Історія закарпатського безхатченка з відомим зірковим прізвищем

Одразу хочу наголосити, що моя стаття не про відомого співака, а, скоріше всього, його однофамільця з прикордонного міста – гляньте на фото і одразу зрозумієте, що та й до чого...

Сподіваюся, берегівчан запримітили: з поля зору пропав цей нещасний чоловік, який немає ні кола ні двора – геть усе сплюндрувало його невиразне життя. «Написав» його собі фактично він сам, бо колись мав усе, що потрібно для нормального існування. На сьогодні залишився без сім‘ї, без житла, живе, у прямому розумінні цього слова, на вулиці, та ще й без грошей, без пенсії тощо. Бомжує, а коли точніше, то де застане нічка, там і ночує. У різних місцях, найчастіше на лавицях у скверах та в центрі, простягає руку та просить милостиню. Хто має бажання, той вручить п‘ятак чи десятку, на що велемовний і найчастіше брудний Олександр відреагує то жартом, мовляв, мав би два серця – одне віддав би, то подякує кивком голови, то просто руку до грудей прикладе. У один із днів із перебинтованою головою він раптово пропав, що навіть я, журналіст, не знав, куди ж він пропав. А наприкінці минулого тижня я завітав у районну бібліотеку, а там, дивлюся, сидить і пресу гортає мало не професорського виду чоловік. Питаю: «Ти не Саша Сєров?» Чую: «Так точно – найголовніший берегівський безхатченко Сєров».

Від такого здивування мені мало мову не відібрало, бо не вірилося, що іще вчора, кажучи умовно, він у місті жебракував, а тепер у книгозбірні журнали та газети читає. Відносно чистий, акуратно підстрижений, поголений, у спортивці та куртці, кросівках, які йому презентували добрі люди. На запитання, що тут робить, зізнався: шукає статтю, яку автор цих рядків обіцяв про нього написати. Змушений був пояснити, що вона тільки готується, а оця здибанка внесе у доробок певні корективи. І почалося інтерв’ю, яке давав не пригнічений і замурзаний, місяцями неголений чоловік, а доволі приємної зовнішності берегівчанин.

Так і «сипав» біографічними даними, розповів про батька О. І. Сєрова, 1912 р. н., ветерана Другої світової війни, начальника цеху, а згодом заступника директора ремзаводу (так колись йменували дослідно-експериментальний завод гаражного діагностичного обладнання). У Берегово приїхали у 60-х із м. Здолбунів Рівненської області. Отримали трикімнатну квартиру, яку згодом, через сорок років, аферисти-плутяги від нього, п‘янички, відібрали. Підсунули документи, а він узяв та й «під мухою» підписав.

Обіцяли 8 тисяч доларів, а отримав учетверо менше – дві тисячки. Та й ті, за його словами, у кафе, ресторанах пропив, а сусіди стверджують, що по вулиці гроші розкидав. Одним словом, гуляли всі, кого тільки бачив і стрічав – наливав і пригощав, гуділа вся околиця. Відносно чистий, акуратно підстрижений, поголений, у спортивці та куртці, кросівках, які йому презентували добрі люди. На запитання, що тут робить, зізнався: шукає статтю, яку автор цих рядків обіцяв про нього написати. Змушений був пояснити, що вона тільки готується, а оця здибанка внесе у доробок певні корективи. І почалося інтерв’ю, яке давав не пригнічений і замурзаний, місяцями неголений чоловік, а доволі приємної зовнішності берегівчанин.

Так і «сипав» біографічними даними, розповів про батька О. І. Сєрова, 1912 р. н., ветерана Другої світової війни, начальника цеху, а згодом заступника директора ремзаводу (так колись йменували дослідно-експериментальний завод гаражного діагностичного обладнання). У Берегово приїхали у 60-х із м. Здолбунів Рівненської області. Отримали трикімнатну квартиру, яку згодом, через сорок років, аферисти-плутяги від нього, п‘янички, відібрали. Підсунули документи, а він узяв та й «під мухою» підписав. Обіцяли 8 тисяч доларів, а отримав учетверо менше – дві тисячки. Та й ті, за його словами, у кафе, ресторанах пропив, а сусіди стверджують, що по вулиці гроші розкидав. Одним словом, гуляли всі, кого тільки бачив і стрічав – наливав і пригощав, гуділа вся околиця.

Житла позбувся тоді, коли вже батьки повмирали. Та й він, колись красень-чоловік із 1955 р. н., який займався гирями (двопудівку піднімав до 75 разів), долав дистанції на велосипедах і навіть «дозрів» до кандидата у майстри з цього виду спорту, мав трьох дружин (перші дві – Тетяна з чернігівської Ічні та Мар‘яна з Турки на Львіщині – подарували йому відповідно сина Богдана та доньку Валентину). Але через його неадекватну поведінку, занадто міцну дружбу із «зеленим змієм» вони Сєрова покинули. Де зараз та чи живуть узагалі – не знає, як ніякої інформації про дітей немає. Хоча буцімто 38-річний син служить у органах внутрішніх справ у Прилуках, але батько-бомж достеменно цього не знає. Була й третя жінка на ім‘я Магда, але вона з таким баламутом і п’яничкою жити не хотіла та й утекла за кордон. Якщо про двох перших говорить із повагою, то остання була безсердечна, яка могла його врятувати, але чомусь не схотіла. І він її розуміє, бо не кожна терпітиме такого чоловіка. На запитання, який має фах і де працював, Олександр дотепно відповів, що не було заводу, організації, установи, де б у трудовій книжці не стояла їхня печатка.

Щодо освіти, то він закінчив 8 класів і вечірню школу. Але читав багато, не пропускав кінофільми, навіть книжки купував. Каже: щоденник вів, куди записував цікаві фрази, думки, навіть пісні, однак при загадкових обставинах із ним розлучився. Дуже шкодує. На спортбазі «Закарпаття» працював спортінструктором, посприяв цьому колишній начальник районного товариства «Колос» Микола Андрійчук. Цю людину, як і тридцятирічної давності директора меблевого комбінату Арпада Вишневського, згадує з теплотою. Це й не дивно, вони сприяли йому у працевлаштуванні. З меблярами одного разу навіть їздив на обласну спартакіаду, за що отримав премію. Потім був вантажником у торгівлі (міськторзі та комбінаті громадського харчування), оформився водієм у автопарк, але там йому дали хлібовозку, та й то старого зразка. А коли одного разу виїжджав із автопарку на машині, подув у алкотестер (так вимагали правила), який умить посинів. Медики сказали: алкашів нам не треба та й машину (молоковоз) відібрали. Так позбувся і цієї роботи.

Під час однієї пиятики пішов на крадіжку – заліз у чужу хату та поцупив картини й раритетний годинник. Про те, як готувався до цього, можна фільм знімати. Відтак перепродав «ходики» приятелю, який товаришував із потерпілим. Останній якось завітав до того у гості та побачив на столі цю рідкісну річ, яка кілька днів тому щезла із хати – далі не розповідатиму, адже правоохоронці взяли його за лічені години. Відтак найкрутіший берегівський бомж опинився на лаві підсудних – молодий ще тоді суддя Олександр Фейір законним рішенням відправив його на два роки у в’язницю. Зла ні на кого не тримає – сам винуватий, що заліз до чужої хати.

Повернувшись «із зони» додому та побувши кілька років на волі, знову взявся за старе – продовжив заглядати «на дно пляшки». А відтак, у 2010 р., «спіткнувся» на наркотиках. Ніколи їх не вживав і не радить цього чинити іншим, але його так філігранно підставили, що не може цю прикру та гидку історію забути дотепер. П‘яний сидів у сквері. Коли звечоріло, підійшов незнайомець і запропонував ще «по сто» грам. Не відмовився. А відтак поїхав з ним продавати зілля у Батьово, де й «напоровся» із «анабісом» на правоохоронців із Чопського ще тоді лінійного відділу міліції. Вдруге був суд, знову, як і першого разу, служитель Феміди пан Фейір, розглянувши кримінальну справу, зачитав вирок – 5.5 років відсидки за «колючим дротом» за розповсюдження наркотичної сировини. Заперечувати щось не було сенсу, хоча й дотепер не знає, хто був провокатором і хто «всунув» згорток марихуани…

Можна ще багато історій розказувати з життя бомжа Олександра Сєрова. У бібліотеку він завітав із кривулькою, шкутильгаючи на ногу. У поліетиленовому пакетику – харчовий набір із гастрономічною продукцією. У руках – пляшка свіженького молочка. Іронізує, що це замість спиртного. На запитання, хто дав гроші, наголосив: порядні люди пошкодували – тож і накупляли. Серед них – такий собі благородний пан Ернест, благодійник Цильо, інші сердечні берегівчани. А куди пропав? Розповів щиро та відверто, що відлежується у терапевтичному відділенні центральної районної лікарні (згодом цю інформацію підтвердив завідувач Василь Головачко).

Хто туди завіз – не пам’ятає, але сталося це після сильного побиття. Хтось посеред ночі надто сильно дав дрючком по голові – саме тоді й почала кровоточити забинтована рана. Настільки був без пам‘яті, що коли прийшов до тями, то не міг зрозуміти, де він – удома, у в‘язниці чи на міській лавці. Коли усвідомив, що лежить у палаті – просльозився. Три тижні пішли на користь, додали снаги до життя. Щоправда, вийде звідси й знову опиниться під осіннім небом – даху ж над головою немає. А ночі попереду – холодні, знову шукатиме прихисток, де б заночувати. Торік, коли стояли сильні холоди, відморозив п’яти – хірурги у травматології доклали чимало зусиль, аби врятувати ноги. Інакше б і взагалі інвалідом став.

Ось таке воно, безпутне життя безхатченка Олександра Сєрова. Навіть не знає, як вирватися із цього порочного кола, гнилих житейських обставин. Звісно, хотілося б освоїти новий шлях. Але чи зможе він узяти себе в руки та достукатися до соціальних працівників, які б пішли назустріч його просьбі – не знає. Розуміє, його щоденна присутність у центрі – це не вельми парадний сюжет, фізіономія не красить місто, тим паче, коли сюди приїжджають сотні гостей щодня та ледь чи не з цілої України. Усвідомлює, яке до нього ставлення – як справжнього бомжа.

Ще один штрих із його життя: доводилося чути, що він є родичем співака Олександра Сєрова. Запитую, чи може бути таке? Відповідає, що достеменно не знає, але рідний брат його батька Павло у молодості був схожий на відомого російського співака. «Коли увижається старе фото – дядько і артист як дві краплі води» – констатує берегівчанин. Та й батьки відомого виконавця з тих південних причорноморських країв, де свого часу жили предки Сєрових.

Після годинної бесіди кивком голови ми розпрощалися. Я подався додому, а він залишився над недочитаною журнальною статтею. Скільки ще сидів у бібліотеці – мені невідомо. Але відчувалося, що вулиця, на якій провів останній рік – це не його пристанище. Хотів би чкурнути світ за очі, але не знає, куди взяти напрям. Ладен усю силу волі взяти в один кулачисько і почати життя з нового листочка. Але як? Він – бомж, йому усе дається значно важче, аніж нам, смертним.

Петро КРУК

 

08 жовтня 2017р. -->