Як ліплення з глини допомагає дітям долати страхи

Любов Коваленко — художниця, керамістка, закінчила Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури, вивчала органічну архітектуру в Берліні.
Задовольнити хапальний рефлекс
Усі маленькі діти люблять ліпити. У них дуже сильний хапальний рефлекс. Коли дитина сидить перед екраном, вона зафіксована на одному місці, а хапальний рефлекс «не нагодований». Тому діти зараз так часто гамселять одне одного. Їхній стиль життя не задовольняє природної потреби в русі та ручній роботі.
Починаємо з дітьми шести років ліпити вироби з ковбасок. Ці перші дитячі глиняні мисочки дуже душевні. Трохи старші сідають за гончарне коло. Вони вже можуть усвідомити, що не коло робить виріб, а ти рухаєш ним.
Перша реакція дитини на глину — ой, вона холодна, мокра. Глина — це зовнішній світ. Так, він незручний, але цікавий: дивись, ти доторкнувся, і там лишився твій відбиток. Глина обіймає — будь-який людський доторк до глини залишає на ній слід. Психологи радять: якщо дітям не вистачає уваги батьків, їм слід більше обійматися. Я б додала ще ліплення глиною, бо вона приймає і огортає людину.
Робота руками вимикає голову
Будь-яка фізична праця, хай навіть миття підлоги, вмикає в роботу тіло і вимикає голову. Ліплення з глини — це стан тут і зараз. Ми багато живемо в майбутньому — мріємо, що колись буде краще, або в минулому — згадуємо, як тоді було добре. І так пропускаємо теперішнє.
Коли працюєш руками з глиною, усі твої мрії або розчарування відбуваються просто зараз — щось вийшло гарно, а щось не вдалося. Нині діти хочуть бачити миттєвий і досконалий результат. А коли щось не виходить одразу, хочуть кинути і здатися. Тоді підбадьорюю, пропоную повторити якийсь простий рух багато разів — тоді чую: ооо, виходить.
Глина дає дитині зрозуміти взаємозв’язок часу і дії: спершу ти робиш — не виходить, але якщо тобі подобається цей процес, то з простих рухів зробиш щось цікаве. Буває, батьки приходять поліпити разом з дітьми. Бо дорослі теж хочуть попрацювати трохи руками. Ми живемо у світі, де руки задіяні хіба на клавіатурі, а цього дуже недостатньо для нормального самопочуття. От приходить дитина з татом: малюк боїться вимаститися, а тато: ооо, дивись, як я замастився! Він реально отримує задоволення від цього. У кожної людини є потреба торкнутися до первісного. Глина — це ідеальний вид первісного, до якого можна торкатися.
Зліпити свої переживання
Сучасні діти дуже індивідуалізовані, їм важливо робити те, що вони хочуть. Коли кажу, давай сьогодні зробимо коника, у більшості випадків почую «ні». Тоді пропоную, що покажу, як ліпиться коник, як у нього виростають ніжки. А дитина в цей час ліпитиме щось своє. Тоді погоджується. Вони дуже цінують те, що зробили самі. Діти не ліплять іграшку чи предмет, вони ліплять історію. Один хлопчик каже: я хочу зліпити війну — мені потрібні будинки, танки і солдатики. І він ліпить. Війна — дуже популярна хлопчача тема. Інша популярна тема як серед хлопців, так і серед дівчат — ліпити будиночки. Наш дім — це наш другий одяг, це найближче до тіла.
Дівчатка люблять ліпити няшних кошенят, принцес, квіти. Але є одна дівчинка, яка ліпить дуже серйозні речі: спершу вона ліпила чоловіка зі зламаною ногою, потім у нього було поранення. Але з часом вона прийшла до більш гармонійних робіт — чарівники, лебеді. Діти насправді ліплять свої страхи і роздуми — віддають глині свої найглибші переживання.
Крихкість глини і світу
Коли ламається лялька Барбі чи дорога іграшка — це горе, але воно неглибоке, бо куплене. Така сама іграшка стоїть у магазині, можна купити нову. А коли ти зі шматка землі, не чекаючи, що з цього щось вийде, зліпив тваринку, і раптом у неї зламався ріг, тут починається аналіз — ніщо не вічне.
Так, ти вклав у виріб душу, але він крихкий і може зламатися. Це рідніші відчуття, бо дитина бачить початок цього виробу і його кінець. Але власноруч зроблену іграшку можна завжди полагодити — глина чудово клеїться. Це вчить дітей того, що і люди теж крихкі, вони теж ламаються.
Катерина Кисельова, Освіторія
Автор: Катерина Кисельова
До теми
- «Коли почалася повномасштабка, мені було 55. Але я пояснив своїм рідним, що на порозі рідної хати не зможу їх захистити, і пішов у ЗСУ…» Історія бійця 128-ї бригади Миколи
- Таємниця Клари Буткаї: камінь в Ужгородському замку зберігає зворушливу історію XVII століття
- Рятувальник Олександр Брайловський про те, як не зламатися там, де світ валиться під ногами
- “Мрію, що колись повернуся додому – в український Маріуполь”: перша повернута з окупації дівчинка Кіра Обединська в Ужгороді
- «Ворожий дрон вдарив у задню частину САУ, але вибухівка відлетіла вбік і не здетонувала – ось, що значить бойова удача!..» Історія бійця 128 бригади «Маестро»
- Військова Наталія Зотова: "Коли ТЦК перевищує повноваження це треба розслідувати. Але, якщо жінки перекинули машину ТЦК, на це треба теж реагувати відповідно"
- Замки Закарпаття – в новій експозиції обласного краєзнавчого музею
- "Мені на позиції не потрібен такий, що не боїться. І боягуз не потрібен". Щоденник піхотинця, родичі якого служать в армії РФ
- Христина Керита: «Життя у мене видалося складним, але я не нарікаю»
- «Після того, як ми «прокосили» ворожу посадку «Шилкою», наші штурмовики зайшли туди майже без опору…» Історія бійця 128-ї бригади
- Наталя Зотова, репортерка, волонтерка, чиновниця, військова: "Два місяці на стабілізаційному пункті - найпотужніше, що сталося зі мною в житті"
- АТО, “Азов”, 11,5 місяців полону і повернення на службу. Історія бойової медикині, ужгородки Галини Зайцевої
- Реставрував найстаріший орган України: як закарпатець Шандор Шрайнер понад 15 років обслуговує музичні інструменти
- «Смак Ужгорода»: кулінарні картки з рецептами страв, які зможе приготувати кожен
- У Ставного є план. І не один. Як жити під час війни у селі і бачити перспективи
- «Я цілу ніч пробув у окопі з двома росіянами, котрі взяли мене в полон. Але вранці вийшов звідти до своїх, а вони залишилися назавжди…» Історія бійця 128-ї бригади
- "Дивлюсь на них і розумію, що все зробив правильно". Історія закарпатця, який став опікуном для трьох дітей
- «Я виріс тут, знаю всі місця з дитинства, тут живуть мої рідні – це моя земля. Тому мені є за що воювати…» Історія бійця 128-ї бригади Дмитра
- Втрачений Ужгород: про що писали газети сто років тому, у травні 1925-го
- Фільм закарпатця Дмитра Грешка “Дівіа” змагатиметься за Кришталевий глобус
До цієї новини немає коментарів