Давні цивілізації на території України описав у монографії ужгородський професор Сергій Федака

Про це йдеться у новій монографії професора Ужгородського національного університету Сергія Федаки “Давні цивілізації на території України” (Ужгород: ІВА, 2018 – 429 с.). Хоча про давню історію України писалося і пишеться загалом немало, виклад дається переважно через призму археології. Натомість тут чималий археологічний матеріал постійно доповнюється також лінгвістичними, етнологічними, письмовими джерелами, а почасти і даними сучасних генетичних  досліджень. Автор розглядає різні історичні інтерпретації давніх суспільств на території сучасної України, не оминаючи жодного її регіону, прагне подати несуперечливий синтез наших цивілізаційних процесів.

Чимало уваги приділено первісним підвалинам цивілізації на наших теренах. У нижньому палеоліті на Україні сформувалася перша зигзагоподібна “геолінія” історичних процесів (Закарпаття – Карпати – Подністров’я – Північне Причорномор’я – Крим), якою у ту добу мандрував архантроп, саме ці терени стали першими освоюватися  людьми. Але і наступні епохи (зокрема, у бронзовому віці) ця подібна на знак інтеграла земельна смуга актуалізувалася подібністю історичних процесів, що там відбувалися. Відтак у середньому палеоліті неандертальці вже обжили усі найбільш комфортні для проживання регіони у межах сучасної України. У верхньому палеоліті кроманьйонці освоїли не тільки найзручніші для мешкання регіони (як неандертальці), а вже практично всю територію України (за винятком хіба що заболоченого Полісся). У палеоліті людина ще не вміла перетворювати ландшафти під свої потреби, зате її здатність адаптуватися до наявних умов сягнула найвищого розвитку. Фінальний палеоліт став своєрідним іспитом на зрілість людського суспільства, на здатність перейти до нових форм організації і життєзабезпечення. Це був такий собі аналог головного твору (шедевру), після виготовлення якого середньовічного підмайстра переводили у майстри. Так і тут – пройшовши через “ініціацію” фінального палеоліту, людина остаточно довела свою сформованість, здатність до рішучих перемін, волю до подальшого розвитку.

Мезоліт видається певною інтерлюдією, інтермеццо у поступальному розвитку, перепочинком після складних випробувань фінального палеоліту, спробою заново пристосуватися до різко змінених умов існування у післяльодовикову добу.  За ним послідувала неолітична революція – найвидатніший злам з усього, що пережило людське суспільство після освоєння вогню. Строго кажучи, вся історія різко ділиться на період до цієї революції і після неї. У біблійній образності величність цього перелому відобразилася у міфологемі вигнання з раю. Адже перехід до продуктивного господарства означав перший серйозний розрив з природою, початок поступового відходу від виключено адаптаційних форм існування до все рішучішого перетворення довкілля, втручання у нього, нав’язування дикій природі людської волі. Неоліт став добою торжества людського волюнтаризму, його перших здобутків і втрат, перемог і розчарувань. Принципово змінюється якість людського життя. Жити стало складніше, напруженіше (“у поті свого лиця ти їстимеш хліб”), але цікавіше, більш насичено.

У мідному віці парадоксально злилися в нероздільну амальгаму численні пережитки минулого з не менш чисельними новаціями, забіганнями уперед. Подібно до того, як пізній СРСР називали Верхньою Вольтою з ракетами, так і мідний вік можна назвати кам’яним віком з мідними ножами. Трипільська протоцивілізація була найтривалішим  з усіх енеолітичних забігань уперед, виснажливим марафоном до тієї якості життя, яка стане стабільною на українських теренах  тільки вже у середньовіччі. Дивно не те, що Трипілля врешті-решт загинуло, а те, що воно виникло і так довго існувало. Трипільська людина відзначалася небаченою раніше креативністю. У трипільському суспільстві мусив бути прошарок, який можна назвати далеким доісторичним прообразом сучасного “креативного класу”. Водночас багато в чому трипільці розробляли різні тупикові лінії технічного прогресу, не виходили за парадигму екстенсивного розвитку, то ж і були приречені врешті-решт на відхід з історичної арени. Водночас їхні численні набутки пережили трипільців на цілі тисячоліття, були успадковані віддаленими наступниками.

Водночас за мідної доби український світ починає множитися на кілька мовних світів – до угро-фінських племен, що мешкали тут ще з неоліту, додаються ті самі трипільці,  індоєвропейці і, можливо, прототюрки. Тоді також уперше досягнуто оптимального (для тодішніх технологічних можливостей) використання ресурсного потенціалу України. В енеоліті намічається тенденція, коли найпотужніші племінні угруповання прагнуть включити до свого ареалу територію майбутньої Київщини, де верхні притоки Дніпра впадають у нього, після чого ця річка стає значно повноводнішою. Першими це зробили трипільці, витіснивши звідти неолітичні дніпро-донецькі племена. Середньостогівські  племена теж намагалися досягти цього регіону, але вдалося це тільки ямникам, які розселилися на землях трипільців і насипали свої кургани на руїнах їхніх протоміст. Північ та захід колишнього трипільського ареалу заселили носії культури кулястих амфор, які теж прагнули опанувати Київщину, але не змогли. Натомість на початку бронзового віку Київщина була стиком трьох культурних ареалів: сюди підходили неолітичні племена, з іншого боку – пізні трипільці, з третього – степові культури.

На відміну від більшості сучасних курсів української історії, де бронзовий вік подається скоромовкою, тут максимально детально охарактеризовано зо три десятки культур. Адже саме тоді доба металів почалася по-справжньому, на повну силу. Специфікою ранньобронзової доби є етнокультурна консолідація населення, коли племена ямної спільноти та культури кулястих амфор контролювали практично всю територію сучасної України. Це був час, коли культурні імпульси з України назовні чітко переважали зовнішні чинники. За середньої бронзи відбулися значні зрушення у сфері металургії та металообробки. Металеві речі широко входять у побут, виробництво, військову справу. Саме тоді бронзовий вік поширився на всі терени України. За доби пізньої бронзи завершився процес ізольованого розвитку та поступового виродження первинних цивілізацій. Кожній із них індоєвропейці додали свіжої крові, оновивши владу і зцементувавши історію Старого Світу в загальний системний процес. Цьому безумовно посприяло налагодження широтних торговельно-політичних зв'язків із використанням як сполучної ланки зони відкритих степів, що простяглися від Карпатського басейну до гір Хінгану на північному сході Китаю. Відтоді стали можливими контакти цивілізаційних осередків на півдні Європи з відповідними утвореннями Далекого та Середнього Сходу. Це час розвитку комплексного скотарсько-землеробського господарства за утвердження осілості. Якщо за доби ранньої та середньої бронзи кількість поселень в ареалах кожної культури чи спільноти вимірювалася одиницями, десятками і лише в окремих випадках сотнями, то за пізньої бронзи йдеться вже про сотні й тисячі селищ, маємо всі ознаки демографічного вибуху. Водночас після героїчної доби бойових колісниць спостерігалася політична стабілізація, підтверджена відсутністю воїнських могильників чи поховань та ознак насильницької смерті серед досліджених небіжчиків. Племена, що населяли тоді терени України, сумлінно виконували функції мосту між Сходом і Заходом, збагачуючись на цьому.

Перехід до залізного віку тут був багатоваріантним. Новий метал різко посилив значення землеробства, а водночас і войовничість усіх племен. З ним збройні конфлікти інтенсифікувалися, стали практично безперервними. Протистояння Степу і Лісу, яке за бронзи тільки намітилося, тепер стає одним з головних сюжетів української історії на майже три наступні тисячоліття.  Якщо кіммерійці і таври тільки почали долучати українські терени до писаної історії, то греки буквально заштовхали Північне Причорномор’я (а відтак і глибші українські терени) в історію, долучивши до численних археологічних, лінгвістичних, етнографічних джерел тепер ще й писані. Греки заклали стійку цивілізаційну традицію, яка випромінювалася з півдня на все глибші терени України.  Антична грецька цивілізація – найбільш естетизована світовою історіографією, стала таким собі камертоном смаку для своїх наступниць. Її вплив на український Південь незаперечний і навіть багато в чому визначальний. А відтак високі стандарти античної цивілізації поширювалися на все більш північні терени.

Степова індоіранська цивілізація, представлена скіфами і сарматами, була нібито інфантом терібл для античної цивілізації. Водночас ця дитина багато чого запозичила від дорослішого сучасника і витворила химерний степовицько-античний синтез. Наступна також синтезна елліністична цивілізація – чи не найбільш суперечлива з усіх відомих історії. Це був найбільш масштабний, хоч і багато в чому механічний мікс західної і східної традицій, що теж від самого початку свого існування випромінював власні віяння на українські терени. Скіфи створили першу територіально значну державу на теренах України і тим заклали традиції державності. Скіфи – чи не найбільш міфологізований з усіх етносів долітописної України. Початок цьому поклав сам батько історії Геродот. Скіфи створили першу територіально велику державу на українських теренах, заклали традицію держави-війська, яка виявилася тут особливо міцною. Вони же першими забезпечили міцні торгово-мінові, військово-союзницькі, а подекуди і потестарні зв’язки між населенням усіх регіонів сучасної України. Скіфи – творці самобутньої протоцивілізації, а відтак і повнокровної цивілізації, чиє “світло згаслої зірки” продовжує сяяти і після її загибелі. Сучасні скіфам праслов’яни багато чого запозичили від них, не менше віддавши взамін. Варварський світ Лісостепу і Полісся від самого початку розвивався у тісному контакті зі степовою цивілізацією.

Аналогічно й сармати не пройшли безслідно для півдня України і Росії. Від них збереглися залишки живої мови, і, за словами академіка Соболевського, вони навіть передали назви великих річок. Імовірно, сармати були зороастрійцями (віра іранських племен), і їх поклоніння вогню і сонцеві передалося східно-слов'янським народам (перунізм). Поліси Причорномор’я елліністично-римської (сарматської) доби розвивалися у значно складніших умовах, ніж за доби класично-скіфської. Проте їхня цивілізуюча роль щодо північніших територій тільки зросла. Значення Боспорського царства для історії України досі не є належно оціненим, хоча саме воно було найпотужнішим генератором і транслятором державницьких і культурних традицій на решту території сучасної України. За  сарматів і лісостепове та поліське населення зробило різкий ривок у своєму розвитку – як економічному, так і соціально-потестарному, вийшовши на рівень протоцивілізації.  

Усе це відбувалося під сильним впливом римської цивілізації, що стала певною віссю симетрії між усім, що було до неї і що настало після неї. Це оте історичне дзеркало, до якої найчастіше зазирає сучасна глобальна цивілізація. Бодай точкові бризки цієї цивілізації на території України (Тіра, Крим) засвідчили входження наших земель у тогочасний загальний європейський контекст. Цю тенденцію посилила кельто-германська цивілізація – пролог європейського середньовіччя. Північ Європи довго акумулювала усе, що приходило до неї з півдня (в тому числі з Надчорномор’я), щоб врешті-решт відповісти оцим оригінальним феноменом, котрий освоїв українські землі набагато грунтовніше, ніж цивілізація римська. Західні і південні терени сучасної України були найближчою периферією античної цивілізації. Тут же існувало чотири анклави античної цивілізації – Тірський, Ольвійський, Херсонеський поліси, Боспорське царство (історію останнього подано особливо детально). Водночас північніше розвивалися власні цивілізації – скіфська, сарматська, готська, а у їх лоні складалися передумови для зародження майбутньої слов'янської цивілізації, з якою і пов'язані головні історичні процеси на Україні упродовж останніх понад півтори тисячоліть.

Наступні хронологічно гуни заслуговують на значно більшу увагу, ніж їм випала з боку наших сучасників. Адже саме вони започаткували Велике переселення народів – один з найбільших етноісторичних катаклізмів світової історії. Хай їм належала тільки роль першопоштовху у подальшій ланцюговій реакції, вони його здійснили потужно, чим і започаткували подальші незворотні процеси.  

Саме в рамках розглянутих культур у східних слов'ян відбувається остаточне виділення металообробного ремесла в окремий вид господарської діяльності. Так, від домашнього господарювання відділяється обробка чорного металу, художнє лиття з бронзи і срібла. Натомість гончарство ще не стало окремим ремеслом, а залишалося домашнім промислом. У місцях найбільших покладів рудної сировини відбувалося зосередження  ремісників та їхніх поселень. Більшість словянських городищ припинило існування у VII ст. – очевидно, у зв'язку з набігами тюрків. Тюрки і авари (тюркізовані монголи) справили великий вплив на формування державницької традиції у слов'ян. Саме у них запозичено чимало інституцій і термінів на їх позначення. Тюркські каганати нагадують химерну анфіладу, що веде безпосередньо до палат Київської Русі. Принаймні, тюрки справили на цю державу значно більший влив, ніж варяги.   Тюркська цивілізація тільки зараз починає осягатися з належною глибиною. Принципове значення для політогенезу Київської Русі саме тюркського “квартету” (болгари, авари, тюркюти, хозари) разом з цілим рядом дрібніших гравців, що примкнули до них, тільки останніми роками починає усвідомлюватися дослідниками. Схоже, що ми напередодні принципового переосмислення усіх витоків руської державності.  На зламі IX – X ст. слов'янські племена стоять на порозі державності чи навіть вже прочиняють двері у її будівлю. Цей процес ускладнювався кривавим протистоянням з русами (алано-булгарами) і хозарами, а також давнішими конфліктами з Візантією. Візантійська цивілізація була своєрідним “запереченням заперечення” римської, містком з античності до Ренесансу, збудованим якраз з римських і елліністичних уламків. Вона як забезпечувала тяглість історичного часу, так  і була певною експериментальною ретортою, в якій витворювалися нові історичні форми і механізми. Запаяним горлом тієї реторти, якому найбільше діставалося від вируючої реакції, ім’я якій рання Візантія, став Крим і особливо Херсонес.

Цивілізація на Україні мала надзвичайно тривку і змістовну передісторію. Як чорнозем, що формувався тисячоліттями, аби проявити свою родючість в останні кілька століть, так і підвалини цивілізації в нас надзвичайно глибокі, хоча про цивілізацію у строгому термінологічному сенсі можемо говорити відносно віднедавна. Водночас кожна давня цивілізація немислима без свого варварського оточення. Останнє – грунт з якого цивілізація не тільки виростає, а й у якому тримається, з якого живиться упродовж цілого свого життя. Осердя цивілізаційного феномену – урбанізм. Але місто неможливе без села. Межа між цими двома категоріями значно прозоріша і рухоміша, ніж уявлялося ще донедавна. Сучасна українська мова увібрала у себе сліди геть усіх цивілізацій, що існували на нашій території. Мова етносу є чи не найбільш органічним відображенням його історії – ще більш природним, ніж археологічні артефакти, антропологічно-генетичні особливості  чи тисячоліттями формована поселенська структура. У цьому сенсі вона не тільки синхронічний (між сучасниками) засіб комунікації, а й діахронічний, бо зв’язує докупи сотні поколінь, що лишили слід на цій землі. Українська мова парадоксально архаїчна, багатошарова. Також давня історія України максимально контекстуальна, гіпертекстуальна. Вона напряму перегукується з історіями проаналізованої дюжини цивілізацій (а опосередковано – ще й з цивілізаціями єгипетською, китайською, індійською, японською).

Юрій Данилець, доцент Ужгородського національного університету

  Надіслати другу