Про закарпатські пісні в Польщі, війну та людські стереотипи. Томаш та Дарія Кошіки

В родині жінки всі дуже люблять співати, і українська пісня, в тому числі і народна, тут лунає частенько. На “українській темі” Томаш і Дарія й зійшлися, познайомившись на етнографічному фестивалі “Лемківська ватра” в селі Ждиня. Ми зустрілися, щоб поговорити про те, як поляки популяризують українську, ба навіть закарпатську народну пісню в Польщі, та розмова вийшла значно глибшою, – пише Varosh.

Дарія: — В Білому Борі, де я народилася, свого часу 80% населення були українцями. Тепер їх там стало менше: частина людей переїхала, залишились старші люди; є школа, де вчаться діти з України. Я виросла в українській культурі, українська була моєю першою мовою, ходила я в український ліцей, нам викладали літературу, історію України, ми там вчили також і українські танці, пісні, їздили на екскурсії в Україну. Всі предмети в нас були польською, але те, що стосувалося України — українською.

— Як ви захопились українською піснею?

— О, то батькова заслуга була. В нас постійно дома лунала музика — чи Квітка Цісик, чи брати Гадюкіни — дуже багато в нас було української музики, я виросла на ній. Це було моїм захопленням і ним і залишилося. Я як співаю польською, то почуваюся трошки дивно, а як українською — то це просто моє.

— Ви одразу співали народні пісні?

— Ні, перейшла на них з часом. Вони прийшли до мене з “Древом”. “Київське древо” — це гурт, який співає народні пісні Полісся. Вони дуже популярні в Польщі. В певний час я почала співати з гуртом дівчат “Videmo”, які співали в Сяноці, біля Бескидів. Вони співають карпатські пісні і я відчула, що ці пісні близькі мені і почала шукати щось своє. Про лемків і гуцулів було дуже багато різних матеріалів, і коли почалася пандемія, в нашому міністерстві культури вирішили, що люди культури, мистецтва можуть мати фінансові проблеми, тож давали стипендію на те, щоб музику чи якісь художні, мистецькі роботи можна було показувати в інтернеті.

І так мені вдалося в цій програмі взяти участь: я почала шукати бойківські пісні, які зараз уже ніхто на Бескидах не співає. В 19 столітті був такий етнограф, Оскар Колберг, який записував пісні з усієї території Польщі. Частина його праць присвячена території Кросна і Сянок, і цінно, що він разом з текстами записував і ноти. Ми з нашим другом Матєєм Гарна, який грає на колісній лірі, вирішили спільно щось виконувати. Матєй запросив грати з нами ще одну дівчину, Анну Оклеєвіч — вона скрипалька і грає на різних струнних інструментах, в тому числі й на древніх. Не завжди бойки грали на таких інструментах, але вони гарно звучать. Так ми об’єдналися в гурт “Wernyhora“ і почали виконувати ці пісні; проєкт від влади закінчився, ми подали наші пісні на різні конкурси і отримали багато нагород. Дві здобули в 2020 році, минулого року — ще три нагороди. 

Серед цих нагород одна була дуже цікава: польське радіо дало нам можливість записати в них — у найкращій студії звукозапису Польщі — диск. І ми безкоштовно записали диск із бойківськими і лемківськими піснями. І вони цей диск розтиражували і рекламують у себе в ефірі. Українська музика і культура тепер популярні в Польщі, їх поширюють, про них говорять, підтримуючи українців, які воюють і які евакуювалися. 

Томаш: — В польській культурі є міф про легендарного лірника-пророка Вернигору, який дуже багато говорив про Польщу і Україну, про те, що ці дві країни одна без одної не матимуть доброго майбутнього і їм треба співпрацювати разом. Ця постать з’являється у важливих польських літературних творах, в українській міфології він теж є, але не такий показовий і має трохи інші характеристики. У вас це просто дуже сильний чоловік.

Гурт Дар’ї “Wernyhora” виконує фолькову музику в дещо сучасному аранжуванні. Але вони мають також нагороди і з фестивалів традиційної музики. І саме вони, їхній гурт приніс на них бойківську музику. Всім дуже подобається, ми не чули негативних відгуків.

Дарія: — Нещодавно я знайшла стиль співу, який називається йойкання або голосіння, і мене він дуже сильно вразив. Я виконала ці пісні на великій сцені, а потім до мене підійшла жінка з журі і сказала, що це було дуже красиво, але водночас мороз ішов по шкірі… 

— Де можна послухати ваші пісні?

— В інтернеті вони є і на Spotify, і на Ютубі, і на SoundСloud — на багатьох платформах. 

Я ніколи раніше не думала, що традиційні пісні треба буде шукати. Я досить пізно почала її виконувати і тепер вишукую старі пісні, і це нелегко. Багато людей, які їх співали, вже відійшли, частину попереселяли на схід України, на Херсонщину… 

— Знаю, що шукаєте пісні і на Закарпатті?

— Так, але це більше робота Томаша, бо він їздить у своїй дослідницькій роботі, розмовляє з людьми. Йому цікаво, як живуть люди, як вони себе ідентифікують: бойками, лемками чи ще кимось. Тобто, зрозуміло, що вони українці, але крім цього ще як вони себе називають? У нас, наприклад, багато лемків відхрещуються і кажуть, що вони не лемки, але різні є: і такі, хто визнає себе українцями чи поляками, але при цьому ще й каже, що вони лемки.

— А бойки, лемки дотримуються своїх давніх традицій?

— Мої бабусі-дідусі розказували мені про традиції, які трошки відрізнялися від звичайних, але батьки мої вже на діалекті не говорять. Більше суржиком польсько-українським. А я коли чую лемківську говірку, то розумію її; вони тримаються своїх традицій, своєї мови. 

Томаш: — Я працюю в Жешувському університеті на факультеті культурології, хоча я за фахом культурний етнолог та антрополог. Ну, і карпатські прикордоння мене завжди вабили і цікавили особливо сильно. Мені цікаві проблеми тотожності, пам’яті, як люди виживають у різних умовах і обставинах, і якщо час від часу потрапляю на якихось цікавих людей і виявляється, що вони знають якісь пісні, то завжди стараюсь записати, щоб привезти для дружини. І деякі пісні так потрапляють у репертуар “Wernyhor-и”. 

Радий, що вони взяли пісню, записану в селі Лубня — це колишній Великоберезнянський район. В пісні йдеться про чоловіка, жінку і “фраїрку”, яка каже чоловікові вбити свою дружину, щоб він жив з нею. Це така довга трагічна балада, але мелодія дуже проста і дуже архаїчна — “Ой, у ночі, опівночі”.

— Багато районів проїхали з дослідженнями?

— Мав кілька проєктів у Турківському районі, біля Карпатського хребта, але з Галицького боку. А в 2019 році ми мали програму обміну студентів Жешувського та Ужгородського університетів і потрапили в село Ужок, де збирали спогади людей. Ми хотіли, щоб студенти між собою познайомилися, потоваришували, тому що тільки коли ти пізнаєш другу людину, то найлегше зруйнувати стереотипи, які маєш стосовно неї. 

І в перший день студенти тримали дистанцію у спілкуванні, пробували розмовляти англійською один з одним, а наступного дня вже всі спілкувалися кожен своєю мовою і чудово розумілися.

Крім того, у 2019 році я мав один проєкт на території, де зустрічаються кордони Польщі, Словаччини і України, і в радіусі 50 км я їздив селами з кожного боку і старався документувати якісь пам’ятні речі. Фотографував автобусні зупинки з керамічною мозаїкою — це теж свого роду слід історії. І я вирішив зібрати там ще голоси свідків, людей, які пам’ятали зміни регіону: як змінювався кордон та інші моменти. Відзняли зруйновану церкву в Польщі, потім наклали на неї звук служби Божої у храмі в Словаччині і зробили такий фотокаст про те, що ці місця вже не існують, але можна їх послухати і уявити собі, як воно було в минулому.

— Томаш, коли ви почали вивчати українську культуру, чи були якісь моменти, які стали для вас у нашій культурі несподіванкою, які вразили вас з приємного чи неприємного боку?

— У нас на прикордонні, на цій прикарпатській зоні, є багато негативних стереотипів про українців. У нас складна історія, і кожен не до кінця допускає іншу її версію. В мене теж був такий стереотип, і коли у 2002-му я їхав вперше на фестиваль “Лемківська ватра”, щоб краще пізнати українців, то спочатку мене не покидала думка: “Що ти тут робиш?”. Але вже через 2-3 дні я знав, що українці — це супервідкриті люди. 

І поляки, і українці постійно мають якісь стереотипи стосовно один одного, і вони, ці стереотипи, часом виходять на комунікативний рівень; інколи ці стереотипи використовують політики, але я особисто за весь час спілкування з українцями і життя серед них ніколи не зустрів нічого поганого. Ну, може хіба горілку, котрогось разу вона була недобра і я нею отруївся (сміється, – авт.). Розумію, що люди є різні, але мені просто не трапилися якісь недобрі українці. Серед поляків теж і добрі, і недобрі.

— Польща тепер прийняла дуже багато українців. Були якісь непорозуміння серед людей у цей час?

— 24 лютого я мав їхати в Румунію на стажування: рюкзак стояв готовий, я вранці мав поснідати і їхати в Клуж-Напоку, але почалася війна і рюкзак 2 тижні так і простояв без діла. З самого ранку наші телефони почали розриватися від дзвінків з проханнями про допомогу. Дзвонили різні люди, з України в тому числі, але передусім з Польщі — шукали перекладачів. І так перші 2 тижні я навіть не пам’ятаю, як ми прожили, бо це був дуже великий адреналін і стрес. Ми найбільше займалися перекладами, допомагали як переселенцям на кордоні, так і іноземним журналістам, які потребували людей, що володіють англійською, польською та українською. Кілька разів я їздив з волонтерами та гуманітарною допомогою до Львова. Наших дітей ми завезли до бабусь-дідусів, а самі включилися в роботу.

Я був приємно здивований, що більшість поляків так щиро відкрили свої двері для українців. Це був великий процес: море людей, зима, кордон, люди стояли в черзі по 2-3 дні і більше; не всі знали, що і як робити, але всі ми в процесі вчилися. І я спочатку був приємно здивований поляками, а негативно — польською владою, яка певні речі могла, думаю, приготувати. Але з часом усе змінюється, надолужується.

Ми всі розуміємо, що біженцям потрібно допомогти, але серед них є різні люди. Твій перехід кордону як біженця не змінює тебе як людину. І різні люди потрапляють у Польщу: з одними ти можеш дружити до кінця життя, а іншого не хочеш мати за сусіда. У нас навіть на вулицях помітно дуже багатих українців, а в поляків довгий час було уявлення про українців як про бідняків… А якщо ти ще біженець, то очікується, що ти бідний й поготів і дуже потребуєш допомоги. І бачачи українців на дорогих машинах, які мешкають у готелях, поляки не відразу собі могли вкласти це в голові.

В перші дні море наших людей стояло на кордоні з табличками типу “Заберу жінку з дітьми до Варшави безкоштовно”, і перші 2-3 дні вони були розчаровані, бо майже ніхто не потребував їхньої допомоги, адже першими перетинали кордон ті, хто вже мав, куди їхати. В Польщі до війни було близько 1,5 млн мігрантів, по цілій Європі також багато ваших заробітчан, тож тільки-но люди перетинали кордон, як свої ж їх забирали — хто на італійській машині, хто на іспанській чи польській. А поляки стояли і не знали, що й думати — ми хочемо допомогти, а ніхто не хоче скористатися… Але згодом усі ці моменти вирішилися, і люди, які дуже потребували допомоги і підтримки, з’явились на кордоні через кілька днів.

Ще шоком було для поляків те, що з України рятуються не тільки українці. Поляки думали, що в Україні, так само, як у Польщі, переважна більшість населення українці, але на кордоні було й багато темношкірих студентів, і багатьох ромів ми прийняли. З ромами є проблема в тому, що не всі вони відкриті для допомоги. І якщо хочеш допомогти їм із житлом, то 2-кімнатна квартира не підійде для родини в 20 людей, а вони хочуть жити гуртом…

Я маю трохи претензій до польської влади в тому, що вони не до кінця слухають експертів і активістів, які з такими проблемами працюють. Якби дослухалися, то можна було б уникнути багатьох зайвих дій, а допомагати розумно. Хоча були різні люди: були такі, хто відразу шукав діалогу, а були й такі, хто махав рукою і казав, що сам упорається. Але це не повінь, яка минає за кілька днів, а війна і великий потік людей, які потребують допомоги тривалий час.

Уже з квітня українці почали повертатися: хтось скучив за домом, за рідними чоловіками; хтось потрапив у неприйнятні умови помешкання чи пішов на обіцяну роботу, а потрапив в умови, які виглядали ледь не як рабство… Різні люди є і серед тих, хто пропонує допомогу — трапляється, що вони хочуть використати біженців і нажитися на них.

— Ви вважаєте, це нормально?..

— Мені прикро, коли чую якісь такі історії, коли хтось когось використав, але мені здається, що уряд намагався боротися з такими явищами. А чи це нормально? Мені здається, що, на жаль, так… Ми такі. Ми різні: в одного міцний моральний хребет, а в іншого ні… 

Зоряна Попович, Varosh

Фото: Зі сторінки Wernyhora у Фейсбуці

  Надіслати другу