Юрій Венелін-Гуца – закарпатець із Тибави, який відкрив європейцям Болгарію й Словенію

Зауважимо: дата хоч і не кругла, але Східноєвропейський слов’янський університет (ректор Л. Несух) провів із цієї нагоди велику наукову конференцію. Головне ж – є привід згадати цю справді непересічну та геніальну постать, засновника болгаристики, медика, чиє ім’я носить одна з найкращих площ Софії. Він гаряче любив своїх земляків, але мусив виїжджати з рідного краю. Його цінували московські інтелектуали, хоча помирав у злиднях. Був одним із засновників російської славістики, але офіційна Росія, хоч і претендувала на роль проводиря всіх слов’ян, так і не пригріла скромного вченого із закарпатського села Тибави. Багато епізодів його життя досі не з‘ясовано. Найкращою біографією ювіляра є 300-сторінкова монографія пряшівської дослідниці Т. Байцури. Чимало про нього писали або пишуть й ужгородські вчені Д. Данилюк, В. Задорожний, М. Зимомря, ветеран-освітянин О. Мазурок. Та праці самого Венеліна вже майже століття не видавалися (крім невеличких уривків у хрестоматіях). Лише 1991 р. „Новини Закарпаття” передрукували одну статтю, а двома роками раніше університетська бібліотека видала його бібліографічний покажчик, що добре прислужився науковцям. 

Усе родом з дитинства

Юрій Іванович Гуца народився 22 квітня 1802 р. в с. Тибаві під полониною Стій, у сім’ї місцевого священика. Батька скоро перевели у с. Студене на Міжгірщині, та найдовше родина жила в с. Синевир цього ж району. Там сформувалася натура верховинця, якій Гуца не зраджував до кінця днів. В одній зі своїх статей він писав: „Душа горянина на кожному кроці насолоджується новими картинами; він не знудьгується, подібно до степовика, котрий, їдучи, готовий заснути від одноманітності свого краю; нічого не вразить степовика в його подорожі. Між тим душа горянина налаштована на гігантські піднебесні предмети, на обширні та високі роздуми, подібні до вершин його Альп; на глибокі почуття – як ущелини його гір”.

Автор цього своєрідного гімну згадуватиме, що, їдучи з Одеси до Москви, він „з якимось сумом сказав собі: „Ніде нема гір!”. А у некролозі, який подадуть „Московские ведомости”, ще чіткіше скажуть про його любов до рідного краю:

„Він прийшов до нас від наших руських зарубіжних братів один на чужу для себе сторону, але не як іноземець, що прагне хліба, а як безкорисний діяч на поприщі російської науки; при-йшов, сповнений своїм сло-в’янським рідним життям, – і спогади про нього ніколи його не полишали. Часто розповідав він, сповнений дум, усякому, хто хотів його слухати, про те, як він жив у горній Русі, в Синьому Вирі... Він завжди згадував те народне свято, коли за давнім звичаєм збиралися до батька його селяни після жнив, і поміщик сидів разом з ними, а на столі стояв сніп нажатого хліба. І посеред такої оповіді розкривав він постійний свій настільний атлас, вказував на місця і округи та непомітно переходив до народоопису. Примушуючи забути про барви кордонів на карті, креслив він свої обшири племен і мов, й оповідь його непомітно ставала історичною биллю”.

Звідси видно, що історичні й етнографічні зацікавлення виросли у вченого ще з вражень його дитинства. І справді, архаїчний побут верховинців мало чим різнився від давньоруського життя-буття, яке потім так активно вивчав дослідник. Після початкової школи Юрко вчився в Ужгородських гімназії і духовній семінарії, згодом – у Сатмарському ліцеї (на нинішній території Румунії), де він студіював разом зі своїм двоюрідним братом І. Молнаром.

 Змінюючи адреси, імена, професії

За однією версією, якої дотримувався І. Франко, брати втекли до Львова, рятуючись від рекрутчини. Проте навряд чи вона за-грожувала майбутнім священикам. Більш імовірна друга вер-

сія, за якою керівництво Мукачівської єпархії, за кошт якої вони вчилися у Сатмарі, все настійніше стала вимагати від підшефних постриження у монахи. За архівними даними, виявленими львівським дослідником В.  Чорнієм, Гуца був зарахований одразу на другий курс філософського відділення Львівського університету восени 1821 р. під прізвищем Венелевич (Венеліним він став підписуватися вже тільки в Росії), а його кузен – під прізвищем Дудлович (в деяких паперах – Дудрович). Професор П. Лісовий вважає, що прізвище Венелін походить від російської назви австрійської столиці – Вена. Та це малоймовірно. За родинними ж переказами, рід Гуц нібито походив від покутського князя Венелевича, який під тиском поляків перебрався на Закарпаття у ХVI чи ХVII ст.

За спогадами брата, Венелін весь вільний час проводив у бібліотеці, де „робив багато виписок і готував матеріали для майбутніх праць”. Ці записи збереглися в його особистому архіві у Державній бібліотеці ім. Ру- м’янцева (Москва). Водночас юнак записав багато народних пісень Закарпаття та Галичини. Сам Венелін ніколи не опублікує ці пісні, але його записи згодом використає І. Срезневський при укладанні свого збірника.

Діставши високі оцінки під час зимової сесії 1821-1822 р., Венелін наступної уже не складав. Мабуть, влітку 1822 р. вони з братом здійснили мандрівку у південну Угорщину, зокрема до м. Сегед. Тоді могло остаточно визріти рішення продовжити навчання й наукову кар’єру в Росії. Наприкінці 1822 р. брати полишили Львів і через Мараморош, Східну Трансільванію та Буковину перебралися до Бессарабії, з якої вже починалися російські володіння. Там утікачі звернулися до генерал-губернатора І. Інзова, що поставився до них доброзичливо та надав роботу в Кишинівській семінарії: Венелін викладав арифметику, його кузен – латину.

 Свій серед чужих

А вже 1825 р. брати перебралися до Москви. На той час Гуца вважався високоосвіченою людиною, добре знав латинську та грецьку мови, вільно говорив німецькою і французькою, розумів англійську, румунську, іта-лійську, іспанську, турецьку, не кажучи вже про угорську, якою володів з дитинства. Знайомі йому були й усі „слов’янські наріччя”. Але без зв’язків і грошей це не забезпечувало місця під сонцем. Тому за порадою І. Орлая і

П. Лодія (обидва, до речі, закарпатці) Венелін поступив на медичний факультет Московського університету, де вчився чотири роки, а потім отримав лікарську посаду у Московському військовому госпіталі.

Паралельно студент не полишав наукових зацікавлень, познайомився з видатним істориком М. Погодіним. Той згадував: „Він шукав мого знайомства і я ласкаво прийняв цього юнака, котрий здався мені добрим. Приємно було говорити з ним про його далеку вітчизну, про ті сло-в’янські землі, де він бував, він багато розпитував у мене, брав книжки, які були йому необхідні, і я охоче давав їх, бажаючи завжди бути корисним”. Про подальшу діяльність лікаря пише

М. Погодін у листі до О. Пушкіна: „Півтора року він працював серед чуми, холери, гарячки, пропасниці та варварства, був хворий, помирав... Вимагайте від Академії, щоб вона призначила Венеліну на прожиток, треба зміцнити, підбадьорити його... Хліб для Венеліна – нагорода найвища”.

М. Погодін зіграв виняткову роль у становленні молодого вченого. Венелін саме закінчував першу свою велику працю – перший том фундаментальної монографії „Древні та нинішні болгари”. Було зібрано та впорядковано значні матеріали, проте сам Гуца згадував, що „справа, може бути, тим би і скінчилася, якби Погодін не спонукав мене до закінчення початого, прийняв навіть і турботу видання на себе, і видатки на свій рахунок”. До того ж Погодін запросив Венеліна працювати у відділі критики свого журналу „Московский вестник” – рецензувати слов’янознавчі видання.

 Відкривач забутого народу

Критикуючи чужі праці, Венелін настійніше переймався думкою, що серйозно рухати науку можна лише спираючись на першо-джерела з історії слов‘ян. Таких у Росії майже не було, їх довелося б шукати за кордоном. План відповідної поїздки було оформлено 14 грудня 1829 р. Для остаточного врегулювання всіх питань, Академія наук запросила Венеліна до Петербурга, куди він виїхав 16 січня 1830 р. Там дос-лідник зустрівся з етнографом

П. Кеппеном, археографом П. Строєвим, двічі бачився з О. Пушкіним.

Метою поїздки було досконале вивчення новоболгарської мови, аби потім скласти її словник і граматику. Ще в Одесі Венелін зібрав дані про подальшу дорогу, познайомився з багатьма болгарами й опанував їхню мову такою мірою, що ті вважали його „корінним болгарином”. На початку липня 1830 р. він прибув кораблем до Варни. Тут почалися розчарування. Тільки-но за-кінчилася російсько-турецька війна, країну було поруйновано, міста й села стояли порожні, в монастирях не виявилося ніяких архівів і бібліотек. Недовга мандрівка пониззям Дунаю не дала жодних відчутних результатів, та все, що Венелін зібрав, – це грубий том слів і філологічних заміток, які й стали основою майбутньої болгарської граматики.

Відтак дослідник повернув до Волощини, на територію сучасної Румунії. Тут збереглося чимало староболгарських грамот, як і новоболгарських архівних документів. У Бухаресті за п’ять місяців він переписав десятки грамот, зібрав чимало коментарів до них. На цих документах він глибоко вивчив історію болгарської мови та древні почерки. Радості пошуковця не було меж. Він так згадував про одну зі знахідок:

„Цілу майже ніч я не міг заснути від радості й у надії придбати цей скарб, скільки б за нього не запросили”. З Бухареста він поїхав на Кишинів – Одесу – Харків, а 1 жовтня 1831 р. повернувся до Москви.

За результатами відрядження Венелін підготував збірник „Вохохоболгарські грамоти” і на початку 1833 р. вислав рукопис Академії наук. Того ж року його обрали членом Товариства історії та старожитностей ро-сійських при Московському університеті. 1834 р. він уклав „Граматику нинішньої болгарської мови”, яку подав раді Московського університету. Після рецензії видатного мовознавця О. Востокова рада позитивно оцінила цю працю. Але в Академії граматику не сприйняли, через що вона так і лишилася в рукописі.

 У хащах російської бюрократії

Відтак, 1835 р. у чотирьох ро-сійських університетах запровадили новий предмет – історія та література слов‘янських народностей. Рада Московського університету доручила Венеліну скласти конспект цього курсу. Це була перша програма вузівського курсу слов‘янознавства в Росії. Автор мав читати дисципліну студентам, але кінець кінцем йому відмовили у посаді під формальним приводом відсутності у нього відповідного ступеню. Місце віддали М. Каченовському, лідеру так званої школи скептиків, що заперечували достовірність літописів і багатьох пам’яток Київської Русі. Навряд чи наука виграла від такої заміни. Венелін з великим жалем, образою згадував цей епізод. Він два чи три рази був у попечителя Московського навчального округу графа С. Строганова, після чого записав:

„Він прийняв мене досить ласкаво, але конспект курсу про слов’янські народності і їхні літератури, складений мною на пропозицію факультету, повернув мені назад, твердячи, що він цю кафедру призначить Каченовському”.     

Головне ж, на чому зосереджується Венелін у тридцятих роках 19 ст., – обробка своїх численних матеріалів про болгар. „Усього,– пише він,– вистачить на чотири чи п’ять томів”. Цим планам не судилося реалізуватися повністю. Але й те, що автор устиг зробити, вражало. Болгарський просвітитель В. Апрілов писав Гуці:

„Ви дуже зобов’яжете всіх моїх співвітчизників, коли не перестанете працювати на користь їхньої історії. Вони залічать Вас до числа своїх благодійників, і нащадки впишуть Ваше ім’я у храм безсмертя”.

Невдовзі по виході „Болгар” німецький професор Й. Райц переклав їх німецькою. Другий том „Болгар” вийшов на пожертви болгарських громад Одеси, Бухареста, Волоської Олександрії, Крайови, Браїлова, Галаца. Книжка зіграла виняткову роль в національному відродженні болгар, яких вже майже цілком винагородила Османська імперія. Біограф Венеліна

П. Безсонов так сказав про це: „Справа майже безприкладна в історії слов’янства, щоб зусилля однієї особи, при вкрай мізерних коштах, могли призвести до духовного відродження п’ятиміль-йонного племені”.

 Політ у вічність

Повсякденне життя вченого відзначалося побутовою невлаштованістю. Він тулився у крихітній винайманій кімнатці у Москві „у Спаса во Спасском, в Докучаевом переулке, в доме Вороновой”  – таку адресу фіксує один з останніх його листів за кілька днів до смерті.

П. Безсонов згадує: „Сам уже нарешті, як лікар, що зрозумів свій стан, він відправився в університетську клініку: там не було місць. Коли повернувся, на порозі своєї кімнати хворий упав, уражений ударом. Швидко було надано допомогу, та ненадовго. І. Молнар поспішив узяти і відвезти його до Павловської лікарні. За кілька годин Юрій Іванович помер на руках свого давнього друга і брата; перед самою заутренею Світлого Воскресіння, 26 березня 1839 року, рівно через шістнадцять років після прибуття з тим же співтоваришем до Хотина. Березня 29, в середу на Святому тижні, проходило поховання: брат, знайомі, студенти і члени історичного Товариства провели тіло у Данилів монастир”.

Пізніше поруч буде поховано іншого видатного українця, багато в чому схожого на Венеліна – М. Гоголя. Між іншим, 20 грудня 1842 р. одеські болгари поставили надмогильний пам’ятник з написом „Він першим нагадав світові про забуте, але колись славне і могутнє плем’я болгарів і полум’яно прагнув його відродження. Господи, почуй молитву раба Твого!”  У сталінські часи надгробок зруйнували, лише 1988 р. натомість встановили новий.

 Рукописи не горять

 За життя Венелін публікувався у доброму десяткові російських журналів. По ньому лишився величезний архів, який частково зберігається у Москві, частково у бібліотеці Академії наук України. Більшість праць опубліковано вже посмертно. Окрім статей з болгаристики, Венелін мав чимало праць про інші слов’янські та сусідні з ними народи. Саме він першим увів у широкий обіг термін „Словенія” у значенні територія словенців. У праці „Окружні жителі Балтійського моря, тобто лети і слов’яни”, він роз-глянув майже забуту історію прибалтійських слов’ян, а також литовців. Згодом ці зацікавлення успадкував історик М. Костомаров, який навіть вважав слово „Русь” литовським. Окремі праці присвячено готам й аварам, навали яких свого часу прокотилися через Закарпаття. До речі, і цей термін щодо нашої землі активно використовувався великим краянином, серед його праць є така: „Про піснолюбіє слов’ян закарпатських”. До закарпатських слов’ян він відносив основний етнос Угорської Русі, який ототожнював з малоросами або південноросами, а також словаків, мораван, чехів.

 Дослідника дуже хвилювала проблема витоків нашої державності та духовності. Він гостро воював проти норманської теорії, за якою державу русичам створили скандинави. Проти цього спрямовано праці „Скандинавоманія”, „Повідомлення про варягів арабських авторів”, „Про перше і друге нашестя завислянських слов’ян на Русь”.

Залишив він і мовознавчі праці: „Про час народження назв”, „Про слово боярин”, „Мадярські слова, взяті з руської мови”, „Про український правопис” (як бачимо, Венелін вживав термін „український” і в найчорнішу пору царської реакції). Загалом українська свідомість у Гуци була дуже сильною. У програмному нарисі „О споре между южанами и северянами насчёт их Русі належить переважно українцям. Чимало праць присвячено етнографії й фольклору: „Про давні житла руського народу”, „Про джерело народної поезії”. Хоча немало й досі зостається в рукописах. Віриться, що з часом Ю. Венелін стане ближчим до наших сучасників, чого він давно заслуговує.

Сергій ФЕДАКА, професор.

І така є думка

Слово з приводу

 Мало сказати, що стаття пана Сергія про вченого-закарпатця Ю. Гуцу дуже цікава. Вона вкрай актуальна та необхідна, бо є можливість розібратися, хто він такий, цей знавець болгаристики! Написана зовсім не так, як колись читав я про нього у працях (монографії, статті, дослідження), „зі скрипом” добутих у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника (найбільша книгозбірня Західної України) та вже згодом, працюючи у засобах масової інформації. Пригадую, навіть зробив конспект, відтак від руки написав 11 сторінок тексту, виславши його до редакції газети „Закарпатська правда” – для публікації. Прикро, що копії не зберіг. Було це десь у 1978 або ж 1979 рр., коли вчився на 3-му курсі Франкового університету (факультет журналістики).

Очікував, що публікація з’явиться, тим паче, що в цьому часописі я вже друкувався. Таки через місяців три-чотири у деканат приходить відповідь за підписом завідуючої відділом культури Юлії Зейкан і головного редактора „закарпатки” Олександра Коробка (обох на білому світі вже нема). Мої кумири-журналісти повідомляли, що автором проведено велику роботу, він (тобто я) достатньо вміло опрацював літературу, за що дякують. Тема варта уваги, а опублікують, мовляв, при нагоді. Потішили тим, що запропонували писати та контактувати з редакцією і надалі. З одного боку – ніби ощасливили, а з другого – неабияк розчарували. Однак „нагода” чи так званий слушний момент ніколи так і не настав...

Я ж так розраховував на статтю про земляка Ю. Венеліна- Гуцу, гонорар, що для студента завжди є бажаний та довгожданий, адже разом із очікуванням на замовлену літературу у цій науковій бібліотеці пробув цілий тиждень. Певно, по горобцях за цей час не стріляв, а серед океану книжок, періодики збагачував свій кругозір. Словом, усе пішло на користь. У принципі, треба сказати чесно, що я охоче бував у цьому „книжковому храмі”, де завжди можна було зустріти студентів-старшокурсників, поважних кандидатів і професорів-славістів, навіть письменників, маститих журналістів, відомих публіцистів і т. д. В іншій львівській бібліотеці подібної літератури про славетного земляка я б точно не знайшов.

А тепер – нотатки з ще глибшого мого життєпису. Примітно, що про Ю. Венеліна-Гуцу я довідався ще у Дусинській середній школі, адже Тибава – через гірський гребінь і лісок, минувши які, через хвилин сорок опиняєшся у цьому гірському селі. Коли там бував, завжди у гурті розповідали чи згадували про генія-земляка. Відтак хтось із учителів у школі дохідливіше розказав, що вихідець із сусідньої Тибави – дуже великий учений минулого (у зв’язку з тим, що ніяких трудів тоді я знайти не міг, то обходився цими загальними поняттями-розповідями). Але цікавість допікала, як це так, уродженець сусіднього села, та ще й початку минулого на той час століття,  мав такий кругозір й ерудицію? Звідки в нього ці знання? Та ще й тоді, коли значно менше у світі крутилося інформації, не було автомобілів і поїздів, друкарських машинок, а писали гусячими перами, при свічках тощо.

Ще мене неабияк цікавило, де нахапався такої обізнаності, як протягом своїх 39 прожитих літ зміг об’їздити „надцять” держав і вивчити цілу низку європейських мов? Де витоки його геніальності? Навіть не знав, з ким його порівняти – такої інтелектуальної глиби навіть не міг собі уявити. Дещо знання мої про цю унікальну постать, ім’ям якої у Болгарії, закарпатськім краї в тому числі, названо вулиці, площі, а торік навіть школа села, де він народився, удостоєна честі називатися іменем Ю. Венеліна-Гуци, поглибило, сказав би, що урізноманітнило прибуття на навчання до нашої десятирічки юнаків і дівчат з Тибави. У себе вдома закінчували восьмирічку, а середню здобували в сусідньому Дусині. Так було заведено ще з 50-их років, отже, цю традицію на той час ніхто не наважувався ламати. То нині в цьому аспекті усе трохи по-іншому, тобто тибавські дев’ятикласники по науку йдуть до свалявських одинадцятирічок. 

Дуже добре пам’ятаю, що у класі з’явилася навіть чарівна Віра Гуца (на жаль, нині вона, як чоловік, уже покійна, поховані на цвинтарі у Дусині), яку я безкінечно на перервах чи після уроків перепитував, чому в неї прізвище таке шикарне і якесь навіть неординарне, хто такий Гуца, яке до нього має відношення й чи справді вона йому в „енному” коліні якась родичка? Я був на два роки молодший від Віри, тож вона на мене дивилася трохи звисока – як відданиця на хлопчука. Зауважу: до зневажливості з її боку не доходило, адже я хоч і недовго, але був комсоргом школи, відмінником, до того ж активно писав до газет. Ці фактори дещо стримували кпини у мій бік зі сторони старших, дівчат, учителів, односельців і т. д. Словом, наша шкільна дружба носила ситуативний характер. Згодом у цю привабливу та із пухкенькою фігурою десятикласницю-тибавчанку закохався учитель історії Семен Васильович Попович. Він, уродженець Плав’я, довго холостякував, тож усі тішилися, що нарешті знайшов свою долю серед цього учнівського контингенту. За свою майбутню дружину так переживав, що навіть заборонив спілкуватися та цікавитися про рід Гуц. Одного разу навіть злегка накричав на мене, з якого приводу я причепився до Віри? Всяке бувало. Хоча мене цікавили два запитання: хто такий їй Гуца насправді й чи не хоче вона стати істориком? 

Одначе мене не зупиняло ніщо. Я, наївний, навіть не міг зрозу-міти, чому учитель до нашого спілкування ставиться з недовірою? Та, попри все, був потішений, що випала нагода мати контакт з далекою прародичкою Юрія Венеліна-Гуци. Навіть припускав, що на ці теми з нею часто спілкувався учитель-історик, тож і народилося кохання. Насправді, ці два серця невдовзі злилися в одну сімейну пару, яка, гадаю, часто згадувала про мандри свого пращура-ученого по білому світу. Як і більшість учнів, педагогів, я дуже радів, що учитель з села Плав’є поєднав свою долю із тибавчанкою, яка у Дусино прийшла здобувати середню освіту, а знайшла ...чоловіка. Навіть долю! Згодом у цього подружжя народилися три сини: Іван, Валерій, Михайло. Отже, рід Гуци наразі в цьому поколінні хоча й не зберігся, бо хлопці стали Поповичами, але генеалогічне дерево, яке зупинилося на Вірі, житиме, слід сподіватися, й надалі. У згадках, спогадах і таких ось журналістських нотатках. 

 Але нині не про це. А про те, як у школі, не маючи доступу до архівів і бібліотек, літератури, я намагався будь-яку інформацію про Гуцу почерпнути, запам’ятати та під приводом цього податися на історичний факультет. Мріяв серйозно вивчати фамільне дерево із цим тибавським прізвищем, популяризувати його сподвижництво, здобутки тощо. Але вийшло не так, як планувалося. Виявилося, що журналістика взяла верх, і я після школи пішов подавати документи у Львівський університет. І у 1977 р. таки став студентом однойменного факультету. Зустрічаючи згодом Віру, часто запитував, мовляв, а чому вона не йде після школи на істфак? Коли довідався, що кохає вчителя, подібних запитань більше не задавав...       

...Якось чергова моя стаття про Ю. Гуцу з’явилася в одному з місцевих видань приблизно десять років тому. „Згрібши” докупи  нагромаджену чималу кількість інформації, фактажу з різних літературознавчих джерел, біографічних трактатів, книжок, трудів, досліджень і власних міркувань, так і хотілося сказати щось нове на цю тему. Приємно було усвідомлювати, що у рідному селі Гуци – Тибаві, є пам’ятник і музей у школі. А хата, в якій він народився, за сприяння тодішніх науковців УжНУ, рай- і облвлади, була перевезена в Ужгородський музей народної архітектури та побуту. Не виключено, що саме в ній доживала свої літа мати майбутнього болгаро-славіста Ганна Гуца, яка повернулася додому після смерті на Міжгірщині чоловіка-священика.

Між іншим, у Сваляві, Берегові, Молдові, Москві й інших населених пунктах краю та світу вулиці носять прізвище й ім’я славетного Ю. І. Венеліна-Гуци. Безперечно, можна багато писати, як він, молодий, спритний та навдивовижу спраглий до знань, із торбиною за плечима бродив по Європі, адже побував в Угорщині, Румунії, відтак дійшов до Львова, мандрував теперішньою Буковиною та добрався до Бессарабії, звідки дістався Одеси, а далі опинився у Москві, де разом із братом став студентом медичного університету. А із якими тогочасними світилами науки зустрічався: Лодій, Орлай, Дудрович, Пушкін, Погодін, Срезневський, Бе-лінський, Балудянський тощо. Ці перемовини та діалоги відбувалися в Одесі, Петербурзі, Харкові, на теренах сучасних Австрії та Болгарії тощо. Отже, ми, нащадки, ніби не забуваємо та пам’ятаємо його, свідченням цьому є наукові конференції, різного роду зібрання, де з цього приводу є можливість поспілкуватися вченому люду та виробити подальшу стратегію у вивченні біографії цього поважного уродженця нашого краю.

Переконаний: у ній ще багато „темних, спірних плям і питань”, на які згодом буде пролито світло. Його унікальне та багатюще життя вивчатимуть не одні покоління науковців-істориків. Воно, на мою думку, було хоча й недовге, але яскраве, немов спалах, цікаве, неординарне, бо завжди, починаючи від навчання на філософському факультеті Львівського університеу й аж до московського періоду,  у спогадах нашого земляка лунали-називалися Карпати. Приємно, що вже тоді про наші карпатські краї завдяки Гуці дізнавалися у великих містах і маленьких поселеннях Європи.

Михайло СВАЛЯВЧИК

 

16 серпня 2018р. -->