Далеке зблизька: Перерваний політ «Міга»

Про цю квасівську трагедію майже сорокарічної давності, яка сталася в урочищі Келеменик, що на протилежному від села березі річки Боржава, загалу відомо мало. У радянські часи спецслужби (КДБ, міліція, військові особісти) радили людям про цю драму мовчати. А згодом історія про «останній» політ «МІГа-23» і взагалі забулася. Авіакатастрофу пам‘ятають хіба ті, кому п‘ятдесят і більше літ. Молодь, схоже, і взагалі не чула про цю та інші авіапригоди на теренах Берегівщини та Закарпаття загалом.

Уперше про цей випадок я дізнався від свого нині вже покійного тестя Андрія Бурчу. Відтак про аварію детальніше розказали колишній директор тамтешньої школи 80-річний Іван Білкей, його односельчани Михайло Бабич, Василь Гелетей, Юрій Сегляник, Михайло Глеба, Володимир Білкей та інші. Усі вони, як і більшість свідків-мешканців цього надборжавського села, того січневого 1976 р. відзначали другий день Різдва. У деяких родинах ще колядували, веселилися, пригощали вином. Раптом село здушив своїм ревінням реактивний літак, який із неймовірним гулом з‘явився над Квасовом з боку Берегів. І за мить, проминувши крайні хати, розбився від них на віддалі 300-400 метрів. Уся ця оказія-стугоніння тривала лічені секунди, доки не пролунав надпотужний удар-вибух.  

       – Так сильно грянуло у сиру та замерзлу землю, що все довкола застугоніло, задвигтіло, в оселях ледь не повилітали шибки, – в один голос твердять очевидці того трафунку. – Перелякані люди вибігали з хат і стрімголов мчали до місця падіння «залізного» птаха. Аби дістатися цього урочища, довелося долати шлях через міст на Боржаві, хоча напряму значно ближче. Але ж січневої днини ніхто не буде перепливати крижану річку. Та й люди одразу боялися наближатися до велетенської вирви, громаддя тліючого металу, що з першого погляду відлякувало тощо.

Уже згадуваний директор І. Білкей також щосили гайнув за річку – в урочище Келеменик. Довкола, а це у радіусі 150 м., сніг від кіптяви був аж чорним, бо горів керосин. Уламки військового літака (вага МІГа цієї моделі, яких свого часу було випущено понад 3200 штук, сягала від 12 до 18 тонн, а довжина та розмах крил – до 16 і 6,5 м. відповідно) розкидало по землі ще далі. Тож шкільний очільник узяв на себе роль старшого й сельчан, що збіглися сюди, почав благати не підходити близько до епіцентру падіння. Всяке ж могло статися, приміром, воєнний борт міг виявитися тренувальним і перевозити боєприпаси чи якесь інше військове спорядження. Відтак із сільради вже телефонували у райком партії, райвиконком, райвідділи міліції, КДБ, звідки відповідали, що інформацію прийнято й повідомлено вищі інстанції.

Десь через годину на місце трагедії літака-винищувача прилетіли два бойові гелікоптери, прибули районне та начальство «у погонах»: перший секретар райкому партії, прокурор, головні місцеві міліціонер і кадебіст, командири дивізії та авіаційно-винищувального полку. Але січнева днина коротка й «розбір» польотів через ранні сутінки довелося переносити. Щоправда, військові оточили «квадрат» падіння літака й відповідні служби почали розпитувати місцевих про подробиці падіння тощо. Свідчення, як і прізвища очевидців, акуратно записувалися суворими на вигляд особами у цивільному. А ще прибульці вважали своїм обов‘язком зауважити, що про побачене в небі та на полі треба забути, принаймні, якщо не назавжди, то надовго.

Квасівчани – нарід вельми своєрідний. А ще балакучий, язикатий, тож поголос про авіакатастрофу одразу пішов не тільки по селу, але рознісся сусідніми населеними пунктами. Уже наступного дня про падіння літака-винищувача знав чи не весь регіон. Хоча офіційно про це не повідомлялося абсолютно ніде – мовчали як радіо, телебачення, так і газети. Про цю задавнену трагедію ще довго-довго ходили усякого роду чутки й плітки, з вуст народних поширювалися легенди та небилиці. Село навіщали полковники і генерали, були навіть ходоки зі штабу ПрикВО та із самого московського Міноборони, в тому числі союзної авіації на чолі із якимось військовиком Зінченком. Із сельчанами спілкувався скупо та неохоче, намовляв цього й підлеглих. Дітлахи ходили на місце катастрофи та збирали покурочені, пом‘яті, покручені, обгорілі й обвуглені рештки МІГа. Радіючи, ховали детальки під куртками, пальтами, куфайками й несли додому. 

– Кожному хотілося не тільки побувати на місці руйнування машини та загибелі пілота, старшого лейтенанта Євгена Стребулаєва із Башкирії, але мати хоч маленький, та все ж сувенір від спікірованого за селом літака, – мовить Юлій Сегляник (на фото він розповідає про цю пригоду своєму приятелю адвокату Петру Гарапку). – У багатьох місцевих жителів на горищах та й просто у стодолах і дотепер зберігаються частини фюзеляжа, двигуна, дюралеві фрагменти, інші дрібні, дрібніші й зовсім дрібонькі деталі й механізми. Як-не-як, а мігівські апарати – ледь не літаючі комп‘ютери. Кілька мініатюрних залишків із бойового літака мають і деякі вище перераховані мої співрозмовники. Міцні та стійкі, ніякі корозія й час їм не страшні.

А на полі, де тої січнево-холодної днини перервав свій останній політ «МІГ», ще й дотепер під час оранки чи боронування знаходять уламки, шурупи, гайки, інше начиння, яким був укомплектований надзвуковий винищувач (він міг підніматися на висоту до 15 і більше тисяч м., летіти зі швидкістю до 2200 км./за год. – в залежності від набраної висоти тощо). На місці трагічно-незапланованої посадки літака утворилася воронка глибочінню до 4-6 і шириною 15-20 метрів. Двигун витягали і вантажили спеціальним краном, настільки під час падіння він урізався в промерзлу землю. Кілька днів поспіль солдати з Мукачева у бушлатах і рукавицях ледь не навколішки та руками перебирали сніг і грунт – остачі складали-зсипали в мішки. Два чи три тижні жили у гуртожитку восьмирічки. Місцеві, шкодуючи військовослужбовців, носили їм гаряченького вина. Тямлять сельчани, що було холодно, довкола горіли багаття й молоді воїни з командирами ходили відігріватися. Не виключено, що шукали «чорний ящик», аби знати, що призвело до аварії. Схоже, таки його знайшли, а відтак для опрацювання відправили до Москви, де мали розшифрувати діалог пілота з диспетчерсько-операторською службою авіабази (на Україні до 1991 р. їх було понад 60). Постійно велися якісь перемовини по рації, щогодини передавалися по сільрадівському й телефону з кабінету директора школи зведення, дані, записи кудись наверх.

Найбільше було шкода молодого пілота, якого під час вибуху розірвало в клоччя. Як не прикро, але планшет, гермошлем, нога, кисть руки й інші рештки тіла також валялися довкола провалини. Деякі фрагменти тіла, обмундирування, як і залишки кабіни, тліли більше доби. У Квасові тільки те й знали, що офіцер був неодруженим, а дещо згодом сюди, на місце катастрофи, у супроводі якогось високого військового начальства приїжджали мати та рідна сестра пілота – героя неба. Бідкалися, плакали, однак після недовгого перебування в селі відбули на військовому «бобику» до Мукачева. Ніби тут поховано цього 23-річного пілота-башкирця, який ціною власного життя не дав надсекретній на той час авіамашинерії впасти на крайні хати села й відвів «МІГ-23» аж за Боржаву. Нечеканих жертв серед цивільного люду могло бути більше двох десятків. Тим паче, що висота була усього 50-70 м., тож навіть катапультуватися з парашутом виявилося нереально. Рятуючи сельчан – пілот загинув сам. Хто б і що не казав, але це, без перебільшення, – геройство.  

Компетентні органи від авіації не коментували широкому загалу причину авіакатастрофи. Хоча вона, очевидно, таки стала відома й нині лежить десь у армійських сейфах і архівах. До речі, ВПС тодішньої армії вважалися найбільш засекреченими, хоча люди знали, що і «МІГи», і «СУ», і «ТУ», й «ІЛи» ламалися, падали, горіли, вибухали тощо. Що стосується літака, який впав у Келеменику, то в небі, вилетівши з аеродрому біля Н. Села (під Мукачевом), він перебував 10 чи 15 хвилин. А десь над Чорним мочаром або Нодь Берегами (можливо, що над Берегуйфалом) нібито загорівся двигун (падаючий борт залишав хвіст чорного диму) і «МІГ-23» пішов на некероване зниження й над самим Квасовом виникла ця нештатна ситуація. Усе тривало кільканадцять секунд – винищувач за мить став могилою для молодого офіцера на квасівській землі.

За часи дислокації (1951 р.) в Мукачеві авіаполку МІГів і СУ (усіх їх у 1991 р. перевели у Васильково на Київщині) на Закарпатті було кілька подібних аварій із людськими жертвами. Та навіть в одному із сіл Берегівщини у 1978 р. борт аналогічного класу зніс хлів і впав за 150-200 м. від крайньої сільської хати. Подібним чином у Білках (над Бужорою) розбився пілот-підполковник Пронько – 1986 р., а у Карпатах (гори Горгани) під час перельоту в Івано-Франківськ загинув майор Уралов. Уже не кажучи про «приземлення» ще одного МІГа, який згорів прямісінько на летовищі. Завіса секретності донедавна висіла над іншою трагічною історією – посадкою в Мукачеві пасажирського лайнера, який летів із Дніпропетровська. Але так і не долетів – десятки закарпатців загинули. І було це вже в часи горбачовської перебудови.

Нині неподалік Мукачева немає аеродрому, немає авіаполку, відсутня вертолітна ескадрилья, вже давно не чутно ревіння двигунів і не видно вогняні заграви могутніх сопел, однак живуть спогади про ті часи та дні, коли небо України боронили її сини-соколи, що нерідко ставали жертвами перерваних небесних польотів.

 Михайло ПАПІШ, журналіст

  Надіслати другу