Енвер Аблаєв: «Чим більше ми працюємо – тим більше нам щастить»

Було цікаво довідатися, як ідуть справи в донедавна одного з вітчизняних лідерів акробатичного фристайлу, а нині тренера, який робить кар’єру на рівні збірної. Фрагменти цієї розмови, сподіваюся, зацікавлять і читачів сайту.  

– Енвере, якщо не помиляюся, із середини літа минулого року ти працюєш у якості старшого тренера збірної України з акробатичного фристайлу. Скажи, як тобі, учорашньому спортсменові, «дався» перехід у «нову якість»?

– Спочатку спробувати себе в такій ролі порекомендували тренери й спортсмени, а потім конкретна пропозиція надійшла і з самої Федерації лижного спорту України. Відбулася розмова з відповідними керівниками. Так і погодився. Нова робота не стала для мене якоюсь несподіванкою.  Адже до цього я 2 роки працював у збірній Казахстану, готував її фристайлістів до Олімпіади в Сочі. Тому хай невеликий, але досвід усе ж був. До того ж я покладені на мене завдання навіть перевиконав: одна з дівчат фінішувала шостою, а це навіть кращий результат, ніж в України. Я працював тренером-консультантом, але головний наставник казахської збірної мені цілковито довіряв, тому я зміг себе випробувати на цілком пристойному рівні.

– Що входить у твої обов’язки в збірній України?

– Коло обов’язків широке: від замовлення готелів до тренувань. Було чимало технічної складової в роботі. Словом, я себе спробував на різних її рівнях.

– Якщо ж брати суто спортивну сторону, то що можеш сказати про нинішню збірну: є в ній «серйозні» олімпійці?

–  Щонайменше троє фристайлістів. Зокрема, я б виділив Олександра Абраменка, Анастасію Новосад та Ольгу Полюк. Можна ще розраховувати на Миколу Пудзерка. Улітку остаточно з’ясується, чи готовий він до серйозних випробувань, бо минулого року в цю пору за сімейними обставинами пропустив підготовку на воді, досі не був у потрібній  формі, але потенціал має високий.

– А в області після тебе й Станіслава Кравчука хтось залишився, хто б за кілька років міг вийти на такий же високий рівень?

– Дуже розраховую на Олександра Окіпнюка з Берегова. Беру навіть на збори до Швейцарії, бо цей хлопець, якому ще й 20 років немає, доволі серйозно прогресує. Саша займається у своєму районному центрі в спортивній школі, де тренером його мама Ольга Іванівна, а підготовку на воді безпосередньо проходить у збірній Україні. Вивчив 2 нові стрибки, уже виконує їх на сніг, а юнацький чемпіонат в Італії, що пройде незабаром, значною мірою покаже, наскільки великі можливості в цього спортсмена. 

– Можна сказати, що на тренерській роботі ти почуваєш себе комфортно?

– Така робота мені подобається. Але я займатимусь нею й надалі тільки в тому разі, якщо бачитиму перспективу. У квітні в мене завершується контракт у збірній. Підіб’ємо підсумки у Федерації, побачимо, чого ми добилися, а чого ні, й чому. Якщо запропонують продовжити працювати, то погоджуся, але в разі створення певних умов. Бо просто кілька разів вивести хлопців і дівчат на тренування, а потім, щоб вони себе поламали – не для мене. На таке не піду.

Сам колишній спортсмен і знаю, що таке стрибати без відповідної підготовки. Я переконаний, що реально на медалі в найближчій зимовій Олімпіаді можуть претендувати тільки представники двох видів – біатлону й акробатичного фристайлу. Досі в нашому виді спортсмени близько підходили до медалевого успіху на Іграх, але завжди щось заважало, і результату не було. А тепер на нього можна серйозно замахнутися.

Є дружна команда,  вона збадьорішала, один за одного всі переживають. Багато працюють. Я даю великі навантаження, іноді навіть спортсмени кажуть, що забагато. Але здобувши потрібну фізичну підготовку, вони зрозуміли: стрибати стало легше. Простіше стали переходити й на складніші стрибки, з’явилася більша впевненість.

– Чи можна зі сказаного тобою зробити висновок, що Олександр Абраменко в білоруських Раубичах не випадково виграв останній етап Кубка світу, обійшовши американця Бохоннона та господаря Осипова?  

– Я переконаний, що перемога закономірна, хай і не було представників Китаю. Хоч Саша має свого тренера, але останні 8 місяців із Абраменком займався й добре знаю цього спортсмена. Він ішов до білоруського тріумфу. В Америці фінішував третім на «січневому» етапі, тепер ось у лютому –  «золото». Правда, досі існували певні перешкоди до звитяг. Я мав розмови із Сашею. Він багато приділяє уваги дрібницям. Іноді це добре, іноді погано, бо вони його відволікають. Раніше, коли Абраменко стрибав, то наче стримував себе, страхувався. Але тепер, як тільки розкріпостився, додав у  тренуваннях, то й результат не забарився. Узагалі я помітив: чим більше ми працюємо, тим більше нам щастить.  

      

Володимир Тарасюк для Uzhgorod.net

 

 

12 березня 2015р. -->