Новини за сьогодні, 18 листопада 2019, понеділок (19:34)

Мольфарська магія закарпатського Бокаччо

Мольфарська магія закарпатського Бокаччо
Нещодавно у світ вийшла 11 книжка закарпатця Ярослава Ороса «Витівки Ярґа» (Літературна агенція «Друге дихання», видавець Володимир Даниленко, за сприяння Петра Матуляка та Ярослава Садового), яку днями було презентовано у київській «Книгарні Є».

 

Ярослав Орос — другий український Боккаччо, бо першим у минулорічній публікації я назвала Володимира Даниленка. Вони удвох нині керують київськими письменниками. Тому-то столиця може спати спокійно – з книжками від українських Боккаччо Чума киянам не страшна.

А якщо без жартів, то недавно у світ вийшла 11 книжка Ярослава Ороса «Витівки Ярґа» (Літературна агенція «Друге дихання», видавець Володимир Даниленко, за сприяння Петра Матуляка та Ярослава Садового), яку днями було презентовано у «Книгарні Є», де можна й купити видання.

До своєрідної збірки увійшли оповідання та поезія кількох циклів: полонинського – «Закон простих чисел», духовно-плотського – «Майстерні в лаврі» і широколужанського – «Місяць-опришок».

Як носій древньої культури горян Ярослав Орос (народився в Широкому Лузі на Закарпатті) просочив свої тексти мольфарською магією. Автор «Витівок Ярґа» уклав свою енергетику в кожне слово, тому й сприймаються його оповідання, як мелодія Карпат з мальовничими краєвидами («Хвіст ящірки», «Межа вітрів», «Мушля», «Лад») з лексико-філософським наповненням.

Проза Ярослава Ороса – це здебільшого безсюжетні рефлексії, потік свідомості верлібрового характеру («Витівки Ярґа»). Жанрово тексти вписуються у рамки поетичних оповідок, які співає автор своїм читачам. Але є в книжці й класичні оповідання, тобто добре переказані історії з життя («Никифор», «Холодне місто»). «Холодне місто» оповідання з автобіографічним підґрунтям, де вимальовується момент становлення письменника і зародження тематики арійства в творчості Ярослава Ороса.

У світогляді Ярослава Ороса арії – це шляхетні люди, якими він і бачить справжніх українців. Автор з іронією ставиться до скиглення хохлів, що в нас усе погано через жидів і москалів – дозволяє собі висміювати ці соціокультурні вади, які в’їлися, здається, у кожну клітинку українця ще від часів нав’язаного нам християнства (стр. 124.«Якщо релігія – манна небесна з хробачками, то що ж тоді запропонуєте навзамін…»).

Реставратор язичництва і прихильник рун-віри –  Ярослав Орос – особливо оспівує у своїх творах образ жінки. У поетичному розділі книжки «Витівки Ярґа» це цікаво прочитати у вірші-присвяті Олександрові Петренку (родич поета-пісняра Михайла Петренка): 

В образі жінки я малюю минуле й майбутнє

(Протилежне собі).

Навдивовиж цікава виходить картина.

А потім, коли невдоволено

Я потай таки милуюся зробленим –

Усвідомлюю, що намальоване

Лише ілюзія, бо наразі – я сам у робітні!

Минуле і майбутнє визирають по краях полотна… 

Загалом, поезія Ярослава Ороса здебільшого публіцистичного характеру. Це динамічна історіософія, яка кожним віршем, ніби кадром із хроніки України, мерехтить перед очима читача і б’є навідмаш гострим журналістським пером.

За словами письменника Володимира Даниленка, Ярослав Орос – це явище в сучасному літературному процесі, бо має свій стиль письма, свою поетичну мову, якою й складає оди, зокрема, Жінці («Aquaterra»): «Голодну жінку, завважте, потрібно м’яти всяко, довго і настирливо. Навзнак, крижем, ниць, боком, навколішки, напівлежачи, сторчки, навприсядки, а ще: на голові, шпагаті, в повітрі…>…<Головне, чути втіху від супротивного.». І ось ТАК про жінку багато і часто. Вона у автора і цариця, і сексота. Тепер зрозуміло чому Ярослав Орос український Боккаччо? Отож-бо.

Письменника Ярослава Ороса знають в Україні не тільки як теоретика арійства, а й викривача політичного підґрунтя русинства на Закарпатті. Він єдиний письменник, за назвою книжки якого на туристичній мапі України можна знайти готель «Білі ґорвати».

Громадськість чекає і вимагає від автора «Витівок Ярґа» нової, дванадцятої книжки. Є і тема – арійство. Що скаже автор, прикладанням до тіла книжок якого можна вилікувати не тільки Чуму, а й інші небезпечні шляхетним українцям хвороби? 

Наталя КУЛІШ,«Жінка-українка»

Ярослав ОРОС

Витівки Ярґа 

…А сніг іде. Косо. Мокрий, лапатий, мов уперше напередодні ще не призвичаєного до зими раннього грудня. Посеред розм’яклого раптом лютого. На електричних дротах туляться шнурочками голуби, здалеку скидаються на такі собі розписані ноти. Рядами. Партитура, вважай, онде вимальовує засніжену тривалу зиму, що її останнім часом так бракувало. Картина для ґав і роззяв. Неймовірний етюд, радше прелюдія. Та менше з тим – визначенням жанру, коли сніг іде, мов уперше посеред розм’яклого раптом лютого. Щось, або хтось уже віщує весну. Ноти ж, виявляється, не беруться з уяви, ноти беруться з електричних дротів. Неподалік ворон самотньо на вершечку берези всупереч іншим зирить на білий-білісінький світ і всім тілом раз-по-раз струшує з себе намоклий тягар. І десь під навісом гайне до землі горобець. Усе на очах, як по нотах, увібрало у себе й чіпко тримає свій звичай і лад. Ворон, звісно, не дириґент, але наразі чимось так подобає на маестро у фраку. Викапаний метр. Напевно, через свої виокремлення й пернаті «фалди». Франт. Одразу вочевидь і не збагнеш: де ж той насправді віщун, що править усіма!

Нікого не видно й не чутно. Лишень сніг зусібіч тче нетривке полотно. Вправний мастак. Ярґ раптом згадав, як малим допомагав мамі у ткацтві – сукав на допотопному потаку нитки на цівку, що потім намотана цівка закладалася в човник і снувала туди-сюди у кроснах. Завдяки вправності матері – на очах виринали з-під берда перші смужки живого рядна. Десь так з нічого й постає нетривке полотно. Варте у вжитку – допоки придатне.

Тканина, власне, і є – будь-яке тіло, – що бачить око. Від краю до краю. На дотик будь-яке тіло, як і тканина – мінливі, несталі, проте потребують до себе без угаву турботи. Споконвіку. Відтоді ж і по сей день триває сумлінно поклоніння тілу й тканині. Неодмінний атрибут. Вдих і видих. Нужденна пожива для залоз головного мозку.

Ярґ несамохіть пучечками пальців правиці торгнувся вище скроні й зненацька промовив до себе: «Я також тканина». Всуціль. Від п’ят до маківки. М’якуш і кров. Кістяк. Розгалужена паморозь нервів. Інсайдер. Сам у собі. Начиння хитромудрих сплетінь, увібраних в шкіру. Тільки мозок і серце працюють, решта тіла підпорядкована їм, значно кількісній меншості. Так і є: переважна більшість повік під’ярмлена заповзятливим. Одиницям. Fatum. Закон. І нічого проти волі не вдієш. Воля ж дужча за чиїсь забаганки.

Невдоволено мацнув себе з усіх боків: «Хм… А де ж душа? Наче кинув горохом об стінку, лишень зайшлося про душу. Слова махом рикошетять навспак». Душа, виявляється, геть непідступна. Ліпше її обійти. Верзи про що завгодно, а душу не чіпай. Справді, є ще заборонені двері, куди нічичирк. Сургучна печать онде моргає оком циклопа: «Зась». Враз проковтне. З потрухами. Якщо рушиш заборонені двері. Безліч разів казав собі: «Не тужся зазирнути у ду… дупу. Заборонений плід. Лише раз надкусиш його – не відстанеш відтак. Охота – спокуса. Пристрасть. Жадібна хіть. А заодно – можна з’їхати з глузду. Скажімо, як Гоголь. А Вайлд?.. Музика Чайковського надто вразлива для чутливого вуха. Ніцше на сконі життя провів у божевільні». Думки навздогін одна другій варять кашу. Суміш, липкий клейстер гусне в памороками й так уже забитій голові. «З такими психоаналітичними вправами можеш утратити не лишень стать і розум, а й повністю самого себе». Раптом спохопився на думці, що прецінь намарне гає у роздумах час.

І тут же виправив себе: «Нісенітниця… Власне у роздумах і твориться час». Ага… Рука повільно потягнулась до шухляди. Півобертом зробив кілька рухів. Узяв чистий аркуш паперу, м’які олівці. Розклав уважно на жовтявій стільниці. Перша з кольорових пастелей кинулася у вічі чорна. Чорний колір і білий папір. Треба ж. Синій, червоний, зелений олівці наразі йому нецікаві. Лишень чорний. «Десь тут, у «галактиці», – розглядає чистий аркуш паперу, – потрібно поставити цятку». Замешкався. Спершу слід визначитися з її розташуванням. Будь-де не тицьнеш навмання. Й даремно наразі покладатись на алгебричні розрахунки. Ярґ інтуїтивно набуває впевненості, що саме тут, а не деінде, ось-ось, таки з’явиться на чистому аркуші паперу – трішечки вище від осердя, праворуч – масна цятка… Натиснув кінчик олівця. Є! Задоволено потер руки. Мастак. «Удатно».

Відклав олівець на стільницю посередині, за три пальці від краю паперу. Присутність щойно розміщеної (поки що самотньої) цятки в «галактиці» збадьорила його. Проте не подав виду. Незворушно розглядає її: вабить око, радше заворожує, притягує, магнетизує погляд.

На те пішло зо два десятка років. Пригадує. Тоді вперше й відчув на собі тіло. Між кількома поверхами, на сходах, що ще вчора долав завиграшки. Вгору-вниз. Униз-вгору. Не ступав, а літав. Не чуючи ніг під собою. Жив, мов у невагомості. Й одного разу – нате, легко збігаючи сходами, раптом відчув, що несе на собі вагу. Незграбний тягар. Увесь він – тягар. Тіло притискало донизу, не давало вільно злетіти, раз по раз наче плигало. Гуп-гуп… Уявив себе лантухом різника. Набитий м’ясом з кістками. Колій обробив і несе в мішку заколотого кабана. Самого ж різника не видно – лише лантух. Казковий, плигає сходами. Мов на дибах, укорочених куцаках. Тоді в Ярґа й закралася думка, що він – товар. Придатний товар м’ясника. Вчинилося моторошно. Жах. «Я – м’ясо з кістками. Й тельбухи – також я, безліч я, що зачаїлася в нутрощах. Сцяки, лайно». Тільки-но подумав, як з острахом збавив і так уже сповільнений крок. Стрункий, дженджуристий frant. Ураз позбавився мрійливих крил: лету й краси птаха в польоті. Хоч, усупереч замилуванню птахом у небі, він бридиться брати пернатих до рук, як свійських, так і диких, через пір’я. Пір’я відлякує його невідь-чим. Мабуть – ламкістю. Гнучкістю. Невпевненістю. Шерехатістю стовбурів-стебел. А радше, гребує брати до рук те, що  ж и в е,  дихає в його же долоні, не кажучи вже про падло.

Та, проте, втішається ондечки цяткою. Припав невситимо очима, їсть заворожено поїдом. Важко сказати – хто кого! Він – її, чи вона… Невидима сув’язь їх поєднала. Тонюсінька смужка. Незримий заряд. Щось на подобу жарівки, точніше – у лампі розжарений пруг. Неймовірна наснага, що дух випирає, а з тім’я – кав’яр.

Такі нагороди за так не даються. На те пішов не один рік самозаглиблення в бездонні плеса, що під час пізнання породжує на поверхні води коливання утаємничених хвиль; випромінює їх у вигляді чисел і букв. Тільки вмій інтегровані брижі зчитати. Вникнути в суть коливання. Наприклад, як він: досі не зводить очей з цятки, наче щось промовляє. Відповідно й вона буквально виражає те саме. Сувій думок роїться в голові, та кожна думка має свій щільник. І не збагнеш затаєну розмову. Про що наразі річ. На те й сам Ярґ не може відповісти. Не кажучи, без сумніву, про цятку.

Напевно вдвох ворожать воду на цямрині. Там, у криниці, видно дно. Проймає наскрізь синьооке небо. Й невідь-звідки Гоголь вигулькнув. Причинний. І Вайлд, закоханий у себе. Лунає здалеку Чайковський. Та гупає у двері божевільні Ніцше: «Відчиніть!»

Невідомо, чим переймаються інші, коли він безперестанку не відводить очей від цятки, лишень те й робить, що перебирає, вишукує у щільниках потрібну йому річ та спрямовує на ним же позначену мітку. Мабуть, що решта оре сніг і в березні збирає врожаї. А між тим на дозвіллі захоплюється в потемках солодійством. Мельком прийшло на гадку.

Не йме віри – цятка на очах заряхтіла, блимнула, ворухнулась. Раз, удруге… Забилась сердечком: чорним, манюсіньким, як брость верби. На білому аркуші паперу; трішечки вище від осердя, праворуч. Сяє, мерехтить. Ятриться. З розжареної вуглинки, ледве видно, – косо в’ється віч-на-віч жовтогаряча плазма. А папір – не горить. Терпить наругу. Страждає. Та все через Ярґові витівки. «Витівки Ярґа». Явно – цятка – набула інших ознак: ярґа. «Воно… Годиться». Чіпко навхрест стиснув у пориві долоні. Фалангами пальців дужче здавив. Та раптом відчув, як щось ворухнулось в утробі, майнуло, наче секатор чиркнув, відтяв пагінець: якийсь міліграм, можливо, і більше. Хтозна, коли враз, спотиньга, хтось відсік частку. Тебе. Відбувається щось несусвітнє. Переступ, спричинений законам тяжіння. «М-да… Захоплення таємним у подальшому призводить до спотикання об «камінці» елементарної фізики». Та, попри те, притьма не відводить очей від жовтогарячої смужечки, що безперестанку навіює, мріє, неквапом переселяється, мабуть, уже повністю вселилася,оволоділа, хазяйнує у кожній чутливій фібрині. Від начебто нечутного повіву, ледь-ледь щемливого леготу, що наскрізь уселився в єство. Звільна чує, як спроквола втрачає вагу. Хоч тіло назовні – те саме. Незмінне. Ціле-цілісіньке. «Вгруз у халепу». Крекнув невинно. «Шукав опертя, а натрапив на пастку». Лишень подумав, – рвучко розняв навхрест стиснуті долоні. Ворухнув фалангами пальців. «Затерпнули?.. Ні». Вкрай здивувався. Пучечками торкнувся зап’ястя. Раз, удруге… Пальці – згинаються, пучечки змертвіли. Шкіра не чує жодного доторку.

Нарешті повернув прискіпливий погляд од ярґи, що враз загасла, обернулася в початкову ознаку, на свої розчепірені пальці. Ніяк не добере. Розсіяно вдивляється: пальці – на місці, ворушаться, пучечки також… Натиснув. Один, другий… Пузир. Там і там. Мильні бульбашки, обтягнуті хвилясто-заокругленими відбитками на тонкорунній тілесній поверхні. Χειρομαντε?α. Переконливий доказ того, що ти взявся не з абсолюту, бозна звідки, а заздалегідь наділений і позначений невідь-ким, тим Неодмінним, перше ніж народитись. Наразі ж маєш – метрику. Штамп. Зрештою, мусиш у даному образі повністю виконати й справитися з поміченими на тобі хвилясто-заокругленими знаками. Пригадав, як замолоду, напередодні вступних іспитів до вишу, один з хіромантів узяв його долоню й зчитав за безцінь його ж майбутнє. Й дотепер – ворожбит ні разу не схибив… Рerfekt. Намовлене – справляється. По сей день усе іде своїм звичаєм, чин чином, жодних відхилень не сталося в його житті від сих – уважно зблизька вдивляється, розглядає хвилясто-заокруглені й рівні позначки на пальцях і долонях. Χειρομαντε?α надто проста навіть для профанів. Лишень зумій розгледіти ось-ось, на своїй же руці, те, що натще нипаєш, вишукуєш по піднебінню, в горлі, кишечнику та шлунку. «Відчутно тільки слизь, аморфну та без смаку». Розсіяним поглядом не відводить очей від розчепірених пальців і розкритих долонь. «Осьде я. Майже ввесь. Тільки не лінуйся, зчитуй усе… Достеменно». Подумки перевів погляд на цятку, що раптом знову заряхтіла, пирснула та враз стулилась, видовжилася у стрижневий корінь, набула вигляду розлого куща. «Стривай-стривай… Стрижневий корінь».

Линва, а мо’ – спинний мозок. Хтозна. Нехай буде мозок. Зачаєний під тонким шаром крихкої породи. На самому вершечку гори. Тільки-тільки намилився звідтам покинути вузесеньке устя, як сторчма його струни порвались, дрібнесенько розпустились, срібними патьоками розтеклися донизу та вшир. «Тепер набагато легше простувати торочками розпорошеної линви. Й сітківки сприяють, опромінюють розгалужену путь». Усуціль, не минають ні завулку, ні кутків на узбіччі. Лишень, не видно й не чутно пучечків пальців – непроглядний туман. Омертвіли. Блямби, і квит!

Ярґ уже остерігається, не стискає в пориві навхрест долоні, притлумлює внутрішній пал. Хоч, явно кортить порадіти за успіх, до якого стільки років ішов. Та чує, як розум неквапом, зважено вивищується над розім’ятим, принишклим чуттям. «А мо’, мій успіх якраз і полягає в тому, що розум узяв і подужчав чуття. Відсунув убік». Сталося те, що зазвичай відбувалося навпаки. Емоції переважали ratio.

Звісно, розум холодний і позбавлений сліз. Не зворушує. Хіба що – спрямовує думку. Думка ж формує кістяк. М’якуш і кістку. Череп. Гολγ?θα зрештою править усім. Гολγ?θα. Добре відома місцина. Пагорб на ймення Умертвіння живого. Розум узяли й розіп’яли, прибили цвяхами. Скрапнула кров. Розум убили, почуття – залишилось. «Треба ж, я про те й гадки не мав». Ярґ над силу стримується, щоб притлумити, задавити, не дати прокинутися принишклим емоціям, як тільки-но те усвідомив. Уже навчений: утратив же частку. Цілість. Себе. Назавжди втратив пучечки пальців: нічого не чують.

Думкам — лахва. Отримали волю. Позбулися невпинно-надокучливих емоцій. Ледь уловимого на слух дзижчання, що без угаву, монотонно, виводило з терпіння, дозоляло; мерщій збивало на манівці ще лишень задуманий у зародку намір. «Почуття – дратувало, трансформувало, руйнувало й так діткливі фібрини». Й спало на гадку, що тепер, коли емоції нарешті приглушено, набагато легше розкошувати волелюбним думкам.  Я р ґ а  на те – ще дужче спалахнула, замигала, блимнула тричі, й загасла, обернулася знову на цятку. Думки, мов пернаті на клич вожака, зібралися дружньо у зграю, здійнялися й на лету розправили ключ, поринули клином у ирій.

Ярґ у стрімкому пориві звів погляд на шибку. Там, за вікном, уже не падає сніг. Ні косо ні рівно. Видно тільки самотній вершечок берези й трохи збоку намоклі електричні дроти. Байду?же. Не зважає ні на що. Неквапом прибирає зі столу, старанно складає в шухляду. Раптом рвучко підвівся, відчинив навстіж вікно. Війнуло-овіяло. Тихо, ледь чутно, невідь до кого промовив:

– Цятка в шухляді. Птахи поринули в ирій.Доста… Награвся… – й дав волю своїм почуттям. 

 

15 грудня 2017р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів

Залишити коментар:

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Необхідні поля позначені наступним символом:*

Останні новини

+