Олександр Данилюк, хірург 128-ї бригади: «В окопах атеїстів немає...»

Він ніколи не відмовляє в інтерв’ю — про це домовились ще за часів Майдану з іншими активістами, бо люди мають знати правду такою, якою вона є. Олександр Данилюк — випускник УжНУ, який без вагань і сумнівів поїхав на Схід рятувати життя Героїв, бо там його допомога була життєво необхідною.

Зараз Саша повернувся додому, на Закарпаття, але готовий знову все покинути і йти туди, де гинуть українські патріоти, — на Донбас. Йому довелося побачити всі жахіття війни: вийшов із Дебальцівського котла, втрачав друзів, рятував життя ворогам, бачив смерть, молився за життя…

БАТЬКІВСЬКА ПІДТРИМКА СТАЛА ДУЖЕ ВАЖЛИВОЮ

Народився майбутній хірург на Рахівщині, у Великому Бичкові, 1988 року. Батько Олександра — слюсар, мама — продавчиня. Середню освіту хлопець здобував у рідному селищі, а коли постало питання вибору професії, вагань не було: Сашко хотів стати лікарем. Ще з дитинства навчився бути цілеспрямованим, іти до мети.

Розповідає, що з малих років мріяв бути хірургом. Інших варіантів навіть не розглядав. Не цікавили не просто інші варіанти — навіть інші напрями медицини: тільки невідкладна хірургія: «На одному з телеканалів переглянув документальну програму «Еmergency» (про те, як надається невідкладна медична допомога у клініках США), побачив, як лікують людей з екстреними хірургічними захворюваннями — це справило на мене величезне враження. Тоді й самому захотілося рятувати людські життя».

Зізнається, що вдома не схвалювали його вибір, тривалий час намагалися переконати обрати іншу професію — юриста чи економіста. Батьки усвідомлювали, що лікарська праця складна і низькооплачувана. Проте Олександр наполягав на своєму. На щастя, його зрозуміли і підтримали. Його контрактна форма навчання сильно обтяжувала сімейний бюджет, тому Саша дуже вдячний батькам, що підтримали його вибір і дали змогу займатися тим, чого прагнула душа.

Про навчання в університеті залишилися тільки приємні спогади: їхня підгрупа любила активно відпочивати — пікніки, походи в гори, подорожі за кордон. Звісно, 90% часу віддавали навчанню, але й добре відпочивати любили.

Олександр був не просто сумлінним, а й принциповим студентом: усі предмети складав самостійно, розраховуючи винятково на власні сили, хоч іноді це було нелегко. Однокурсники брали з нього приклад і теж намагалися йти проти системи. Нині його погляди не змінилися: хабарів не дає ніде, нікому і ніколи.

ЯКЩО НЕ БУТИ САМОКРИТИЧНИМ — НЕ ЗМІНИШ СЕБЕ НА КРАЩЕ

— Яка Ваша мрія тепер?

— Мрію створити сім’ю, народити дітей, виховати їх на принципах любові, взаємодопомоги — це те, що вважаю рушійною силою суспільства. Хочу, щоб наша сім’я жила в успішній, мирній, квітучій Україні. Не планую виїжджати за кордон. Незважаючи на море варіантів, хочу жити у своїй країні. Хочу, щоб Україна відновила свою територіальну цілісність, щоб було якнайменше інертної маси, яка заважає розвитку суспільства.

— До чого прагнете?

— Прагну прожити життя так, щоб згадували незлим тихим словом. А в професійній сфері — не нашкодити.

— Що любите і чого не любите у своєму характері?

— Іноді буваю надокучливим. Не завжди приділяю достатньо уваги людям, які цього потребують. Буває, що практично незнайома людина забере більше часу, ніж друзі та родичі. На цьому мені навіть мої близькі наголошують. Про позитив у характері говорити важко. Якщо не бути самокритичним, не зможеш себе змінювати на краще.

— Але ж Ви оптиміст! А це позитивна риса характеру!

— Я реалістичний оптиміст (сміється). Оптимістів у світі багато, хоч їх кількість останнім часом помітно зменшується.

— Чи повернулися б Ви у минуле, аби щось змінити?

— Все, що відбувається, — на краще. Тому варто аналізувати те, що відбулося, і робити з цього висновки. Шкодувати про те, чого не змінити, немає сенсу.

— Якби була можливість чимось допомогти усьому людству, що б Ви зробили?

— Як лікар, безумовно, хотів би зробити певні відкриття, які би допомогли боротися із найважчими захворюваннями — онкологією і цукровим діабетом. Ці хвороби не пов’язані з якоюсь конкретною причиною, тому для лікування є складними, часто й неможливими.

— Чи любите подорожувати?

— Подорожувати обожнюю! Відвідав не так багато країн, хоч побачив уже багатенько. Кожна подорож була цікавою. Навіть до Москви. Хотів би потрапити до Норвегії та Нової Зеландії. Мені подобаються гори, озера... Тому ці країни ваблять найбільше.

— Яке маєте хобі?

— Моє хобі — гірський туризм. З дитинства обожнюю ліс. Влітку щодня ходив по гриби, а на Новий рік завжди піднімалися на невелику гору поблизу. З початком навчання в університеті почав ходити у свої перші походи, причому майже без спорядження. Поступово батьки мене ним забезпечили. Ми з друзями обійшли практично цілі Карпати, словацькі Татри, на жаль, ще не дійшли до Криму, але це у перспективі.

— Чи творча Ви особистість?

— Загалом ні. Але мої друзі та побратими підштовхнули до написання мемуарів. Раніше не писав ніколи — максимум у соцмережах. У березні почав писати про найтрагічніші моменти з життя 128-ї бригади — Дебальцеве: 9 днів оточення. Там виявилася моя творчість. Не претендую на бестселерство, але цю історію забути неможливо — має бути зафіксована і передана майбутньому поколінню.

Почав писати ще в дорозі під час першої поїздки на війну. Приблизно раз на два місяці записував враження та описував деякі події. А зараз пишу конкретно про Дебальцеве — кожен момент, який запам’ятався. Відразу накидав тези, над якими зараз працюю. Роботи ще багато: наразі я на сьомій добі з дев’яти. Останні 2 доби найтрагічніші і найважчі. Про них найбільше спогадів. Коли допишу, надішлю це своїм побратимам, щоб вони переглянули, виправили неточності, можливо, щось додали. Тоді був надзвичайний тиск на нашу психіку, тому побратими могли запам’ятати щось таке, чого не пригадую я. Хочеться до річниці трагічних подій завершити роботу. Чи видамо це — ще не знаю.

 ВСЕ У ЖИТТІ МИ ПОВИННІ РОБИТИ З ЛЮБОВ’Ю

— Віра в Бога прийшла з війною чи була з дитинства?

 — Я народився у католицькій сім’ї. Щонеділі бабуся брала мене з собою до церкви. Я завжди вірив у Бога, але не знав Бога. В студентські роки один з друзів подарував мені Біблію. Тоді я зміг знайти відповіді на колосальну кількість питань, яких у мене накопичилося. З того моменту я зрозумів, що все, що ми робимо в житті, повинні  робити з любов’ю, адже Бог є любов. За часи Майдану і війни Бог рятував моє життя стільки разів, що й не перелічити. В окопах атеїстів немає. У найбільш критичні моменти моляться всі.

— Як на війні абстрагувалися від війни?

— У вільний час я читав Біблію. Завжди була зі мною. Залишилася у Дебальцеві. Це був волонтерський подарунок у камуфляжній обкладинці. Я вирішив залишити її там. Ми могли забрати звідти обмежену кількість речей. Я забрав лікарський рюкзак, GPS-навігатор, «Кобзар» (виданий, до речі, у Донецьку минулого року), зарядний пристрій, рацію. Біблію я залишив свідомо. Міг її забрати разом з «Кобзарем», але залишив. Розумів, що коли ми відступимо, туди прийдуть окупанти, які на любові не знаються. Це був шанс поділитися любов’ю з ними. Шанс залишити ворогові можливість для виправлення. Шанс окупанту змінити свої погляди, усвідомити помилки, яких припускається.

НА ВІЙНІ ВТОМЛЮЄШСЯ БОЯТИСЯ

— Так сталося, що мій характер, моє нетерпіння неправди, несправедливості, жорстокості та прагнення до взаємолюбові у суспільстві виявляється у тому, що я не належу до диванної сотні, а беру активну участь у змінах в країні. У віртуальному світі ми, здається, більшість однодумці, а в реальності виявляється зовсім інше. Відразу після Майдану, у березні 2014 року, я пішов у військкомат. Війна уже йшла, і коли загинули перші закарпатці, постійно думав про те, що, можливо, я міг їм якось допомогти, але мене там не було... Проте на все свій час — у кінці липня я був уже офіційно мобілізований.

— Якби зараз була можливість повернутися у часі і сказати перед від’їздом на війну щось батькам — що б Ви сказали?

— Батькам я дзвонив у найважчі моменти, коли відчував, що можу більше не зателефонувати. Казав, що люблю їх. Розмова була абсолютно спокійною: старався  зробити так, аби вони не чули звуків обстрілу. Проте вони все відчували. Коли розмова закінчується словами «я вас люблю», це, ясно, не характерно для мене. Зазвичай стараюся показувати все вчинками. Але тут я відчував потребу сказати, бо, можливо, більше такої нагоди не матиму.

— Про що Ви думали, коли над головою літали гради?

— Щоб не відірвало руки чи ноги. Щоб я не став залежним від когось, не потребував догляду. Я не боявся смерті. Я боявся бути скаліченим. Своєю смертю я не хотів засмутити батьків, рідних, друзів… Але я її не боявся. Боявся бути скаліченим. Тому кожен раз, коли падав, ховаючись від бомбардування, підтягував до тіла руки і ноги, щоб не повідривало.

— Був такий момент, коли перестало бути страшно?

—Так. Від того, що я вже втомився боятися. Коли ти довго боїшся, відповідні гормони просто перестають виділятися — і страх зникає. Тоді настає інша стадія — ставишся до всього байдуже.  Одна з таких ситуацій сталася на блокпості «Балу», коли я їхав за пораненими і застряг там на декілька годин. Якраз ішов бій. Спочатку ти сидиш за бетонним накриттям і відчуваєш страх, лежиш у холоді, а потім звикаєш до цього, потихеньку засинаєш на морозі під свист мін та обстрілів. Ти просто втомлюєшся боятися.

У РУКАХ ТРИМАВ НЕ ТІЛЬКИ СКАЛЬПЕЛЬ, А Й АВТОМАТ

— У нас в таборі я був одним бригадним хірургом — інші були на батальйонах. Довелося виконувати колосальний обсяг роботи, через мої руки пройшло багато людей. Тому зараз, коли питають, чи знаю я когось із волонтерів, капеланів, посадових осі тощо і чи бачив їх у Дебальцеві, важко відповісти. Я був дуже зайнятий...

— Безумовно, війна це біль, але і там мають бути приводи для радості. Якими вони були у Вас?

— Найбільше радості дарують ті моменти, коли тобі вдається врятувати життя. Це неймовірно! Більшого стимулу для подальшої роботи, як врятоване життя, яке ще потім додатково стимульоване дзвінком від пораненого, просто немає. Зустрівся недавно з двома своїми найважчими пацієнтами. Хоч був після чергування дуже втомленим і спав, але сон відійшов миттєво, коли почув, хто мені телефонує. Дзвонила людина, яка просто дивом вижила. Зараз він міцно стоїть на ногах, хоч ішлося про ампутацію. Я прийняв рішення ризикнути — вдалось врятувати не тільки життя, а й кінцівки. Я його не дуже добре пам’ятав зовнішньо, бо в такі моменти не звертаєш увагу на обличчя людини. Тепер був у шоці. Просто не вірив, що це він. Деколи телефонують люди, яких я абсолютно не пам’ятаю, щоб подякувати. Для мене найприємнішим спогадом є врятовані життя.

 — Хто з пацієнтів найбільше запам’ятався?

— Запам’ятовуються найважчі або ті, з ким встиг подружитися. Мабуть, у більшості лікарів є такі пацієнти, які особливо запам’ятовуються, які за час свого лікування стають твоїми друзями, хоч працюєш ніби з усіма однаково. Вперше таке було під час інтернатури. Була в нас пацієнтка Наталочка. Прожила у відділенні близько 40 днів, ставши за цей час для нас другом. Ми всі знали, що вона помре, але намагались створити їй таку атмосферу, щоб в останні дні життя вона не думала про те, що її чекає.

А на війні у мене був пацієнт Олег. Мав дворічну дочку Софійку. Став для мене пацієнтом-другом, повернувшись з того світу. Просто не знаю, як він вижив! Прийшов до тями в окопі, коли ми були в оточенні, і спитав: «Я побачу свою Софійку?». Потім він розповів, що це його дочка. Насправді просто хотілось ревіти… Я не знав, побачить він її чи ні, і сказав, що все в руках Божих. Він почав говорити, пити, їсти… Мали шанс на прорив з пораненими, тож вони виїхали. Колона підірвалася на фугасі. З усіх вижив лише один. Олег, на жаль, загинув. Він став для мене другом. Я знав його півтори доби, але запам’ятав на все життя. Його сестра якось знайшла мій номер — і ми проговорили години зо дві. Кожен плакав по свій бік. Я знав його близько 30 годин, але протягом 2 годин я мав що розповідати його сестрі. Хотілося б колись побачити Софійку і сказати «дякую» за її батька. Він один з тих, хто тримав оборону Дебальцева. До останнього.

Інший пам’ятний пацієнт — Денис Чабанчук. Знав його 6 годин. У нього було легке поранення, і поки я оперував інших, він підтримував у нашому окопі позитивну атмосферу. Не запам’ятати його не можна. Це справжній Герой. Він врятував мого друга — замерз від холоду і своїм останнім теплом зігрів товариша.

— Що для Вас є дружба після всього пережитого?

— Справжній друг пізнається в біді. Немає більшої любові, як віддати своє життя за друзів. Це дружба до кінця. І навіть тепер, коли цих людей нема серед живих, я знаю, що це друзі. Когось знаєш декілька годин, але для тебе вони назавжди стають прикладом справжньої дружби, героїзму, сміливості, відданості…

— Сняться?

— Після Дебальцева кожну ніч снились. Поступово відійшло. З кожним разом все рідше. Зараз періодично бачу у снах живих. Наприклад, Сашка Тарасюка. Історичний пацієнт — останній, хто був прооперований у Дебальцеві. Незважаючи на те, що шансів на виживання не було, він вижив. Написав мені листа, який висить у мене в кімнаті, а копія у батьків на холодильнику. Це найдорожче, що я отримував від пацієнтів у своєму житті — лист від останнього пацієнта у Дебальцівському оточенні.

— Чи доводилось надавати допомогу ворогові?

— Я окупанту теж, звичайно, допоможу, точно не покину помирати. Навіть якби це був президент держави-агресора, як лікар, я б не завдав йому шкоди. Коли в мене був пацієнт з того боку, отримав необхідну допомогу в повному обсязі, незалежно від своїх політичних поглядів. Хоча більшість тих, що до мене потрапляли після спілкування з нашими хлопцями, уже мали проукраїнські погляди. Власне, громадянин Росії у мене був один. А місцевих жителів, які працювали на боці бойовиків, було декілька. Я з ними говорив українською мовою і дивився їм в очі, не приховуючи обличчя. Хотілось їм показати, що вони помиляються. Їх не катували, до речі, ніяких тортур не застосовували. Це війна. Але ніяких катувань, як-то відрізання кінцівок, вух, завдання опіків... Такого не було. Хоча з їхнього боку знаємо, що так роблять… Так мій побратим втратив обидві руки і обидві ноги — його тримали на морозі роззутого, хоча в нього вже були обморожені ноги. Але навіть у відповідь на це я нічого поганого їм не робив.

— Як змінила Вас війна?

— Про це треба питати у моїх рідних. Можливо, я став трохи жорстокішим, менш емоційно сприймаю біль, з’явилося більше холоднокровності — так мені здається. Спокійніше ставлюсь до болю, до смерті… Але разом з тим з’явилось трохи більше сміливості.

— Чи з’явилися якісь нові звички?

— Не п’ю, не палю, не матюкаюся. Хоча друзі казали, що війна цього навчить. Я залишився на боці здорового способу життя. Є інші звички. Ті, хто пройшов війну, зосереджують увагу на тому, чи нема часом під ногами розтяжки, ще чогось — ми думаємо про те, чого тут немає. Нещодавно був у лісі і зловив себе на думці, що уважно шукаю у листі вибухівку. Ми обережно ходимо, здригаємось від кожного раптового вибуху чи удару… Навіть коли сусіди роблять ремонт, при звуках ударів відбувається певна мобілізація організму, а потім видихаєш: «Я в Ужгороді».

— Чи була думка повернутися?

— Є усвідомлення того, що якщо потрібно, я поїду назад. Мені, як лікарю, зробити з себе непридатного — 5 хвилин роботи. Але я цього робити не буду, і якщо побачу, що треба, то я знову поїду на Схід. Там є потреба у моїх знаннях, здібностях, досвіді.

— Що бажаєте людям, студентам зокрема, хлопцям на передовій?

— Хлопцям — витримки! Не здаватись, не опускати рук. Людям — продовжувати боротьбу і робити все з любов’ю. Студентам — вчитися відповідати за свої вчинки, за все, що вони роблять, і за все те, чого вони НЕ роблять. Вони є наше майбутнє.

Знайомство з такими людьми не забувається — накладає певний відбиток на все життя. Приємний і простий у спілкуванні, скромний молодий чоловік із величезним багажем мудрості за спиною — саме таким я його побачила. У наш час багатьом людям не вистачає щирості і доброти — ці риси характеру роблять людину Людиною, і вони є в Олександра Данилюка, розповіла Ксенія Шокіна.

 

 

13 грудня 2015р.