Плантацію чорниці заклала на Закарпатті мешканка української столиці

Пані Наталю, назва вашої фірми – «Блу Беррі» – звучить, ніби парфуми.

– Мені подобається, що вже в самій назві закладене дуже лагідне ставлення до рослини. Для закарпатців хочу наголосити, що йдеться не про ожину, яку на діалекті у вас називають чорницею. Ми вирощуємо лохину (російською – «голубика»). Це сестра чорниці, або по-закарпатськи – яфини, зарості котрої можна зустріти на полонинах. Але в нас ягода крупніша, цей вид вивели селекціонери на початку ХХ століття. Перші саджанці зібрали в соснових лісах і болотах Нью-Джерсі та пересадили на плантації.

А взагалі трапилося це завдяки коханню американського ботаніка Фредеріка Вернона Ковілла і Елізабет Уайт. Саме вона надала для дослідження своє ранчо.

Фредерік створив 18 сортів, і вони в 1949-му займали всю промислову площу чорниці високорослої в США.

♦ Наталія Пукшин

Коли Ковілл помер, залишилося багато тисяч сіянців і гібридного насіння. Селекцію продовжив Джордж Дарроу, якому вдалося отримати ще 15 сортів! В Америці з цією рослиною постійно експериментують. Тож на цьому дослідження не скінчилися. Були ще Джордж Дарроу, Арлен Дрейпер, Стенлі Джонсон, Джим Хенкок, які видобували нові покоління з популярної лохини. І тепер її вирощують навіть там, де ще кілька десятків років тому навіть мови про це не було – в Перу, Кенії, Мексиці.

Коли я вперше в Польщі цю ягоду спробувала, подумала: «Боже, де така смакота росте? А в Україні її нема?». Коли стала шукати інформацію, виявилося, що в нас таких плантацій справді майже немає.

Не страшно було починати в роки, коли економіка країни залишила бажати кращого?

– У мене одна освіта економічна, а друга – юридична. Завдяки першій я можу управляти крупним промисловим підприємством. Але, коли закінчила навчання, всі заводи були в страшному занепаді. І вони воліли здавати в оренду свої просторі приміщення, аніж щось виробляти. Взагалі я працювала вже з 3-го курсу університету. Ну, зовсім молода була, така вся замріяна. Потім дитина народилася. І я біля неї швидко подорослішала. Хоча, вважаю, амбіції повинні залишатися в будь-якому випадку. Коли в тебе з’явилася якась мрія, слід її довести до кінця. Коли берешся за такий проект, треба вміти ще й розрахувати сили. І постійно навчатися самій. Компанія входить у міжнародну організацію чорниці. І якщо в нас виникає питання, нас консультують. Крім того, коли ви робите якусь справу, маєте бути готові, що комусь це сподобається, а комусь ні. І доведеться відстоювати свої ідеї. Добро має мати силу бути добром.

«Ви щось собі там думаєте, пані, а подивіться на мене!»

А чому обрали саме Великі Лучки на Мукачівщині?

– У Великих Лучках багато сонячних днів, тому ягода солодка. Там колись був найкращий колгоспний сад, найгарніші яблука росли. Але коли я все це побачила вперше, то плакала… Яблуні такі дикі, що подекуди гілля позросталося. І над цим великим полем тільки електричні дроти гудуть. Я тоді подумала: як буду тут щось садити?

Як люди сприйняли ваші ідеї? Чи повірили вам?

– Мені цікаво з людьми. Ми дуже відкриті, і компанія теж. Звичайно, не одразу все вдавалося. Спочатку в селі мене сприйняли насторожено: «Ой, пані на машині, київські номери». І одразу чутки почали ширитися – столичні понаїхали. Але я кажу: «Ні, ні, зачекайте!». І вони побачили, що ми не будинки тут зводимо, а на місця старого саду вирощуємо щось нове. Я завжди знала, що «купи-продай» – це не моє. Аби щось змінити на краще, маємо робити те, що можемо. Але це поле розпайоване. З майже 100 га кожен отримав якісь 2 сотки, тому треба було укладати безліч договорів, із кожним окремо. І пояснювати, чому такий довготривалий договір. Адже життєвий цикл нашої чорниці – 40 років. Це ж не огірки чи картопля. Нам два роки довелося чекати перших плодів. У 2017-му вперше урожай зібрали. Дуже добре попрацювали для сертифікації.

Взагалі у Лучках дуже працьовиті люди. А нам, у свою чергу, треба було показати, що ми можемо дати їм роботу. У нас склалася просто чудова команда.

Приїжджаю, до прикладу, о пів на дев’яту вечора, а хлопці-трактористи ще полем їздять. У нас, хай постукаю по дереву, люди доповнюють одне одного. От агрономи вміють добре скласти програму. Вони дуже уважні до кожної рослини. Кожен ранок починаємо з розмови з ними: розповідають, що бачать на полі, який обсяг роботи на сьогодні. Плани щоразу доводиться коригувати, бо й погода, і рослина нас ведуть: «Ви щось собі там думаєте, пані, а подивіться на мене!»

А один із наших агрономів хімію чудово знає. Йому телефоную, і він сходу називає формули, біологічні властивості, пояснює, як все пов’язується одне з одним. І я вже можу правильне рішення прийняти.

Взагалі 90% нашої команди – це місцеві, ми спрацювалися, і я цим пишаюся. Не можу назвати жодної людини, з якою в нас було би щось негаразд. Тому й мені з ними комфортно.

Але в такій справі, як ваша, буває багато помилок та ризиків.

– Поряд із нашою плантацією річка Латориця – гірська, шалена. Навесні в ній вода може піднятися на кілька метрів. Поле якраз біля дамби, тому перестороги є.

Цьогоріч вимерзло багато цвіту – яблунь, слив. Ми через це теж хвилювалися. Деякі пагони чорниці зверху обмерзли. І квітки, які розкрилися першими, загинули. Але ми таки зібрали те, що передбачали.

А ще через дощі в цьому сезоні 10 днів не могли збирати ягоди, бо їх треба зривати сухими. Ця чорниця не любить надмірну вологу. Не дай, Боже, дві доби постоїть вода у рядах, і корінці починають підгнивати, фактично, рослинка може загинути. Було таке, що ми їх трохи перелили, і от уже маємо менше ягід – зібрали тільки третину. Але я все це б назвала не помилками, а досвідом. Ми навіть готові ділитися ним.

В Україні немає поганої землі. Просто треба про неї дбати

А чужий досвід маєте змогу перейняти?

– Весь час вчимося. Побували на схожих плантаціях за кордоном – у США, в штаті Орігон. І нам дуже сподобалася відкритість іноземців. Ні, мабуть, є й така річ, як комерційна таємниця, її, звичайно, треба берегти. Але нас там із такою радістю приймали, з такою насолодою люди нам про свою працю розповідали… Ви задаєте їм конкретне питання й отримуєте відповідь, якої потребували.

Ця робота вимагає багато ручної праці. Автоматизувати процес повністю неможливо. Не виникає з цим проблем?

– Спочатку ми навіть поливали вручну. Добре, що знайшли старого водовоза. Зараз у нас крапельне зрошення. Але є добрива, що надходять до рослини через крапельки, а є ті, якими мікродозами підгодовуються листочки. Ми заклали ранні та пізні сорти. Тобто з червня до вересня збираємо урожай. Тому в нас зайнято близько сотні людей. У майбутньому можемо вийти на 500. Адже тут справді багато ручної роботи. Й це стосується не тільки збору врожаю. Ті ж бур’янці слід висмикувати. Бо ми не використовуємо пестицидів. А це теж добрий шмат роботи. Цьогоріч у нас не тільки з Великих Лучок люди працювали, а й із Горонди, Кольчина, Зняцьова. Тому можемо забезпечити людей сезонною роботою, і це наш тішить. Але неодмінна умова – мати медичну книжку.

Цьогоріч ва­ша компанія сертифікована за міжнародними стандартами GlobalGAP. Важко було прийти до такого результату?

– Коли ми приїхали до колег у Польщу і сказали, що отримали GlobalGAP, вони були в захваті: «Які ж ви молодці!». Але за це я дуже вдячна всій своїй команді, всі вони наполегливо до цього йшли. GlobalGAP – це сучасний стандарт безпеки для первинної продукції сільськогосподарського виробництва. Його запровадили наприкінці ХХ століття, і це своєрідний код безпеки продуктів харчування. При цьому відстежуються всі ланки технологічного ланцюжка. Йдеться і про охорону праці, і про виробничу санітарію, і про те, чи працівники мають належну освіту, чи техніка калібрована, і про охорону дов­кілля, якість насіння, ґрунт та добрива… Загалом 300 точок контролю! І це велика робота, яка потребує неабияких зусиль та коштів. Мрія може окупитися чи ні? Ми трохи заробили і вклали це в наступний рік. З іншого боку, сертифікація дає дуже чіткі настанови щодо аналізу ґрунту, води для поливу тощо. І це добре.

Наші ґрунти вас задовольняють?

– В Україні немає поганої землі. Просто треба про неї дбати. При нашому природничому університеті біологічних ресурсів у лабораторії проводили аналіз ґрунту у Великих Лучках. Показники чудові! Та воно й не дивно. В цю землю 28 років нічого не вносили. Вона відпочила. Але нас чекала величезна праця. Найперше – це розкорчування. Бо люди спиляли старі дерева на дрова, а пеньки залишилися.

Розкажіть, які чудодійні властивості має ця чорниця, що вона така популярна?

– Про цю цілющу рослину можна говорити безконечно. Лохина покращує роботу травної системи. Пектин, що міститься в ній, зв’язує і виводить з організму радіоактивні елементи, а самі ягоди не накопичують їх. Для України з її Чорнобилем це дуже важлива річ. Аскорбінова кислота підвищує імунітет, допомагає швидше впоратися із застудою. А також це щит від гіпертонії, ревматизму, ангіни. Ще вона омолоджує людину, зміцнює капіляри, є протизапальним засобом, покращує пам’ять. Листя чорниці використовують при лікуванні цукрового діабету. А для тих, у кого проблеми із зором, це просто швидка допомога. І ще одне диво – лохина не викликає алергії.

А от калій із натрієм нормалізують водно-сольовий баланс. Тому зникають такі неприємності, як мішки під очима, набряки ніг, аритмія серця. Калій зарадить при загрозі атеросклерозу й тим, у кого мерзнуть ноги. А ще лохина – джерело магнію. Тому розслабляє м’язи, нормалізує кров’яний тиск. Допомагає вона й опиратися стресам. До того ж щедро позначена присутністю вітаміну К, який відповідає за цілісність кісткової тканини. Лохина корисна майбутнім мамам, бо це ще й джерело фолієвої кислоти, необхідної для правильного розвитку всіх органів плоду й системи кровотворення. Зрештою, це найкращий антиоксидант, а отже, запобігає раку та процесу старіння. І нарешті листя лохини – чудовий консервант, що гальмує розвиток молочнокислих бактерій.

«Мамо, куди ти їдеш? Ану, показуй ті свої Великі Лучки!»

Мабуть, вам вигідніше реалізувати таку продукцію за кордоном?

– Ви знаєте, ні. Цього року 100% ягід ми реалізували саме в Україні. І я дуже хочу, щоб вони були на столі в українських родин, щоб кожна господиня мала можливість на кашу покласти ще й свіжу лохину. А це вже наша турбота – подбати про те, щоб її якісно виростити, правильно охолодити, сформувати товарну партію так, аби вже наступного дня вона потрапила на прилавок.

А рідні як сприймають ваші ідеї та постійну бізнесову зайнятість?

– Мама ніколи не втручалася в мої справи, вона в мене тактовна. І взагалі, я дуже пишаюся нею. Мама недавно отримала освіту психолога. Студенти спочатку її навіть перепитували: «Ви наша викладачка?» Вона поєднала ці знання з педагогічним досвідом. Працює в дитячій клінічній лікарні. Там часто опиняються дітки, які залишилися без мами й тата. І за кожним у неї болить серце. І я знаю, що це таке. В мене самої четверо дітей. Старша народилася, коли я ще була студенткою. А з молодшими – це вже свідоме батьківство. І я таке задоволення отримую від кожного дня! Бо навіть якщо малюк щось вимагає, вередує, розумієш: це маленька особистість.

А завдяки тому, що поряд є надійне плече чоловіка, я маю сили рухатися вперед. Він щодня переймається моїми гараздами-негараздами. Мрію це поле мамі нарешті показати. Бо діти його вже бачили. Вони весь час мене питали: «Мамо, куди ти їдеш? Тебе немає по 3 – 4 дні. Ану, показуй ті свої Великі Лучки!» І от одного разу я взяла їх із собою. Семилітня донька дійшла до кінця плантації і сказала, що вже зовсім втомилася. А це ж іще кожну рослинку треба оглянути…

Коли настає сезон нашої чорниці, щотижня приїжджаю сюди. Бо тут треба подбати про технологію, а в Києві – про те, щоб ягоди продати. Але це приємні клопоти. Бо можу сказати, що закарпатську лохину вже знають по всій Україні.

Мар’яна НЕЙМЕТІ, Новини Закарпаття