Харківський кондитер Юрій Капінус – про свою кондитерську в Ужгороді, музику та справжні цінності (ВІДЕО)

ька, котра приїхала теж, бо у них там не дуже спокійно; і тутешня дівчина. 

Тобто команда у вас вже сформована.

І так, і ні, тому що ми кожного дня стаємо більшими. Нам треба більше людей, може, скоро більша площа потрібна буде. Хоча наразі так – ми укомплектовані.

Харків та Ужгород – непорівнянні у масштабах. Вам не тісно тут?

У бізнесі, мабуть, тіснувато – не так просто зробити такі каси, які потрібні для того, щоб заплатити податки, зарплатню, оренду (я не кажу вже про якісь там гроші для себе). З цього боку важко, бо тут нема так багато людей, кому це потрібно. А робити менший формат – то взагалі невигідно, тому що буде багато роботи, а грошей взагалі не буде вистачати. Я думаю, що ми будемо масштабувати наш бізнес трішечки далі по всьому Закарпаттю. А у звичайному житті – ні, не тісно, тут багато місць, куди можна ходити, їздити, дивитись. Плюс ми і зараз їздимо на концерти за кордон, тож взагалі нема часу звертати увагу на такі речі, тісно-не тісно. От в бізнесі справді трішечки незвично, що все так замкнуто. Трішечки тіснувато, але ми любимо нові виклики, аби їх подолати, зрозуміти. Адже бізнес – усюди специфічний. Зараз ми перебуваємо в таких умовах, зараз виходить і буде виходити.

Перед інтерв’ю я вас питала, чи ви вже вивчили щось із закарпатської кулінарії, тому що «кондитерка» закарпатська справді дуже смачна і тут такий мікс культур. Чи вам це цікаво?

Так, звісно, цікаво, тому що це інформація, котра може допомагати розвивати себе, як майстра, і взагалі зрозуміти, що люди люблять, які в них смаки, що їх приваблює. Але я не вивчав це питання досконало. Я знаю, тут дівчата щось готували для нас на дегустацію. Це все цікаво, але трішечки потім. Нам треба зробити нашу таку базу, фундамент, а потім ми вже можемо бавитися, розглядати, куди ми підемо далі, які нам новинки робити, експериментувати. Нині ми намагаємося йти шляхом, в якому ми біль-менш будемо впевнені, що буде результат. Зараз не час для таких ризиків. 

Ви говорите, що їздите за кордон, возите колектив…

Так, у нас є гурт, ми їздимо за кордон, граємо концерти.

Що це за музика?

Важка музика, метал. Так сталося, що більше 12 років ми граємо такий патріотичний рок з українською лірикою. Ще в ті часи ми співали про українських поетів, які зазнавали репресій, були закатовані, розстріляні. Освітлюємо ту культуру, яка зараз дуже актуальна стала. У нас багато запрошень з-за кордону, кілька днів тому ми повернулися з Німеччини та Польщі, грали там два концерти. Нам дуже подобається, бо ми робимо гарну справу, розповідаємо лодям, люди цікавляться. Бо вони там взагалі не розуміють, що коїться, взагалі. Їм фоточки покажеш, а вони: «У вас там дійсно капець?». «Так, дивись: ось Маріуполь, ось Харків». Так, вони не розуміють до кінця. І є багато людей, які дійсно допомагають, одразу питають, куди скинути гроші, як нам допомогти, чи треба щось передати. У нас є невеличкий гонорар, за який ми їздимо. І цей гонорар ми перераховуємо хлопцям або щось купуємо в Європі, бо там ціни дешевші на обладнання військове. 

У вас навіть є грамота від добровольчого підрозділу…

«Фрайкор» – це наші хлопці з Харкова, там особисто мої друзі. Багато друзів є і в ЗСУ, ми теж їм намагаємося допомагати. Це не мільйони, звісно, але що маємо. І для них це дуже важливо, бо вони відчувають підтримку. Ми можемо раз на тиждень поспілкуватися або коротенькими меседжами обмінятися: що потрібно, куди відправити, як доставити… Всі хочуть перемоги.

Ми не проговорили одне з ключових питань: як для вас почалася велика війна?

Ми прокинулися 24 лютого від вибухів, як, мабуть, усі у Харкові та інших містах. За 10 хвилин зібрали речі, прокинулася наша донька (ми намагалися зробити усе, щоб вона не зрозуміла, що коїться – тоді їй було 5 років) і одразу поїхали. Ми знали, що щось таке наближається до нас і розуміли, що треба буде рятувати доньку, тому що ніхто не розумів, що далі буде. Ми були трохи підготовлені: бензин у машині, гроші, документи в одному пакунку. Тож ми дуже швидко зібралися і поїхали. Я відправив дружину за кордон, у Німеччину, а сам залишився тут, в Україні. Трішечки поїздив, поки зрозумів, де можна знайти житло, зупинитись. В Ужгороді у мене друзі є, вони мене розмістили на тиждень-два, а потім я знайшов оренду нормальну і коли облаштувався, попросив дружину з донькою повернутися. Тут спокійно (я думаю, що і буде спокійно), тому ми вирішили тут лишатися і робити нашу справу.

Перемога однозначно буде. А яким ви бачите цей день?

Реально, якщо без романтики, це не день буде перемоги (не думаю, що буде якась дата і «все, ми перемогли»), це буде довге, мабуть, рішення, будуть продовжуватися ще десь бої. У день перемоги ми не зможемо повернутися у своє місто і буде якийсь період, коли мені треба буде спочатку одному туди їздити, а потім уже, коли я зрозумію, що там спокійно, перевозити дружину. А взагалі, я думаю, щодо мого рідного міста, що нам треба буде робити щось, бо це буде, як Палестина, бо це ж неадекватні люди. Треба буде і стіну побудувати, і ПВО, і армію, і окопи, і все інше. І розуміти це, і бути, якщо що, готовим. Також я розумію, що такого життя, як було, вже не буде ніколи.

Але в планах повернення додому є?

Так, сто відсотків. Там у нас багато залишилось чого. Ну, взагалі, це – рідне місто. Я думаю, ви розумієте. Це не про майно – це такі дрібниці. Це місця, в яких ми виросли, це люди, з якими ми дружили, це те, що дає енергію. Тож, звісно, хотілося би повернутися. Там у нас було супер все налагоджено, ми планували своє життя аж до пенсії, розуміли, куди піде вчитися наша донька, скільки грошей у нас буде через рік-через два. Ми розуміли, що це – життя і може щось трапитися, треба бути готовим до всього. І це дуже сумно: такими кривавими жертвами люди починають розуміти, що є цінним, за що треба триматися, що є важливим, що – неважливим.

А яка для вас найголовніша цінність?

Усвідомлення цінності. Найголовніша цінність – це не забувати ось ці сакральні речі, які для тебе найважливіші. Я не можу сказати, що це – щось одне. Цінність – це відносини: з природою, з людьми, з дружиною, з дітьми, з батьками. Це – цінність. Якщо ти їх втрачаєш, це – велика втрата, яку важко пережити. Все інше – це не так цінно.

«Про Захід»

  Надіслати другу