Понад 500 населених пунктів Закарпаття – у „Географічному словнику Угорщини”

Оригінальний твір засновника угорської статистичної науки Елека Фийнєша „Географічний словник Угорщини” був виданий у Пешті (Будапешт, Угорщина) ще в 1851 році і займав 2 томи. Витяги з нього, які стосуються території сучасного Закарпаття, і увійшли в перекладену та презентовану Йосипом Кобалем збірку. За словами історика, книга збудована за тим самим принципом, що й оригінал: усі населені пункти, а їх у книзі понад 500, йдуть в алфавітному порядку, розбиті на 13 районів Закарпаття, та подані з дотриманням структури перекладуваного тексту: офіційна назва пункту, територіально-адміністративна приналежність, віддаль до найближчого великого населеного пункту, кількість населення, етнічна та конфесійна приналежність, наявність церков та опис земель. Особливих клопотів завдав історику переклад староугорських термінів, які стосуються угорських назв хвороб, які лікують вишківські мінеральні джерела, або ж термінології поштових станцій. Усі ці слова, терміни потребували „детального пошуку, аналізу та інтерпретації”, що й було втілено істориком в українському варіанті географічного словника.

Словник доповнений покажчиком географічних назв, де історик вказує, як у 19 ст. називалися закарпатські річки, урочища, болота та полонини. „Тепер є для всіх: і для широкого загалу, і для спеціалістів-істориків джерело, яке можна досліджувати, – сказав Йосип Кобаль. – Оскільки це дано в розрізі не тільки області, а й районів, населених пунктів, міст, містечок, то можна порівнювати, в якій частині Закарпаття переважали які власники. ... тобто подано чимало дрібничок, важливих для людей, які вивчають чи пишуть історію свого села, до прикладу”.

За словами пана Йосипа, назви наших населених пунктів ще 150 років тому були зовсім іншими: Ужгород був Унґваром, а Худльово – Горілово. За стабільністю, незмінністю цих топонімів стежить і відповідає обласна рада і згодом це рішення затверджується Верховною Радою. „В кінці ’80 років, коли створився Інститут Гунгарології, районні ради угорськомовних сіл вирішили змінити свої назви на начебто історичні, – розповів історик. – Однак вони повернули в багатьох випадках не історичні назви, а назви кінця 1944 року, які функціонували тільки 50 років. У 1898 році в Угорщині був прийнятий закон, згідно з яким усі не угорського звучання назви населених пунктів у всьому Угорському королівстві необхідно було змадяризувати. І там, де легко було перекласти назву, члени комісії перекладали, а там, де це зробити було важко, назву змінювали.” Цю практику продовжив уряд Словаччини, потім угорці з 1938 по 1944 рік все повернули, зате потім прийшов радянський уряд, усе перекреслив і вигадав нові назви. Таким чином і утворилися плутанина з історичними та не зовсім топонімами на Закарпатті, оскільки затверджуючи ті чи інші назви люди не заглиблюються в джерела.

Розповів Йосип Кобаль і про те, що місцеве населення угорці називали „руськими”, і аж ніяк не „русинами”, а росіян називали „москалями” ще з середньовіччя. Аналогічна ситуація з назвами словаків („товти”), німців („шваби”). "Зрозуміло, що є люди, які не хочуть прийняти певні історичні постулати, це їхнє право", -- переконаний Йосип Кобаль, і додає, що ті ж угорці, називали руськими, руснаками як закарпатців, так і галичан, -- усіх "малоросів", українців.
Нині Йосип Кобаль працює над узагальнюючою працею про всю історію Закарпаття, „щоб люди популярно побачили, як тут все виникало, хто з ким, звідки і на кого впливав, щоб розуміли усі ті речі, про які ми говоримо. Тому що не тільки прості люди цього не знають, а не знає й багато хто з інтелігенції. А незнання ведуть до хибних висновків, які стосуються економіки, політики та інших речей”, – розповів історик.

 

08 вересня 2011р. -->