Як ліплення з глини допомагає дітям долати страхи

Любов Коваленко — художниця, керамістка, закінчила Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури, вивчала органічну архітектуру в Берліні.

Задовольнити хапальний рефлекс

Усі маленькі діти люблять ліпити. У них дуже сильний хапальний рефлекс. Коли дитина сидить перед екраном, вона зафіксована на одному місці, а хапальний рефлекс «не нагодований». Тому діти зараз так часто гамселять одне одного. Їхній стиль життя не задовольняє природної потреби в русі та ручній роботі.

Починаємо з дітьми шести років ліпити вироби з ковбасок. Ці перші дитячі глиняні мисочки дуже душевні. Трохи старші сідають за гончарне коло. Вони вже можуть усвідомити, що не коло робить виріб, а ти рухаєш ним.

Перша реакція дитини на глину — ой, вона холодна, мокра. Глина — це зовнішній світ. Так, він незручний, але цікавий: дивись, ти доторкнувся, і там лишився твій відбиток. Глина обіймає — будь-який людський доторк до глини залишає на ній слід. Психологи радять: якщо дітям не вистачає уваги батьків, їм слід більше обійматися. Я б додала ще ліплення глиною, бо вона приймає і огортає людину.

Робота руками вимикає голову

Будь-яка фізична праця, хай навіть миття підлоги, вмикає в роботу тіло і вимикає голову. Ліплення з глини — це стан тут і зараз. Ми багато живемо в майбутньому — мріємо, що колись буде краще, або в минулому — згадуємо, як тоді було добре. І так пропускаємо теперішнє.

Коли працюєш руками з глиною, усі твої мрії або розчарування відбуваються просто зараз — щось вийшло гарно, а щось не вдалося. Нині діти хочуть бачити миттєвий і досконалий результат. А коли щось не виходить одразу, хочуть кинути і здатися. Тоді підбадьорюю, пропоную повторити якийсь простий рух багато разів — тоді чую: ооо, виходить.

Глина дає дитині зрозуміти взаємозв’язок часу і дії: спершу ти робиш — не виходить, але якщо тобі подобається цей процес, то з простих рухів зробиш щось цікаве. Буває, батьки приходять поліпити разом з дітьми. Бо дорослі теж хочуть попрацювати трохи руками. Ми живемо у світі, де руки задіяні хіба на клавіатурі, а цього дуже недостатньо для нормального самопочуття. От приходить дитина з татом: малюк боїться вимаститися, а тато: ооо, дивись, як я замастився! Він реально отримує задоволення від цього. У кожної людини є потреба торкнутися до первісного. Глина — це ідеальний вид первісного, до якого можна торкатися.

Зліпити свої переживання

Сучасні діти дуже індивідуалізовані, їм важливо робити те, що вони хочуть. Коли кажу, давай сьогодні зробимо коника, у більшості випадків почую «ні». Тоді пропоную, що покажу, як ліпиться коник, як у нього виростають ніжки. А дитина в цей час ліпитиме щось своє. Тоді погоджується. Вони дуже цінують те, що зробили самі. Діти не ліплять іграшку чи предмет, вони ліплять історію. Один хлопчик каже: я хочу зліпити війну — мені потрібні будинки, танки і солдатики. І він ліпить. Війна — дуже популярна хлопчача тема. Інша популярна тема як серед хлопців, так і серед дівчат — ліпити будиночки. Наш дім — це наш другий одяг, це найближче до тіла.

Дівчатка люблять ліпити няшних кошенят, принцес, квіти. Але є одна дівчинка, яка ліпить дуже серйозні речі: спершу вона ліпила чоловіка зі зламаною ногою, потім у нього було поранення. Але з часом вона прийшла до більш гармонійних робіт — чарівники, лебеді. Діти насправді ліплять свої страхи і роздуми — віддають глині свої найглибші переживання.

Крихкість глини і світу

Коли ламається лялька Барбі чи дорога іграшка — це горе, але воно неглибоке, бо куплене. Така сама іграшка стоїть у магазині, можна купити нову. А коли ти зі шматка землі, не чекаючи, що з цього щось вийде, зліпив тваринку, і раптом у неї зламався ріг, тут починається аналіз — ніщо не вічне.

Так, ти вклав у виріб душу, але він крихкий і може зламатися. Це рідніші відчуття, бо дитина бачить початок цього виробу і його кінець. Але власноруч зроблену іграшку можна завжди полагодити — глина чудово клеїться. Це вчить дітей того, що і люди теж крихкі, вони теж ламаються.

Катерина Кисельова, Освіторія

Автор: Катерина Кисельова

  Надіслати другу