Закарпатець Сергій Устич: «З далекими родичами не завжди можуть бути добрі стосунки, проте з сусідами, за всіх обставин, треба жити приязно»

По завершенні дипломатичної місії Сергій Іванович занурився у наукову діяльність, до якої готував себе ще з студентських років. Нині він – перший і єдиний на Закарпатті доктор соціології, професор, завідувач  кафедри міжнародних студій та суспільних комунікацій УжНУ і свої грунтовні теоретичні знання та величезний особистий практичний досвід передає студентам факультету історії та міжнародних відносин – майбутнім повпредам України. Про свою участь у важливих та неординарних подіях міжнародного становлення України, значення людського фактору при вирішенні  міждержавних питань С.Устич розповів нам напередодні Дня Української дипломатії.

- Пане Надзвичайний і Повноважний Посол! Ви пішли на дипломатичну службу не будучи фаховим дипломатом, однак мали досвід роботи народним депутатом України, головою Закарпатської обласної ради та головою ОДА. Як вам психологічно давалася ця «перебудова»?

Якихось особливих проблем не відчував, оскільки моя попередня робота була тісно пов’язана з міжнародними справами. З часу обрання мене у 1990 році заступником голови облвиконкому з гуманітарних питань та міжнародної діяльності, ініціював створення першого в Україні обласного управління зовнішньоекономічних зв’язків та керував його роботою. У 1991 році, разом з групою експертів, вивчав роботу найбільш успішної в Китаї вільної економічної зони Шеньджень, був керівником робочої групи з розробки проектів законів «Про спеціальну (вільну)  економічну зону «Закарпаття» та «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності в Закарпатській області», зусиллями своєї професійної команди, чимало членів якої згодом теж стали дипломатами (зокрема, І.Грицак, І.Іванчо, О.Ковчар, В.Буркало, П.Токар, П.Петрище), домігся їхнього ухвалення Указами Президента і початку практичної реалізації.

Молода Українська держава потребувала розбудови власної системи міжнародних відносин і на регіональному рівні, з прикордонними територіями сусідніх держав. Разом із своїми колегами – керівниками регіональних органів влади Угорщини, Словаччини, Польщі, Румунії обгрунтували необхідність створення міжнародної асоціації транскордонного співробітництва. На зустрічі в Празі у 1992 році ця ідея була підтримана відомими дипломатами та громадськими діячами, президентом Нью-Йоркського Інституту «Схід-Захід» Джоном Мрозом та віце-президентом цієї всесвітньовідомої політико-консультаційної  установи Васілом Гудаком. У них обох було «карпатське коріння» - Д.Мроз мав польський родовід, а В.Гудак народився у словацькому Бардейові. Спільними зусиллями у 1993 році був створений перший в Центральній і Східній Європі Карпатський Єврорегіон, а мене обрано першим його головою від України.

На ті часи припала й розбудова прикордонної інфраструктури на Закарпатті, якої майже не існувало. Це унеможливлювало міжнародну комунікацію, гальмувало розвиток торговельно-економічних  відносин у прикордонні.  Разом з відповідними міністерствами і відомствами було проведено масштабну роботу з вирішення правових питань відкриття та регламентації статусу нових контрольно-пропускних пунктів, фінансування будівництва КПП та під’їзних шляхів, координації взаємодії митних, прикордонних та правоохоронних органів, тощо. Це дало свої результати. У 1997 році за участі президентів України Л.Кучми і Угорщини А.Гьонца відбулося відкриття реконструйованого мосту через Тису, впродовж декількох років введено в дію більше десяти нових автомобільних та пішохідних пунктів переходу з Угорщиною, Словаччиною, Румунією. Створена у 90-х роках інфраструктурна мережа існує і понині. 

 Відкриття реконструйованого мосту на українсько-угорському кордоні через річку Тиса (Чоп-Загонь) за участі президентів України та Угорщини Леоніда Кучми і Арпада Гьонца. 1997 рік.

 У 1996 році Президент призначив мене представником України у Палаті регіонів Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи в Стразбурзі. Так що із технологією і протоколом міжнародного спілкування був обізнаний. Але атмосфера першого вручення вірчих грамот Президенту Чехії В.Гавелу у Празькому граді, виконання гімну та підняття прапору України, проходження почесної варти - запам’яталася на все життя. Це було дуже хвилююче.

- Прага не була для вас «terra incognita», оскільки ви кілька літ перед тим стажувалися в докторантурі Карлового університету. Чи пригодилися вам це у дипломатичній діяльності?

Справді, мені свого часу дуже пощастило, бо в 1987 році виграв тоді ще Всесоюзний конкурс на докторантське стажування на кафедрі філософії іменитого Карлового університету. Це дуже допомогло і під час виконання дипломатичної місії – у нас були дуже тісні і вельми плідні зв’язки з підрозділами університету та його ректором, організовано чимало спільних культурологічних акцій.

- З чого ви почали на посаді керівника амбасади? Які питання були пріоритетними?

Найперше - налагодив тісні контакти з представниками державного і політичного керівництва Чехії. Ще із вручення вірчих грамот виникли теплі стосунки з Президентом ЧР Вацлавом Гавелом – легендарною постаттю не тільки чеської, але і світової політики, письменником і гуманістом. В. Гавел з великою цікавістю розпитував про історію і культуру України, зокрема Закарпаття, яке в  період 1918-1938 років входило до складу Чехословацької Республіки.  

Дружні взаємини склалися ще з одним колишнім дисидентом – багаторічним головою Комітету у закордонних справах нижньої палати парламенту Чехії Владіміром Лаштувкою, слово якого у формуванні чеської зовнішньої політики було вагомим. Вельми конструктивними стали також відносини з керівником урядом Мілошем Земаном та його першим заступником з питань економіки Мірославом Грегром, міністрами закордонних справ Яном Каваном та Цірілом Свободою.

Водночас доводилося перейматися й невідкладними буденними проблеми. При підтримці МЗС України за короткий час вдалося провести капітальний ремонт приміщення Посольства. Було створено належні умови роботи консульським працівникам, які щодня обслуговували у неймовірній тисняві у напівпідвальному приміщенні сотні громадян, зокрема українських заробітчан. Дякуючи добрим стосункам з керівництвом уряду та МЗС ЧР, для потреб консульського відділу була виділена вілла поруч з Посольством, у якій до цього знаходилася резиденція швейцарського посла.

Ще одним важливим аспектом забезпечення прав українських громадян, зокрема тих, які працюють в індустріальних центрах Чехії, стало започаткування роботи Почесного консула України в м. Брно (ним став випускник факультету міжнародних відносин Київського держуніверситету ім. Т.Шевченка П. Камаріт), а згодом і відкриття в цьому місті консульства України (його очолив керівник Представництва МЗС в Закарпатській області В.Буркало).

Коли я приступив до роботи, справжньою проблемою був негатив, розгорнутий у чеських засобах масової інформації про українців, як головний фактор загострення криміногенної ситуації в Чехії. Цьому сприяли інформаційні повідомлення, що виходили із МВС на чолі із B. Груліхом. При цьому майже всі російськомовні «злочинці» кваліфікувалися як українці. Посольством був проведений і наданий МВС та ЗМІ відповідний  аналіз, який переконливо показував, що далеко не всі правопорушники є громадянами України. В результаті оцінки МВС і ЗМІ стали значно об’єктивнішими.

- На час вашого перебування Послом у Чехії припало проведення Празького саміту НАТО у 2002 році. Реноме України в очах західних партнерів було тоді не надто привабливим, президент Кучма практично був не «виїзним». Як вам вдалося забезпечити його участь у саміті?

Це стало справжнім випробуванням. Навколо участі Президента Л.Кучми у саміті розгорнулася гостра дипломатична боротьба. Впливові у блоці сили прагнули не допустити його приїзду, як і Президента Білорусі А.Лукашенка, в результаті чого Україну, як і східну сусідку, з високою вірогідністю могла очікувати дипломатична ізоляція. При цьому використовувалися різного роду політичні та протокольні прийоми - спроби відмови у візовому обслуговуванні, порядок розсадки на заходах форуму, тощо.

МЗС України, зокрема глава місії України при НАТО  В. Хандогій, робили все можливе, щоб не допустити такого сценарію. Але для цього була дуже важливою позиція Чехії, як країни-господаря. Через своїх друзів я попросив про особисту зустріч з Президентом  Чехії В.Гавелом. Під час неофіційної розмови я розповів йому, що йдеться не стільки про персону Президента Л.Кучми, скільки про цивілізаційний вибір України. Якщо Україна не візьме участь у саміті, то буде відкинута на десятиліття, стане вигнанкою міжнародного співтовариства, як Білорусь. Він коротко відповів: «Я не думав, що все так серйозно». В. Гавел нічого не обіцяв, тільки коли прощалися, поплескав по плечу і з усмішкою сказав: «Як же  я можу не прислухатися до губернатора колишньої Підкарпатської Русі?».

Авторитет В.Гавела був дуже вагомим у світі. І це в черговий раз продемонстрували наступні події. Прибуття делегації України на чолі з Президентом Л.Кучмою стало для багатьох несподіванкою. «Український лідер раптово з’являється на саміті, аби зіпсувати всім забаву» - статтю під таким заголовком присвятило впливове британське видання «Таймс» прибуттю українського Президента на саміт НАТО в Празі. Її автори зазначали, що «ціла ескадрилья з п’ятнадцяти американських винищувачів, включно з системою авіаспостереження АВАКС, не змогла зупинити прибуття до Праги небажаного гостя. Попри попередження західних дипломатів триматися осторонь саміту НАТО в Празі, Президент України Л.Кучма таки прибув до чеської столиці», - констатувало видання. Проте воно було переконане: Кучмі в Празі руки ніхто не подасть і  за столом з ним не сидітиме. Попри ці заяви участь делегації України, як відомо, була успішною, а усі спроби її ізоляції провалилися. І це в значній мірі пов’язано із послідовною підтримкою України Чехією.

-  Коли ви очолювали Посольство України у Празі ходили цілі легенди про те, що українська амбасада стала своєрідним гостинним центром для колег-дипломатів з інших країн…

Місія дипломата – комунікувати. У нас у Посольстві завжди було багато гостей. Скажімо, легенда зовнішньої політики Чехії, соратник В.Гавела В.Лаштувка, про якого вже йшлося. Чи керівник торгово-промислової палати ЧР у зв’язках із країнами СНД В.Плашіл. З їхньою допомогою нам вдалося вирішити чимало проблем двосторонніх відносин. Зокрема, за мою каденцію обсяг взаємної торгівлі та інвестицій між Україною та Чехією було збільшено в декілька разів. Нерідкими гостями були й колеги-посли інших держав. В Посольстві сформувався гарний та дружний колектив. Багато в чому допомагала дружина Світлана, яка активно працювала в Асоціації дружин акредитованих в ЧР послів. Пригощали гостей, чим могли, нерідко доводилося імпровізувати.  Але, найголовніше, під час таких зустрічей зміцнювалося взаєморозуміння та довіра. До речі, нинішній Посол України в ЧР Євген Перебийніс працював тоді у Посольстві радником. Я дуже радий, що талановитий і творчий дипломат у непростий час очолює нашу дипломатичну місію.

- Можете згадати якийсь курйоз, пов’язаний з дипломатичним минулим?

О, їх було чимало! Один з них виник  відразу після приїзду до Праги, коли я готувався до свого першого прийому у Президента В.Гавела. У посольстві якраз розпочався масштабний ремонт. Коли я проходив через приймальню один з робітників ненароком перекинув банку з лаком і забруднив мої штани. Часу для поїздки в резиденцію для переодягання не було, залишалося тільки одне – якимсь чином відчистити пляму. Цим зайнявся завгосп і дружини наших комендантів-прикордонників, що допомагали в ремонті. Врешті-решт, нам це вдалося, але на прийнятті мені було неймовірно некомфортно, бо боявся, що всі звернуть увагу на аромати хімічних препаратів. Проте, на щастя, обійшлося…

- Після завершення дипломатичної місії ви повернулися до наукової роботи, підготували чимало наукових публікацій, у тому числі й за кордоном.

Так, мої праці опубліковані в США, Китаї, Бразилії, а також у  сусідніх країнах – Польщі, Словаччині, Угорщині, Румунії. Німецьке наукове видавництво, після ознайомлення із моєю доповіддю на Всесвітньому статистичному конгресі у Гонконзі у 2012 році, запропонувало мені видати її у світ. Книга вийшла в 2015 році англійською мовоюі присвячена системній теорії сучасних кордонів і транскордонних процесів.

- Над чим працюєте зараз?

Завершую роботу над монографією з робочою назвою «Неадитивне суспільство – quo vadis?” (Системологічна парадигма).

- Що ж це за «неадитивне суспільство»?

Якщо дуже коротко, то це сучасне суспільство в житті якого 2+2 далеко не завжди дорівнює 4. Книга про суспільні закони, які, зокрема, дозволяють пояснити природу вельми поширених нині «гібридних війн». Планую випустити її у відомому британському видавництві.

- Ви не втратили інтерес і до практичної роботи, зокрема у сфері транскордонного співробітництва…

Звичайно. Разом із своїми друзями - академіком, директором Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України Юрієм Пахомовим, професором Закарпатського держуніверситету Олександром  Передрієм та земляком-закарпатцем, американським бізнесменом та науковцем, нинішнім Почесним консулом України в угорському м. Сегед  Алексом Ровтом у 2005 році створили науково-консультаційну установу з міжнародних відносин – Інститут транскордонного співробітництва в Ужгороді. На замовлення Брюссельського безпекового центру Нью-Йоркського Інституту «Схід-Захід», радником якого я був у 2007 році, мною розроблена Концепція розвитку транскордонного співробітництва після розширення Європейського Союзу на Схід. Також взяв участь у створенні міжнародної робочої групи із представників Норвезького Баренцового секретаріату (структура МЗС Норвегії), Асоціації Ярвіо (структура МЗС Фінляндії), Інституту стабільності і розвитку (м. Прага), Інституту Джефферсона (Нью-Йорк), Єврорегіону «Балтика» (Польща), Інституту транскордонного співробітництва (м. Ужгород), яка започаткувала проведення щорічних Європейських Форумів з транскордонного співробітництва. Перший такий Форум відбувся в м. Кошице (Словаччина) та м. Ужгород (Україна) в 2010 році за участі віце-президента Європейської Комісії М. Шевчовича.

Інститутом транскордонного співробітництва, разом із своїми закордонними партнерами, реалізовано чимало проектів за Програмою ENPI Європейського Союзу, Міжнародного Вишеградського Фонду, Норвезького фінансового механізму, «Відродження» тощо. Розроблена експертами Інституту Система індексації та моніторингу транскордонних процесів рекомендована Моніторинговою місією Програми ENPI для використання по всьому периметру зовнішніх кордонів ЄС. Вагома роль Інституту в соціальній імплементації системного знання про сучасний транскордонний рух в Європі неодноразово відзначалася   міжнародними організаціями, зокрема  спеціальною нагородою Асоціації Європейських Прикордонних Регіонів «За особливий вклад у розвиток європейського транскордонного співробітництва».

- Які глобальні загрози і виклики існують у сьогоднішній міжнародній політиці?

Найбільшою загрозою міжнародним відносинам, відколи вони існують, був мілітаризм. Нині цьому явищу реальну конкуренцію складає популізм. Якщо мілітаризм є загрозою фізичному існуванню людини, то популізм деформує свідомість людини і робить її поведінку неадекватною. Не тільки вітчизняна, але й світова політика не встигають за бурхливим розвитком цих вкрай небезпечних монстрів сучасного інформаційного суспільства. Тому відповіді на глобальні виклики, здебільшого, запізнілі і недостатньо ефективні.

- Як зробити, аби наші європейські сусіди були не ворогами, а союзниками?

Мій батько – сільський вчитель, вчив мене в ранньому дитинстві, що життя може скластися так, що з далекими родичами не завжди можуть бути добрі стосунки, проте з сусідами, за всіх обставин, треба жити приязно. Шкода, звичайно, що нині виникли ускладнення у відносинах України з деякими нашими сусідами. Проте впевнений, ці ускладнення є тимчасовими. Толерантність і готовність до компромісів допоможуть їх знівелювати.

- Нині вам доводиться спілкуватися не лише з впливовими людьми, які роблять політику, але й з романтичною молоддю. Наскільки різняться світоглядні позиції поколінь? Чи спокійні ви за майбутнє нашої держави, світу?

- У світлі тих загроз і викликів, про які йшлося, напевно, важко бути спокійним за особисте майбутнє, чи майбутнє світової спільноти. Уінстон Черчіль казав: «Шукайте людину в її очах». Кожного року, знайомлячись з новими студентами, не випитую їхні знання. Найперше - вдивляюсь в очі молодих людей. Чи світяться вони, чи є в них іскорки небайдужості? Адже, відомо, що світ творять небайдужі. Дуже хочу, щоб таких небайдужих очей було і в нашому університеті, і в Україні загалом, значно більше.

Розмовляв Василь Ільницький

uzhnu.edu.ua

  Надіслати другу