Професор УжНУ Володимир Фекета: «Стан здоров’я людини найперше залежить від її ставлення до власного організму»

В УжНУ працюють сотні відомих науковців, які творять позитивний імідж університету, місту й Україні. У їхньому числі – Володимир Фекета, відомий український фізіолог, доктор біологічних наук, професор, завідувач кафедри фундаментальних медичних дисциплін УжНУ.

«Ще до завершення студіювання зрозумів, що …не хочу працювати лікарем»

- Ваше прізвище відоме у Закарпатті з давніх часів, відколи його уславив легендарний листоноша Федір Фекета. Ви його родич?

Так, Федір Фекета був рідним братом мого прапрадіда. Моє дитинство минало практично на його подвір’ї  у селі Тур’ї Ремети на Перечинщині, де проживала і наша сім’я.  Батько працював у школі вчителем математики, а мама – медсестрою. Очевидно, що на вибір лікарської професії вирішальний вплив мала мамина робота. Але мене цікавив не стільки процес лікування, як таємниці людського тіла: з чого воно складається, як ці «внутрішні органи» людини функціонують і взаємодіють.  По закінченні школи у 1977 році я подав документи для вступу на медичний факультет  УжДУ. Того року конкурс був дуже великий. Можливість поступити на навчання після успішного складання першого іспиту мало всього семеро «золотих» медалістів. Мені, як і моєму майбутньому однокурснику, нинішньому ректору Володимиру Смоланці, це вдалося і я повністю поринув у навчання. Та ще до завершення студіювання зрозумів, що …не хочу працювати лікарем.

- Як ви дійшли такого висновку? Боялися «різати по живому», неприємно чи нецікаво було «копирсатися» в людському тілі, безкінечно писати історії хвороб?

Було все те, що ви кажете! А основною причиною стало усвідомлення (а за прожиті роки переконання лише зміцніло), що сама медицина не дає відповіді на дуже багато запитань. Навіть сьогодні, попри усі досягнення людства, у лікарській практиці ми не надто віддалилися від Авіценни і Гіппократа.

Медицина - не та сфера, де є чіткі алгоритми. Брати на себе відповідальність за людське життя, діючи тільки «на осліп», я вважав для себе неприйнятним. За час роботи лікарем пересвідчився, що процес лікування і співпереживання за долю пацієнта забирає від мене надзвичайно багато моральних сил, а дистанціюватися від проблем хворої людини – не в моєму характері.

Отож, після проходження інтернатури у райлікарні на Житомирщині та року практичної роботи у терапії, я ухвалив для себе рішення вступати до аспірантури на спеціальність «фізіологія». Займатися наукою в інтересах медицини -  був мій свідомий вибір. Однак реалізувати прагнення стати аспірантом в Ужгороді, попри диплом з відзнакою та відмінні знання, було дуже не просто… І тоді я вдався до нестандартного кроку – написав листа про бажання вчитися в аспірантурі і розіслав його до сорока науково-дослідних закладів усього Союзу – від туркменської столиці Ашхабад, до російського Ярославля. Позитивну відповідь отримав лише з Мінська. Це мене надзвичайно окрилило і я засів за книги та почав готуватися до іспитів.

- Чому, на ваш погляд, позитивна відповідь прийшла з столиці Білорусі?

Це був 1984  рік і такі поняття, як блат та особисті зв’язки, що передували нинішній корупції, міцно вкоренилися на теренах усього неозорого Союзу, у тому числі й в Україні. У Білорусі основи суспільного рівноправ’я були ще не настільки підточені, та й вчений секретар НДІ, як згодом з’ясувалося, був патологічним «бюрократом» і просто не міг не відповісти на лист і надав формальну інформацію про можливість подати документи.

Успішно подолавши шалений конкурс – 7 чоловік на місце – я став аспірантом Інституту фізіології НАН Білорусі і потрапив на курс до дуже цікавого та непересічного вченого, академіка Миколи Арінчіна. Це була особлива людина, для багатьох досить конфліктна й «некомфортна», але надзвичайно розумна і порядна. Навчаючись під його керівництвом за 3 роки я підготував і захистив кандидатську дисертацію, залишився працювати в Інституті фізіології на посадах молодшого та старшого наукового співробітника, і навіть отримав можливість придбати кооперативну квартиру та, нарешті, забрати з Ужгорода до Мінська дружину і дітей.

Але період стабільності  виявився недовгим. З розпадом СРСР фінансування академічної науки катастрофічно скоротилося і, практично, зупинило проведення експериментів. Мій науковий керівник наполіг, аби я зосередився на написанні докторської дисертації. Результатом кількарічних старань став успішний захист у 1994 році в Інституті медико-біологічних проблем у Москві докторської дисертації за спеціальністю «фізіологія людини і тварини». 

«Наш метод почали застосовувати і під час тривалих космічних експедицій безпосередньо на орбіті»

- Розкажіть про специфіку ваших наукових досліджень?

Академік М. Арінчін, на його думку, відкрив нову властивість м’язів – здатність не тільки споживати кров, але й самим функціонувати як своєрідна гемодинамічна «помпа». Якщо  в експерименті м’яз ізолювати від системного кровотоку та стимулювати електричним струмом, то кров  циркулює по ньому без участі центральної помпи – серця. Коли ми почали заглиблюватися в експериментальні дослідження, то з’ясували, що це не можна пояснити  відомим фізіологічній науці явищем  так званої «венозної помпи». Ми виявили інший  дивовижний феномен - «капілярну помпу» - коли найменші кровоносні судини взаємодіють з м’язовими волокнами при кожному їх скороченні.  З’ясувалося, що не тільки серце постачає кров у м’язи, але й м’язи повертають кров до серця і від стану скелетних м’язів суттєво залежить стан самого серця. Простіше кажучи – якщо м’язи «сачкують» - серце перепрацьовує. Разом з тим, аби м’язи розвантажували серце, їм слід підбирати оптимальний режим роботи. Пошуком цих режимів ми якраз і займалися. Активуючи м’язи спеціальними вібраторами, ми переводили роботу серця у дуже ощадливий режим, оптимізували його функціональний стан. Запустити такий режим можна й без вібраційних пристроїв – зусиллями самого організму.

Це відкриття докорінно змінює підходи до оздоровчої роботи. Наприклад, у космонавтів під час тривалих польотів  «м’язові серця» переставали працювати, оскільки за умов відсутності гравітації вони втрачали свій тонус. А якщо так, то їх необхідно навантажувати. Тому за нашими рекомендаціями до програми реабілітації космонавтів стали включили щоденні тренування внутрішньом’язових «сердець», які просто дивовижно поліпшували фізичний стан організму. Згодом  наш метод почали застосовувати і під час тривалих космічних експедицій безпосередньо на орбіті.

Саме Інституту фізіології АН Білорусі, де я працював, належить пальма першості в теоретичному обґрунтуванні цього методу. У ті роки багато провідних учених негативно ставилися до даної концепції. Попри це я успішно захистив дисертацію у Інституті медико-біологічних проблем АН РФ, який займався медичним забезпеченням космічної програми колишнього СРСР. Причому, підтримали мене саме практики, які на власному досвіді пересвідчилися у ефективності запропонованого підходу. Але продовжувати наукові дослідження в Мінську, через відсутність фінансування, уже не було можливості.

- Чи отримали ваші дослідження подальший розвиток і застосування?

Ми говорили про використання наших напрацювань у космосі. Інша важлива область – лікувальна фізкультура. Фізична активність – двобічно гостра зброя і від її правильного застосування залежить стан і здоров’я мільйонів людей. Коли я був студентом, нас вчили, що хворий на інфаркт міокарда не повинен навіть пальцем ворушити, бо навантаження на серце може бути смертельним. І дійсно, у цей час смертність від інфаркта складала до 80%. У наш час уже застосовується активний режим реабілітації – раннє вставання з ліжка і дозовані фізичні навантаження – що суттєво позитивно позначилося на результативності лікування. Однак серйозного наукового обгрунтування цьому клінічному досвіду так і немає. Мої дослідження та наукові  напрацювання моїх учнів спрямовані на отримання даних, що створюють таке підґрунтя.

Що повинна для себе винести з цього пересічна людина? Слід чітко розуміти, що обмеження фізичної активності перевантажує роботу серця і якщо ми хочемо зберегти його для щасливого і здорового життя – слід більше рухатися і займатися фізичними вправами. Це - під силу кожному! Проте відкритим залишається питання про вибір типу, тривалості та інтенсивності м’язових навантажень. Тут не може бути єдиних уніфікованих рекомендацій. Але з врахуванням нашої концепції грамотний фахівець може запропонувати найбільш адекватний для пацієнта руховий режим. Мабуть єдиним універсальним видом м’язової активності, що практично не має протипоказань, є ходьба у помірному темпі (не менше 10000 кроків на добу)

- Припинення наукових досліджень спонукало до повернення у рідний край?

Так. Довідавшись про мою ситуацію у Мінську тодішній декан медичного факультету УжНУ В. Бора запропонував мені роботу на кафедрі фізіології, де була вакансія. Звісно, повернення додому було омріяним, але складним. Найперше – я не мав досвіду викладацької роботи. По-друге, рівень викладання фізіології в університеті був  доволі невисокий, без врахування уже наявного світового досвіду. Тим часом саме фізіологія є базовою медичною дисципліною, необхідною лікареві для вирішення своїх основних професійних завдань: діагностики, профілактики та лікування захворювань.

Словом, я зрозумів, що треба все змінювати і, попри шалений спротив, взявся переробляти університетський курс. Потужну і всебічну підтримку в цьому отримав від ректора Володимира Сливки й у 1998 року мене, не без протистояння, обрали завідувачем кафедри фізіології УжНУ.  Саме тоді ми першими в університеті впровадили комп’ютерні методи оцінки знань. Робота пішла, наші студенти навіть почали завойовувати призові місця на  всеукраїнських олімпіадах з фізіології та патологічної фізіології.  Але наукою відтоді  став займатися менше, що дало підставу моєму синові згодом заявити, що він хоче бути справжнім науковцем, а не таким, як я…

«Вирішальним чинником медреформи є готовність суспільства сприйняти її та політична воля керівництва країни»

-  Наскільки передові дослідження впроваджуються в сучасній вітчизняній медичній освіті? І загалом, як би ви оцінили ситуацію у цій сфері?

На жаль, ситуація у цій сфері далеко не відповідає світовому рівню ні за змістом, ні за формою, і потребує невідкладних кардинальних змін. Перш за все - рівень знань абітурієнтів надзвичайно низький. За моїми спостереженнями в аудиторіях є не більше 30% студентів здатних засвоювати програму. Викладати у групах «бюджетників» і «контрактників» - велика різниця. Перші мають мотивацію вчитися, другі, що навчаються за батьківські гроші, як це не є парадоксально – ні! Це розбещує студентський загал, створює передумови для корупції у викладацькому середовищі.

У цивілізованому світі, куди прагнемо інтегруватися й ми, питання якісної медичної освіти давно вирішено. Воно забезпечується ліцензованими іспитами – на взірець теперішніх наших «кроків». Їх проводить не виш, а окрема організація, у якій працюють фахівці топ-класу. У нас, на відміну від США, ця система не спрацьовує, оскільки  до 70% тестів повторюється наступного року і є у відкритому доступі. Це призводить до того, що, у кращому випадку, студент «зазубрює» матеріал. З цього року, нарешті, МОЗ України вводить екзамен, який називають ІFOМ – аналог американського «степу» й адмініструватимуть його не в Україні.  Пілотне тестування цього проекту уже проводили на четвертих курсах наших медичних вишів. Позитивний результат продемонстрували всього …30% студентів. Я дуже великий прихильник цього методу контролю знань, хоча й усвідомлюю, що він шокує багатьох студентів та викладачів. Але альтернативи немає, оскільки  саме ІFOМ найсильніше мотивує студента вчитися і виводить з системи випадкових людей – як студентів, нездатних опановувати програму, так і викладачів, нездатних ефективно працювати з студентами.

Ще одна складова – достойний рівень заробітної плати у викладачів та лікарів, який міг би мотивувати їх  працювати ефективно і добросовісно і давав можливість думати про підвищення своєї кваліфікації, а не про те,  як звести кінці з кінцями.  Приємно констатувати, що впродовж останнього року зарплати у лікарів первинної ланки виросли майже до рівня наших країн-сусідів. Буквально днями довідався, що у Полянській та Вільховецькій ОТГ оклад лікаря складає 18 тис. грн. Але достойна заробітна плата має бути в усіх! Я впевнений, що якби студент знав, що після завершення навчання він буде забезпеченою людиною, то його відношення до навчання було б набагато серйознішим.

- Сьогодні суспільство діаметрально протилежно ставиться до реформи медичної галузі, яку проводить Уляна Супрун. Ви підтримуєте її зусилля?

Однозначно, але зусиль самої Уляни Супрун у реформуванні української медицини явно замало. Тут вирішальним чинником медреформи є готовність самого суспільства сприйняти її та політична воля керівництва країни. Принцип «бюджетні гроші йдуть за пацієнтом» є правильним і сприяє фаховому вдосконаленню лікарів наразі первинної, а потім і вторинної ланки. Але навіть цей принцип не гарантує повноцінного фінансування охорони здоров’я.  Це спроможна забезпечити тільки страхова медицина. Нинішній очільник міністерства охорони здоров’я України Уляна Супрун, попри спротив корумпованих структур, намагається це реалізувати. Якщо вдасться – це буде наша велика перемога.

Та найбільше мене непокоїть, що акцент розмов про реформування галузі зводиться до її фінансування. Але ж відомо, що медицина забезпечує тільки 10-15 % здоров’я населення. Ще 30 % - це генетика, 10-15%  - екологія, а 30-40% - здоровий спосіб життя! А його більшість українців явно недооцінює. Усвідомлення кожною людиною, що стан твого здоров’я залежить найперше від тебе самого, від ставлення до себе, свого організму, є основою здоров’я усієї нації.

У здорового способу життя є три складові: здорове харчування, рухова активність і запобігання психоемоційному стресу, який супроводжує наше життя. Треба розуміти, що короткотерміновий стрес, який мобілізує властивості організму – не шкідливий, шкідливо знаходитися такому стані без емоційної розрядки тривалий час. Якщо самому регулювати ці фактори, то вони важать набагато більше для здоров’я, ніж медицина. Це розуміють в цивілізованому світі, на часі це порозуміти й нам. Йдеться про щоденну фізичну активність. Останнім часом з приємністю спостерігаю тенденцію стрімкого зростання інтересу до занять фізкультурою і переповнені тренажерні зали Ужгорода, кількість яких зростає, переконує, що позитивні зрушення у людській свідомості в цьому напрямку йдуть активно. 

«Поки політики дискутують про євроінтеграцію України, молодь самостійно переймає європейські норми життя і запроваджує їх в Україні»

- Ви читаєте лекції й студентам-іноземцям. Які ваші враження?

Лікарський фах на медичному факультеті №2 здобувають понад 1000 вихідців з Індії, африканських та арабських країн. У ментальному та освітньому сенсі це різні люди. Найперша проблема – доволі низький рівень базових знань. У середовищі іноземців ситуацію ускладнює ще й слабке володіння англійською мовою значною кількістю студентів, особливо вихідців з арабських країн, що накладає відбиток на якість навчального процесу. Найбільш старанними у навчанні є африканці. Певна частина студентів-іноземців уже має первинну біомедичну освіту й з ними працювати дуже приємно. Загалом, мотивація більшості з них дуже схожа з мотивацією українськими контрактників – за порівняно невеликі гроші отримати диплом.

- Ваші сини теж пішли у науку…

Моя родина – це моя гордість, розрада і душевний затишок! Дружина Тамара більше 30 років працює дитячим травматологом і дуже добре розуміє мої професійні інтереси і підтримує мене у всіх питаннях. Старший син закінчив математичний факультет УжНУ, навчався в аспірантурі КНУ ім. Т. Шевченка, нині працює в університеті м. Кіль (Німеччина), має свою сім’ю. Він є успішним науковцем, займається такими абстракціями, які й мені не завжди зрозумілі…  Молодший син по закінченні медфаку УжНУ, як і я, лікарем не став, а вступив в аспірантуру відомої медичної школи Baylor College of Medicine у США по закінченні якої захистив дисертацію і нині працює постдоком в Єльському університеті, який разом з Гарвардським і Принстонським університетами складають так звану «Велику трійку». Завантажений він роботою неймовірно, на особисте життя майже немає часу. Але у його ситуації інакше не можна, бо отримати власну наукову лабораторію та звання професора у такому конкурентному середовищі, як Єльський університет, можливо тільки показавши екстраординарні результати.

Знаєте, попри усі наявні проблеми велика частина сьогоднішньої молоді є позитивною, ерудованою, знаючою і соціально активною. Поки суспільні інституції і політики десятиліттями дискутують про європейську інтеграцію України, вони самостійно переймають європейські норми життя і потім запроваджують їх в Україні. Це тішить і вселяє оптимізм.

Василь Ільницький,

Інформаційно-видавничий центр УжНУ

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

  Надіслати другу