Закарпатець Олександр Данилюк про роботу хірурга у зоні АТО
Ще не минуло й року, як Саша повернувся на мирну територію. Але війна триває. І триває вона не лише на сході країни, але й у душах та серцях сотень тисяч українців. За цей час Олександра Данилюка удостоїли звання Народного Героя України, він дав десятки інтерв’ю та завершує роботу над книгою-спогадом про Дебальцеве.
Проте яке воно — життя на мирній території, коли твій світогляд уже кардинально змінився?
— Як змінилося твоє життя після повернення додому?
— Зараз я вже не пам’ятаю емоцій. Пам’ятаю відчуття пустоти. Я не розумів, куди їду, не усвідомлював, що вже дембель. Фронт завершився для мене раптово, бо я інтегрувався у нього і тілом, і душею. Війна не закінчилася і радості від того, що їду додому, було мало. Перше бажання — кудись поїхати і абстрагуватися від усього. Коли вийшов на роботу, то на першому ж чергуванні — множинні ножові поранення. Робота у невідкладній допомозі тут така ж, як і на війні, тільки характер поранень інший. Хоча й тут трапляються вогнепальні, наприклад, у хлопців з Правого сектора. Робота справді допомогла повернутися до життя, але завжди десь у голові є думка про те, що відбувається там.
— Ти займаєшся й волонтерською діяльністю. На що саме спрямовуєш сили?
— Ні, я лише сприяю волонтерам: координую медичне забезпечення, допомагаю мобілізованим і демобілізованим воїнам. Якщо це стосується медичної допомоги, то слідкую і повністю контролюю лікувальний процес. Допомагаю волонтерам, які колись допомагали мені: це збір, класифікація, сортування ліків, визначення, куди які ліки потрібні.
— Під час лікування одного з Героїв Вані Говбела ти фактично був головним волонтером: просив про допомогу, особисто лікував його, провідував навіть тоді, коли мав вихідний… Яка його доля зараз?
— Та ні, головним волонтером був народ України — я лише координував роботу. Це був інтенсивний місяць боротьби за життя. Ми прийняли його у критичному стані, лежачого, а з лікарні він вийшов своїми ногами. Зараз він добре почувається і навіть сам займається волонтерською діяльністю: координує роботу місцевих патріотів, сам організовує табори патріотичного вишколу, створили дитячий майданчик у себе в Ясіня — він повернувся до нормального життя. Завдячую народу України за те, що ми його повернули.
— Який рецепт лікування душі після АТО?
— Немає ідеального рецепту… Все індивідуально. Дехто мріяв повернутися з війни, і для нього це буде легше; хтось настільки інтегрувався у військовий процес, що повернення для нього буде дуже складним; ще комусь після втрати друзів, побратимів бачити радість і байдужість від ригідної маси дуже важко. Найскладніше тим, хто мав поранення чи став інвалідом. Бо всі вони скалічені психологічно. На жаль, абсолютно повернути більшість хлопців та інтегрувати їх у життя не вдасться. Війна нас змінила.
Особисто для мене головне було, щоб не заважали, не лізли в душу. А комусь навпаки — потрібно виговоритись. А ще дуже важливо, щоб сім’я не заважала контактувати із побратимами. Буває, що дружини намагаються обмежити спілкування, і це викликає контр-агресію, погіршує процес реабілітації. Найкраще для нас — перебувати в колективі тих людей, які нас розуміють. Перевірено: коли я потрапляю у колектив медичної роти (хоча нас, на жаль, об’єднують переважно сумні приводи), почуваюся, як риба у воді. Ми пережили те, що в житті навіть з найріднішими не переживали.
— Як вважаєш, наскільки допомагають реабілітації?
— Ми з одним волонтером-студентом УжНУ Василем Гвоздаком влаштували реабілітацію самостійно: з моїми найважчими пораненими вибралися в гори. Ці дві доби — одні з найприємніших, які у мене були після війни: природа, побратими, спільні думки, емоції, спільні прагнення і бачення — це дуже позитивно впливає на повернення до мирного життя. Ми всі були в різних підрозділах, мали різні бойові завдання, між собою навіть не були знайомі; єдине, що об’єднувало цих людей — я: їхній перший хірург. Ми ж знайомились у поході! Але дуже подружилися і спілкуємося надалі.
— Яке ставлення тут до атошників?
— Важко дати однозначну відповідь. Скажу відверто: до нас у лікарню нерідко потрапляють атошники через зловживання алкоголем. Звісно, ставлення до них відповідне… Але завдання медиків не засуджувати, а допомогти! Бо тут ми під мирним небом, в тому числі завдяки їм!
Водії маршруток учасників бойових дій привітністю теж не зустрічають. Про повагу мова взагалі не йде. А от в інших містах навпаки. На жаль, це специфіка нашого краю: ми найдалі від війни, тому найменше робимо, щоб адаптація воїнів проходила правильно. Друзі з інших областей України завжди їздять на різні реабілітації — волонтери і держустанови не дають часу сумувати: походи, тренінги, курси, заняття, санаторії. І це попри те, що з війни вони повернулися рік тому.
Пам’ятаю, їхали зі Львова в Тернопіль із побратимами. І до нас підійшла жінка та віддала нам канапки, які приготувала для своєї подорожі.
— Як думаєш, якими можуть бути наслідки через недостатню увагу до атошників?
— Подивіться на афганців. Причому наші хлопці боронять свою Батьківщину. А ставлення належного немає. У Києві в маршрутках можна зустріти написи: «У цій маршрутці учасники АТО перевозяться безкоштовно і з радістю», тоді як в Ужгороді ще й скоса дивляться, тому часто наші хлопці посвідченням не користуються.
— А свої пільги використовуєш?
— Після того, як Ужгородська мерія виділила 12 мільйонів на компенсацію проїзду пільговиків, я почав принципово користуватися пільгами у маршрутках. І цим намагаюся подати приклад іншим, бо ці гроші вже виділені.
— Ти досить часто у роз’їздах. Подорожуєш?
— В основному, їжджу на конференції з хірургічної та військово-хірургічної справи, тобто на курси підвищення кваліфікації. Лікарям завжди треба вдосконалювати свої вміння та навички.
— Багато хто живе в очікуванні твоєї книги про Дебальцівське оточення. Чи можеш зробити якийсь анонс щодо цього?
— Це документальна автобіографічна повість, яка описує те, що я пережив на власній шкірі: тільки факти і тільки емоції. Книги я раніше не писав і не видавав. Вона не є повномасштабною розповіддю із багатьма точками зору, це не бестселер чи роман. Я дуже довго чекав на відгук історичного пацієнта Сашка Тарасюка — він був останнім, кого ми прооперували в Дебальцеві, — і книга символічно завершуватиметься його словами. Уже все майже готове до друку. Дуже важко насправді завершити роботу, бо щоразу я змушений переживати всі ті трагічні речі знову і знову. Я не знаю, чи хтось візьметься за друк того, що має такий відносно невеликий обсяг, але сподіваюся, що знайдеться видавництво, яке надрукує якісну книгу. Це некомерційний проект, я навіть не уявляю, у скільки це може обійтися і звідки взяти гроші… Я просто хочу, щоб люди мали ще одне бачення тих подій і знали цю історію.
— Чи змінилося для тебе щось після отримання премії «Народний Герой України»?
— У Фейсбуці у мене стало набагато більше друзів, дав кілька десятків нових інтерв’ю… Але, ти знаєш, змінилося дещо набагато важливіше: я познайомився з Народними Героями України — неймовірними людьми. Мені за честь їх знати. Це батьки Народного Героя України Степана Чубенка — 16-річного хлопця із Донеччини, якого розстріляли за те, що він любить свою країну. Ірина Довгань — людина, фото знущань над якою облетіла весь світ. Альона Шевцова — жінка, яка кожні 2-3 доби ходить на гемодіаліз (штучна нирка), а між тим возить допомогу хлопцям на передову. Це Тарас Пономаренко, з яким ми в один день прийшли в армію, пройшли Дебальцево і разом їхали на вручення. Це купа людей! Вони неймовірні! Кожен з них дійсно достойний цього звання. Але першу і головну нагороду Народного Героя отримав народ України!
— Тебе впізнають?
— Іноді (сміється, — Авт.). Часто пацієнти кажуть, що мене десь бачили, щось читали. Після цього розумієш, що на тебе дивляться люди. Я щаслива людина, бо не акцентую увагу на тому, що про мене думають інші. Я роблю все на совість. Буває, що заходиш у маршрутку, на тебе дивляться і посміхаються. Буває, на курсах в іншому місті кажуть, що чули про мене.
— Ти б погодився на роботу в іншому місті чи в іншій країні?
— В іншій країні точно ні, але з радістю б поїхав на стажування. А ось щодо іншого міста… Мене повністю влаштовує моя робота — я не задоволений своєю зарплатнею. Дуже сподіваюся, що професія медика в Україні перестане бути з тих, що кинуті напризволяще, і робитиму все від мене залежне, щоб це змінити. Меншу зарплату мають тільки прибиральниці у держустановах і ті, хто має мінімальну…
— Які в тебе плани на найближче майбутнє?
— З’їздити в Хмельницький на представлення нових Народних Героїв – побратимів-медиків, на жаль, посмертно. Це Толік, Міша, Сергій — розстріляний екіпаж медиків на «трасі життя» Дебальцево—Бахмут (Артемівськ). Ще планую піти у відпустку і допомогти трохи фронту. Там потребують нашої допомоги завжди.
Джеело: Ксенія Шокіна, Zakarpattya.net
-->
До теми
- Після перемоги мріє поїхати в Японію: історія переселенки з Краматорська, яка плете маскувальні сітки в Ужгороді
- Галина Кенез: «Всі ми хочемо жити у вільній незалежній Україні. А для того, щоби в ній жити, за неї треба боротися»
- Нацгвардійці на Закарпатті відпрацювали пошук і затримку диверсантів
- «Страх є страх. Й зрозуміло – йде війна. Але ж якщо всі боятися будуть, то що?»
- "Ми обов’язково переможемо – у нас є дух свободи". Історія су-шефа, який став штурмовиком, а зараз служить у ТЦК на Закарпатті
- «За 10 років у Нацгвардії змінилося майже все: форма, мислення, підготовка» - полковник НГУ про становлення і розвиток Національної гвардії України
- Молодший сержант Юлій «Історик» захищав Україну у 2014-2015 роках, без вагань став на захист і в лютому 2022-го
- Олександр «Юрист»: «У мене хороших друзів більше нема… Фото є, а друзів нема». Історія військового з ТЦК
- Закарпатський нацгвардієць - про оборону Харкова у перші дні війни, бої з вагнерівцями під Бахмутом і знешкодження російських диверсантів
- Бачив цілі села, де людей майже не лишилося: історія військового Гоги, що був на передовій, а зараз служить в ТЦК
- Найтяжче – втрата побратима: історія військового Ніксона
- «У мене стара машина, 1968 року випуску. Але я завантажую в неї 20 – 30 снарядів і вперед – на бойові позиції!..» Історії з фронту від 128 бригади
- Назавжди в строю. Олександр Пристая, сержант "Балу"
- Артур Молнар, позивний «Арчі»: Герой, який віддав життя за Україну
- «Із трьох пострілів своєї гармати ми знищили ворожий «Ураган» на ходу…» Історії з фронту від 128-ї бригади
- Сержанти Національної гвардії відпрацьовують техніку ведення бою
- Майор "Дрон". Квітучий сад ужгородця Сергія Кузнєва
- «Я воюю за тих хлопців, що колись були поруч і загинули. І за тих, котрі зараз поруч…» –Скрудж, пілот БПЛА 128 ОГШБр
- Анатолій «WarWar» Тегза. Він брав участь у 100 % операцій і не знав слова «неможливо»
- ГО Будуємо Україну Разом запустила табори з відновлення та відбудови країни
Слава Героям!