїв латенської культури — кельтів. Наприклад, знайдені у 1952 році бронзові статуетки людини та кабанчика, які містилися у Малобийганському скарбі разом зі скляним і бронзовим браслетами. Аналогічні статуетки дикого кабанчика, виготовленого із золота, зафіксовано на західній окраїні Мукачева на Галіш і Ловачці на початку ХХ ст., а глиняного — у 1984 році в селі Дийда Берегівського району на поселенні пізньолатенського часу ( ІІ–І ст. до н.е.). Вважається, що вона належала до тотемних тварин кельтських племен.

П.Сова в одній зі статей «Давні поселення в долині Ріки», датованої серпнем 1938 року, повідомив, що ним в околиці сіл Іза і Липча Хустського району виявлено дві курганні групи. Пізніше вчені віднесли їх до культури карпатських курганів. Таку назву вона отримала від поховальних пам’яток — курганних могильників у підгір’ях Північно-Східних Карпат. Картографування відкритих могильників і поселень культури карпатських курганів показало, що вони розташовані на схід від річки Боржава, тобто у право- і лівобережній частинах Притисянської рівнини — найбільш придатних для землеробства і скотарства землях у східній частині краю.

У 1937 році в Ужоді П.Сова відкрив й одне зі слов’янських поселень в урочищі Галаго, у кар’єрі цегельного заводу «Керамос». Результати обстеження, а також окремі знахідки з різних районів міста було опубліковано у невеликій книжці «Древній вік Ужода», що вийшла у 1943 році. Тут було подано опис знайдених артефактів і декілька світлин із Галагова. Крім великої кількості уламків, зафіксовано дві цілі посудини зі спаленими кістками — щики-урни з товстими стінками, відігнутими назовні вінцями із косим зрізом і сферично випуклими боками. Їх було виготовлено на гончарському крузі й орнаментовано хвилястими і изонтальними лініями у верхній половині посудин. Тоді ж було виявлено намисто, скроневе кільце, два жорна. За визначенням спеціалістів Уського національного музею, щики належали мадярам «періоду придбання батьківщини». Натомість, працівники Празького національного музею, усупе­реч своїм колегам, вважали ці посудини як такі, що належали слов’янам Х–ХІ ст.

Дослідження поселення у 1951 році продовжив заступник директора Закарпатського краєзнавчого музею К.Бернякович, якому вдалося зафіксувати залишки житла напівземлянкового типу. В одному з його кутів знаходилося овальне в плані вогнище, обкладене каменями. Біля вогнища знайдено фрагменти посуду, пряслиця, уламок зернотерки, кістки тварин і залишки зашлакованої глиняної обмазки від жаровні. Ліпна кераміка представлена уламками з товстостінних щиків і мисок. Посудини, виготовлені на гончарному крузі, двох типів: з округлими бочками і рідше з високо піднятими плічками і конусовидним тілом. Траплялися також покришки від щиків і уламки сковорідок. Поселення в Галагові датується VII–IX ст.

Не можна не згадати і про участь П.Сови в дискусії про первісне місцерозташування Ужода, викликаної відсутністю таких даних у писемних джерелах. Це привело до полеміки серед істориків ХІХ–ХХ ст. Так, К.Мейсарош вказував, що Ужод розташовувався на місці сучасних ян. Цієї ж думки дотримувався і Г.Стрипський. Натомість І.Кондратович висловив думку про три місця розташування. Як на нього, коли уці прийшли у Верхнє Потисся, місто знаходилося у районі злиття річок Уж і Лаборець у місцевості Дрягново. Після спустошення татарами земель Тисо-Дунайського басейну уський король Бейла IV в середині ХІІІ ст. заснував нове місто в янах. На початку XIV ст. після передачі Ужанської долини аристократичному роду Другетів місто розбудовувалося вже на сучасній території. На противагу всім вищеназваним історикам, П.Сова у праці «Прошлое Ужода» (1937) висловив думку про те, що стародавній Ужод знаходився там, де і тепер розташоване місто. Археологічні дослідження останніх десятиліть в основному підтвердили це.

Павло ПЕНЯК, науковець, м.Ужгород

✉  Надіслати другу