Іван Попович хоч і співає різними мовами, проте більш за все шанує рідну пісню!

Його життєрадісній вдачі, його голосу, що струменіє, мов з гірських потоків, нема, здається, спину. Його голос і пісні не сплутаєш ні з ким. Його ніхто й ніколи за багато років в українському пісенному просторі не намагався наслідувати чи імітувати, бо сфабрикувати того, зрештою, і не можливо. Він такий один. Як, скажімо, Том Джонс в Америці чи ближчий до нас Олександр Сєров, котрого звабили колись в Росію. Мені завжди здавалося, що його пісня «ллється на просторі» -- вільно і щасливо -- і ніщо, й ніде її не зачіпає, вона собі як чисте мистецтво в бурхливому вирі життя. Однак! Яким же було моє здивування, коли виявилось, що вони, пісні Івана Поповича, йому самому не завжди приносять втіху, що в них зачаєно іноді і біль, і розчарування… Нам довго не випадало зустрітися. Я вже встиг сотні разів переспівати (щоб ніхто не чув) мій улюблений з його репертуару шлягер «Я хочу, мила, щоб ти це знала», як він раптом перетелефонував і запросив мене до свого заміського будиночка в село під Києвом, що так, як тая пісня, й зветься - Мила…

То було, пам’ятаю, в передостанній день липня, проте минуло вже кілька років відтоді, як ми запланували були зустрітися і щось «нашкрябати в газету». Планували ще за «помаранчевої» влади в столичній Національній опері, де відбувся творчий вечір Івана Поповича, який мав назву «Єдності дай, Боже, нам всім». Тоді то був багаторічний підсумок артистичного життя співака, композитора, справді народного проповідника національного пісенного мистецтва.

Він так готувався до того звіту і так очікував морального визнання за те, що він на своєму -- вже 60-літньому рубежеві від народин – робить. Він вірив тоді, що і його творчість має своє, окремішнє місце, на державному вівтарі. Але, виявилось, що всі місця там давно, як співав Висоцький, «розхапали»…

Іван Попович ніколи не зраджував закарпатському супчикові з пастайками...

І українській пісні ніколи не зраджував, хоч співав усілякими мовами. Співати, каже він, можна по-всякому, але, якщо ти народився українцем, то залишайся українським співаком до скону. Не продавайся примітивно і не мавпуй! Те саме стосується і українських слухачів, і української влади. Можна і треба слухати всяке, але треба знати і шанувати своє.

-- Мені було прикро, -- розказував Іван Попович, -- що на моєму ювілейному концерті не виявилося раптом нікого, хто би уособлював тодішню українську владу. Боляче, що одні наші державні достойники співали з Аллою Пугачовою, інші відкривали її радіо «Алла» ще й танцювали там з нею, тиражуючи той ексклюзив по всіх телеканалах, а українські митці, власне, тим часом -- ніби сироти. У власній країні! Це ті українські митці, котрі ледь-ледь, на волосинці витягують свою ж таки культуру, котра на очах хиріє та занепадає. Я тепер все те згадую і мені дуже прикро. Адже ж за свої 60 літ я таки щось зробив… Тих, що відкривали теперішню справжню українську естраду залишилося четверо -- це Софія Ротару, Василь Зінкевич, покійний Назарій Яремчук і я.

-- Ти напиши там, у своїх нотатках, -- звертався він до мене, -- що після смерті всенародне визнання мені вже не потрібно. Мені не потрібно, щоб потім кричали: який він був талановитий. Бо він, мовляв, і те робив, і се, і був патріотом. Не треба мені того всього. Мені образливо не за себе. Образливо за всю нашу українську культуру. Образливо, що коли кілька років тому Василеві Зінкевичу, як і мені, виповнилось 60, то тільки роками поспіль, аж перед черговими виборами, прийшло «прозріння», і Василеві дали звання Герой України.

Але ж то вже було пізно. І Василеві пізно, і тим, що давали. З того тепер гірко і трохи смішно. Державні українські нагороди катастрофічно втратили вагу. Відбувається якесь тихе і бузувірське їхнє нівелювання. Може, не вартує уваги, але я скажу: не міг спокійно сприймати -- в мені все закипало -- коли я дізнався, що тодішній міністр культури, світлокоса й білозора паняночка з мініатюрним голосочком, трижди депутат Верховної Ради, навіть грамоту не розпорядилася надіслати Василеві Зінкевичу. Хто ж як не міністр мала була піти першою до пана Президента і нагадати скільки цей чоловік зробив для України. Він не стояв на Майдані. Але то нічого. У нього був свій Майдан довгі роки в українській культурі.

-- Міністра, про якого мова, давно турнули, як, власне, й саму помаранчеву владу, -- нагадує Іван Попович. -- І правильно зробили. Бо шо то була за влада?! Ціла ганьба! Бо я на власно переконався: такі міністри, як та дама-співачка, є не подвижниками і навіть не помічниками української культури, вони є першими шкідниками її. Колорадськими жуками, після яких, як цвіт на картоплі, українська культура стоїть пожована і об’їдена.

Якщо ти це зараз, друже, побоїшся вдрукувати у своїй газеті, -- знову звертався до мене з «наказом» Попович, -- то колись історія потвердить, що Попович був правий. Я до того міністра якось заходив. А вона мені з порога: «Я тобі грошей не дам, бо тебе нема у плані заходів...». Кажу, я не прийшов просити гроші, я прошу, аби ти на мій концерт привела… наш рідний український уряд. Ти, кажу, яко міністр культури, зроби це. Прошу тебе і благаю! Вона мені відповідає: «Напиши листа». Я, як наївний чи несповна розуму, пишу того листа. Натомість мало того, що вона нікого не запросила, то навіть сама не прийшла.

-- Все це не так просто, як здавалося б, -- заглиблюється і сумнішає на обличчі Іван Попович. -- То є красномовний і печальний факт. І коли ми починаємо говорити про українську культуру, українську пісню, зокрема, то треба починати з того -- а хто він у нас є, яко особа -- міністр національної культури?! Як, власне, влада ставиться до своєї ж культури, і чи є та національна культура в крові владних очільників? Бо культура -- то все. Та національна першооснова має, скажу тобі, в самісіньких генах мудру формулу. Там, образно кажучи, не сало стоїть попереду, а вже потім культура. Там навпаки, спочатку культура, а потім -- сало. Бо якби ми мали культуру, то, тоді б, образно кажучи, не обмежувалися салом.

-- Справді, поява чи ні на твоєму ювілейному концерті хоча б когось із власть імущих – знакова відсутність...

-- Та то є не більше, не менше, аніж промовистий факт стану справ у самій культурі. Ну, погодься, не тому, що я народний артист, а тому, що тисячі і сотні тисяч наших співгромадян люблять мою творчість, уже тим я мав би мати офіру від влади. Не про гроші йдеться, не про нагороди, а про присутність влади на концерті, ніби як знак щодо присутності національної культури у мізках і серці тієї ж влади. Це було б логічно і справедливо. Це би говорило про якийсь взаємозвязок влади з власною культурою і власним народом. Натомість я і тисячі наших людей не дочекалися тоді нікого -- ні голови Верховної Ради, ні Прем’єр-міністра, ні Президента…

Під завершальні фанфари чудового вечора, правда, явився, ніби тільки-но з потяга, на той час міністр культури Василь Вовкун і зачитав послання, де «... у цей хвилюючий для Вас день, разом з шанувальниками Вашого таланту висловлюємо щиру вдячність...». Та вдячність аж світилася, аж блищала, ніби дьоготь на кирзових чоботях, в які взуває українська наша рідна влада власне пісенне мистецтво…

Із власного невігластва приписали мені авторство пісні «Стожари», тоді як то твір композитора Павла Дворського та поета Володимира Кудрявцева. І якщо в тому відомстві, що вітає митців, не знають хто і що написав, то де їм знати, друже, що, скажімо, той же Кудрявцев помирав, ніби бомж в будинкові перестарілих під Києвом, у якого бандити вкрали паспорт, забрали і продали помешкання…

І той міністр мені там щось зачитував! Я такого читання не сприймаю. І ті їхні вітальниці навіть до хати не несу. Я написав був під свою дату -- 60-річчя -- листа тоді ще президентові Ющенку з пропозицією провести всеукраїнський тур під патронатом глави держави, який би так і називався «Народний -- для народу». Я мав намір проїхати сотні українських міст, райцентрів і сіл зі своєю програмою. Мені не треба було якоїсь державної опіки з фінансуванням. Мені не треба було грошей. Мені треба було, щоби місцева влада, куди б ми приїхали, дала моїм артистам тарілку борщу і пристанівок на ніч. Ось і все, що було потрібно. Треба було, щоб тамтешні чиновники виділили копійки з того, що вони мільйонами дерибанять…

Ти думаєш підтримали?! Ні. Я певен, що клєрки про той мій лист Президента навіть не поінформували. Мені відписують, що мою пропозицію відправили до міністерства культури. А з міністерства культури відписують: ваш лист відправлено в обласні управління культури…

Я питаюся: з кого ми намагаємось робити дурнів? Якщо цю нашу з тобою бесіду буде десь надруковано, я би дуже хотів, щоби ми всі усвідомлювали, а особливо ті клерки знали те, що вони й без мене знають: не мільйони, а мільярди виділяються, аби спаплюжити українську мову, українську культуру, історію і ту ж таки українську пісню та поставити наперед нашого -- інше мистецтво, іншу мову й пісню. Ми знаємо яку. Але йдеться ж не про те, щоби забороняти когось. Йдеться про те, що давайте розвивати своє, ну, не даваймо ж над ним глумитися, не даваймо йому занепадати, скільки ж йому ходити голим і босим, доки тримати його на воді і черствому окрайцеві хліба?!

Що співатимуть наші діти через десять років? Пісні з репертуару Зінкевича, Поповича чи Яремчука? Ні. То все вимре, як мамонти колись. Матимемо суцільний «зарубіж», якщо взагалі не втратимо доти державу. І співатимемо: «Я твой тазік, ти мой унітаз. Подождьом твою мать...». Бо нині через всі ФМ-станції ллється на нас чуже музичне море, атрофуючи тим мізки нашого люду.

-- За совєцького режиму, -- поринає у спогади Іван Попович, -- я жив у Львові. Я сам закарпатець і мене львів’яни не визнавали українцем. Казали: Попович -- то мадяр. Але. У львівській філармонії я, керівник вокально-інструментального ансамблю «Ватра», співав пісні – «Планєтє нужен мір», «Смуглянка», «Женщини міра». Мене ніколи ніхто не питав чому я співаю російською мовою. У Львові. Сучасні ж наші політики довели до того, що буцім то у нас тепер є якісь утиски російського мистецтва. Це тільки українська політика може дійти до такого абсурду. Коли не може дати відсіч речам зримим і реальним. Бо якщо і є якісь утиски, так то спрямовано виключно на власну культуру у власній хаті. І той абсурд щоднини тільки загострюється, стає ляльковішим.

Ну, подумай: видається указ про присвоєння звання народного артиста Андрієві Данилку, тобто Вєрці Сердючці! Це той чоловік, що паплюжить на всі боки українську мову й українську культуру. Йому треба давати ймення «народний шкідник, псувач України», бо він же з усіх нас -- грубо заробляючи гроші -- насміхається. Він є бездумна маріонетка у ворожих руках. А ми йому ще й державне звання. Не абсурд?! Але ж є артисти, котрі кров’ю заробляли це звання -- заслужений і народний. Для них то -- святе.

Давай лиш уявімо на хвильку, як воно виглядатиме на сцені, коли оголосити: співає народний артист України Дмитро Гнатюк! І після нього виходить на сцену і співає ще один народний -- Михайло Поплавський!!!

Хтось подумав про такий нонсенс?! Михайло чудовий чоловік, відмінний продюсер, мудра людина, успішний бізнесмен. Ось і дайте йому звання «Заслужений діяч мистецтв». Бо він-таки діяч! Те звання прирівнюється до «народного», але то інший «колінкор». Не плутайте святе з грішним. Де були ваші радники, пане екс-президенте Ющенко?! Або як можна оголосити: співає народна артистка України Софія Ротару (хоча для України від неї вже давно й нічого нема, але було колись), а після неї виходить народна артистка Верка Сердючка?! Це ж на сміх курям і регіт кугутам. Це значить, якщо вже такий підхід до тих звань, то їх ліпше скасувати взагалі і забути про той сором, як жахливий сон. До того самого доходимо сьогодні і з Героями України.

-- Іване Дмитровичу, а давай ще від сьогоднішнього і сумного повернемось до минулого. До початків твого творчого життя. Бо дуже вже сумна бесіда в нас виходить.

-- Після культосвітнього училища боявся, пам’ятаю, вступати до Львівської консерваторії. Знав, що не поступлю. Не тому, що не був підготовлений музично, а тому, що я точно знав -- Львів то є місто, де треба дати, аби щось мати. А шо дати, як нема, де взяти? Але я навіть не сумнівався, що в консерваторію всеодно поступлю. Я зробив хід конем, як то робить кожен сільський простий дітвак, який нормально мислить. Я поступив до Дрогобицького музпедінституту і щотижня їздив до Львова на прослуховування.

І Микола Філаретович Колесса, на жаль, нині покійний, котрий помер на сто першому році життя, забрав мене до себе з другого курсу інституту на другий курс консерваторії. А ті безталанні, що вчилися там за гроші львівських татусів, яких потім з третього курсу гнали як профнепридатних, то вони всьо допитувались: скільки ж цей мадяр привіз помідорів і капусти, щоб його прийняли одразу на другий курс?! Але я свого добився. Не помідорами, а Божою іскрою і працею.

Мене потім лишили працювати на диригентській кафедрі. І я ж тоді паралельно організував вокально-інструментальний ансамбль «Ровесник», котрий потім перейменувався у «Ватру». І ми з тою львівською «Ватрою» об’їздили весь СРСР, навіть представляли совіцьке мистецтво в Індії мало не два місяці. Потім мене запросили до київського мюзік-холу, дали квартиру. І я знову все розпочинаю з нуля.

Порожня квартира на Оболоні. З військової частини хлопці подарували двоє ліжок з залізними сітками, котрі я зв’язав докупи та й так жив. То початок 1982 року. Потім був Театр естради, якого вже також давно нема. Потім державна група духового оркестру, а відколи Україна стала незалежною, то більшість мені подібних стали «безбатченками». Пропав Укрконцерт, повіддавали Богові душу філармонії по областях. Нам ніби сказали: ходіть, хлопці, в люди. Ну, то оце й ходимо. Живіть собі й співайте, як знаєте. Держава сама по собі, митці -- самі по собі.

В Україні, відколи Незалежність, нема жодної культурницької мистецької політики. Давай скажемо так, як воно є. Повний хаос. І то правда, хоч і гірка. Нещодавно я мав три концерти. Один в Яремчі на Франківщині, другий у Червонограді на Львівщині і третій у містечку Болграді Одеської області, де живуть переважно болгари. За ці три дні на площах були не сотні, а тисячі людей. Такі пісні як «Золото Карпат», «Вишня», «Більше між нами розлук не буде», «Закарпаття моє» народ разом зі мною не співав, а торжествував. Люди сцену, здавалось, розгойдували. Люди мають щастя від української пісні. Люди хочуть чути свою пісню…

Як це втовкмачити українським державцям?! Якщо в Яремчі весь майдан уже на першому слові приспіву мене підхоплював, то в Болграді -- тихенько і нашорошено прислухалися, для них це нове, вони того не чули досі. Аж на четвертій пісні почали «входити», підхоплювати, і вже згодом вся площа зі мною почала співати й танцювати, а після концерту питаються: «А чого ж вас ніде не видно і не чути?».

Ти розумієш?! До мене по тому концертові підходили ті наші українські болгарці і казали: ви нас навчили полюбити українську пісню. І це один лише концерт. Так чому Попович цю справу для держави має робити, а найняті нами державні службовці, яким ми зарплату платимо, ту культуру гірше за манкуртів занедбали?! А якби те, що я робив у Болграді, та підтримали всі наші українські ФМ-станції та телебачення, та провести всілякі конкурси й мистецькі акції, та все на розвиток власного мистецтва, то ти розумієш, щоб то було!? Та якби міністрів нам підібрати, котрі не плутають митців і їхні твори?!

-- Колись будуть. Такі міністри…

-- Обов’язково мають з’явитися. Але так хотілося б, щоб до того часу і мій голос не захрип…

Інтерв’ю Леоніда Ісаченка

 

15 листопада 2015р. -->