Один тільки погляд учительки уже дисциплінував!

Усі, з ким останніми днями спілкувався з приводу шкільного життєпису цієї жінки-освітянки, яка в душах сотень дусинців, плав’ян, росошан, лопушан залишила достопам’ятний „філологічний слід”, знаковий „штемпель” жити й творити добро, найперше виокремлювали начитаність мовниці, чудову та виразну її бесіду, вимогливість, критичність тощо.   

Зізнаюся: є ще чимало інших мазків і штрихів, які позитивно зображують цю в молодості зовнішньо та внутрішньо красиву, статну й завжди елегантну, світлу душею освітянку. Про перелічені жіночі риси, фаховість у тому числі, пишу без минулого часу: вони в неї були, є і залишаться до останнього подиху її життя. Зайве, мабуть, наголошувати на тому, що вісімдесятидвохлітня Марія Михайлівна Фотул (Безик) із Дусина у шкільні часи була не тільки доброю, серйозною та ввічливою, вона з-серед інших своїх тогочасних колегинь вирізнялася ще й легкою суворістю, неабиякою принциповістю, завжди у думках і діях керувалася певними аргументами. Таку позицію виробила в собі за роки роботи на ниві освіти, тож із цього шляху не збиралася відступати. Найперше, не позичати їй і нині вимогливості, привітності, ретельності в оцінках тощо.

У цьому амплуа досягла спочатку пенсійного віку, згодом стала спершу свекрухою та свахою, відтак бабусею, а недавно ще й щасливою прабабусею. Удостоїли цього надзвичайно високого статусного звання онуки, які виросли та поженилися, і тепер своїх діточок завели. Честують її і невістки – дружини двох синів: старшого Івана та сорокавосьмирічного Сергія. Продовжуючи педагогічну тему, зауважимо: вона з тих, хто завжди знав, навіщо навчає свого предмета, тож не просто передавала знання з теми, а культивувала, дбайливо плекала їх у кожному юному серці. Словом, докладала зусилля, аби підростаюче покоління подружилося з книгою, мовою. Ось за таке поєднання людських і освітянських рис, у тому числі вільність помислів, правдивість, чесність учителька української мови заслужила учнівську шану та повагу, тільки-но переступила поріг середньої школи і нашого класу зокрема.

Але такий її стиль запам’ятався і учням, які були значно старшими за нас. Пригадую, вони казали, що „...Безичка (від автора: Безик – це дівоче прізвище моєї учительки та головної героїні цього матеріалу, яка згодом стала Марією Гучкович, а після смерті чоловіка з цією фамілією поєднала долю з Павлом Фотулом, який також на одному етапі став удівцем) –вимоглива, хоча вона не кричить та руку ні на кого не піднімає, але хто уроку не знає, той змушений буде вдосконалювати свої знання у післяообіддя”. У сільській школі така новина розлетілася блискавично, нікому не хотілося в позаурочний час, коли всі вже гуляють чи батькам допомагають, сидіти за партою та вчити-зубрити те, що можна опанувати завчасно або вдома. Найперше – перед сном. Відтак „філологиня” з вузівським дипломом учила нас писати та говорити правильно, чітко, зрозуміло: замість „айно” відповідати „так”, а „рянду” називати ганчіркою тощо.  

Ось так і з’явилася учнівська відповідальність, яку близько півстоліття тому зародила укра-їнський „мовник” Дусинської середньої школи. А це значить, що вона піклувалася про знання кожного окремо взятого учня. Подібна формула, започаткована за учнівською партою, багатьом стала підмогою у майбут-ньому, мені особисто також. Молодий й ініціативний педагог не просто її сформувала, тобто за-клала, але й наставляла хлопців і дівчат, спрямовувала, яким чином змусити себе спілкуватися рідною мовою, що читати, як запам‘ятовувати вірші, писати перекази, диктанти, твори тощо. Саме на її уроках учні вперше ознайомлювалися з метафорами, епітетами, синонімами, алегорією, алітерацією, оксиморонами, градацією, орфографією, синтаксисом, стилістикою, пунктуацією, набуваючи певних навичок із найважливіших правил українського правопису. А він доволі складний. Хто „проґавить” його у шкільній програмі – не допоможуть навіть два університети і один педвуз.

З цього приводу тодішня вчителька української мови та літератури наголошувала: пропустите важливу тему – надолужити прогаяне буде важко. А можливо, що навіть нереально. Хіба що за допомогою репетитора. Але за радянських часів вони не були модними. Словом, це свідчило: позавчорашня іменинниця – педагог не тільки за фахом, але й за духом і покликанням. Вона могла чітко уявити, коли хочете, то навіть передбачити, яким має бути результат її уроку. Приміром, аби засвоїти теорію на практиці, раз у тиждень ми писали диктант. З погляду сьогодення – він був легкий. Але для тодішнього шестикласника чи семикласника вважався складним. Між ін-шим, Марія Михайлівна прохала усіх приходити того дня на урок, тож пропускали хіба один-два учні, та й то з поважних причин. Текст читала виразно, а щоби школярі могли вловити певні труднощі написання, на окремих нюансах робила додаткові акценти. Кмітливі здогадувалися та писали диктант на „відмінно”, а були такі, що отримували значно гірші оцінки.

Потім був розбір помилок, що також давало позитивні результати. Чому деталізую це все? Нехай читають молоді вчителі-мовники, а може й собі щось корисне із цього „присвоять”. Такі надбання додадуть не стільки їм авторитету, як покращать мовні знання учнів. У нашу інтернетно-комунікаційну епоху кожному хочеться бути освіченим, досконало освоїти філологію – такий чаруючий, дивовижний, прекрасний предмет. У неї ветеран педагогічної ниви закохалася ще під час навчання у Голубиному, де здавна жили та працювали носії чистої, еталонної мови, якою вважалася українська. Згадати б тих самих Молнарів, Безиків  та інших особистостей, які своїми творчими надбаннями протягом цілого століття плекали укрмову, як парость виноградної лози. Вони прославили освітянські династії, виховали чимало прихильників словесності. Відрадно, що естафету від своїх земляків перехопила М. М. Фотул (Безик).

Згадується інший цікавий епізод, коли педагог виважено, стримано, делікатно і якось до-бродушно знайомилася з моїми однолітками, цікавилася, де працюють батьки, довідувалася, хто, крім нас, ще є у сім’ях, що полюбляємо читати і які книги опанували протягом літніх канікул. Дуже хмурилася, коли хтось казав, що ані рядка не прочитав. Потім отой школяр піднімався і у його бік звучала мораль. Спершу було невтямки, чому учителька повсякчас наголошувала на знанні української мови, а коли увиразнила, підсилила, що слово – то є найтонший доторк до людської душі, усім стало очевидно, що до філології буде особливий підхід. На той час Марія Михайлівна мала прізвище Гучкович (чоловік Іван Іванович, з яким познайомилася у Плав’ї, де працювала у бібліотеці, помер у 1972 році), вона відмінно знала свій предмет, адже за плечима був філологічний факультет Ужгородського держуніверситету. Конспекти лекцій деяких учених, тодішньої професури пам’ятає донині, акуратним стосиком вони лежать на книжковій полиці.

А поряд із книжками, записами – …підшивка районної газети „Вісті Свалявщини”, про що ніколи навіть і не подумав би. Учителька-пенсіонерка каже, що не пропускала жодного виходу, вона, як і чоловік Павло Дмитрович Фотул, слідкують якщо не за всіма, то за більшістю публікацій у часописі – але роки дошкуляють, останнім часом не завжди та не все читають. Так само, як і батьки у Дусині, син Іван із дружиною Ганною у Голубиному також є активними читачами цього тижневика. За передплатними грошима ніхто не шкодує, адже із сторінок районки черпають усі новини, події, якими живе Свалявщина. Але повернімося до теми про дусинську вчительку, яка у четвер святкувала свій вісімдесят другий серпень. Освітній справі віддала понад сорок літ. Вона завжди казала, що любов до мови – це любов до рідної землі, це мамині пісні, незрадлива, ласкава усмішка, її веселі очі, це стежина до батьківської хати, це люди, яких бачимо, яких знаємо, з якими стрічаємося щодня. Як тут не підтримати вчительку, яка з цього приводу могла б так чудово заспівати, що її мелодійний, задушевний голос було б чути до найдальших сусідів: Ковачів, Голішів, Яновичів, Папішів, Біласів, Бурчів, Поцків, Метеньків й інших.  

У ці дні я багато згадав епізодів із життя вчительки М. М. Фотул (Безик), яка певною мірою причетна до того, що я став журналістом. Одного разу вже писав, що вона досконало знала свій предмет, тож і була у явному виграші з тими, хто у ньому „плавав”. Закінчуючи десятий клас, тобто перед самим вступом до Львівського університету, я ходив до неї на тренінги, на чому наполягла моя мама. Проаналізувавши надбання цієї вчительки, сказала – вони найкращі. Ось так і виграла, кажучи образно, мовний кастинг ця шкільна вчителька. Цьому епізоду нинішнього літа – сорок два роки. З кількома старшими приятелями писали в неї вдома диктанти, твори на вільну тему, відтак їх обговорювали. Я вдячний учительці, що разом з іншими освітянами-філологами (Л. Ф. Сайлер, П. В. Фотул, О. І. Раточкою) вона прищепила любов до мови, укра-їнського слова, бібліотеки, стіни якої мене тягнули, немов маг-нітом. У моєму рідному місті цю істину знають усі. А ще на друковану продукцію для власної книгозбірні я витратив стільки грошей, що гараж був би не порожній і в пилюці, а стояла б у ньому сучасна автівка. Але вважаю: не програв, бо „купаюся” не у грошах, а у словесах, літературі, мові. Скажете – не модно, а ось учителька, моя шкільна наставниця, каже, що нахил маю актуальний, престижний і сучасний, бо це надихає творити добро, бути людяним і чуйним. 

Йшлося у статті про вимогливість освітянки-дусинчанки. Таку найголовнішу рису своєї матері назвав син Іван. З ним, ровесником і цімбориком, у мене добрі взаємини, переважно телефонне спілкування дарує наснагу, підказує новини, додає оптимізму, формує свалявський світогляд. Тож у відповідь я коротенько повідав, як мати проводила уроки. Розказав йому про все, що вище виклав письмово – для читачів „Вістей Свалявщини”. У заголовку, в продовження його тези про вимогливість, написав: один тільки погляд учительки-матері увесь клас уже дисциплінував. Іван щиро засміявся. Отже, ідеальний порядок усі 45 хвилин панував. Не кожному вчителю вдавалося так побудувати урок, аби панувала не просто тиша, а тиша морська, тобто суцільна мовчанка, коли чути, як муха пролетить. Насамкінець, віншуючи Марії Михайлівні ще багато славних літ, підкреслив: нехай із чоловіком при щасті-здоров’ї живуть, одне одного, як лілею, бережуть, а рідні їм бажають біди та горя не знати, районну газету щотижня не просто переглядати, а кожну її сторінку читати. 

...Хтось, прочитавши наші речетативи, можливо, скаже, що для Марії Михайлівни вже сонце за обрій сідає. Заперечу: це не зовсім так! Наразі ви, дорога моя учителько та мати для синів, невісток і бабуся й прабабуся для онуків і правнуків, на життєвій дорозі! Тож нехай сонечко ще довго світить вам і тепло та по-серпневому гріє ваше чарівне лице. А від мене вам: стаття, тост, квіти та доземний уклін!  

Іван НАГІРНЯК.

На фото: М. М. Фотул (Безик); учителька із шостим класом у 1974 році.

  Надіслати другу