Ужгород - Чернівці - Одеса: мова освіти як інструмент інтеграції в суспільство

Ужгород - Чернівці - Одеса: мова освіти як інструмент інтеграції в суспільство
Представниці Ужгородського національного університету Галина Шумицька та Оксана Тиховська взяли участь у тренінгах і панельній дискусії в рамках дводенної конференції «Європейські реформи в Україні: доступна освіта, якісна медицина, достойна пенсія»

 

Тренінги і панельна дискусія проходили 16–17 жовтня у Чернівцях у рамках проекту «Просування реформ в регіони» за фінансової підтримки ЄС та міжнародного фонду «Відродження».

Анатолій Марциновський, Сергій Сидоренко

Анатолій Марциновський, Сергій Сидоренко

Першого дня робота тривала під гаслом «Liberte, Egalite, Franernite (Свобода, Рівність, Братерство), що асоціюється з Великою французькою революцією, яка вважається головним переломним моментом в історії західної демократії. Тренери – Сергій Сидоренко, головний редактор сайту «Європейська правда», та журналіст Анатолій Марциновський – багато уваги приділили аналізу демократичних цінностей відповідно до Хартії засадничих прав ЄС, яка на сайті Верховної Ради України опублікована у російському (sic!) перекладі. Питання про те, чому є так у країні, законодавчий орган якої щойно, 4 жовтня, проголосував у першому читанні законопроект про державну мову і яка прагне стати членом ЄС, сприймається як риторичне, а ще як дуже складне екзистенційне.

Аналізуючи ситуацію у сучасній Європі, Сергій Сидоренко покликається на ще один важливий документ – Європейську Конвенцію про захист прав людини. Бо ж ЄС ґрунтується на певних цінностях, проте, як свого роду торговельна організація, власні повноваження у питаннях компетенції прав людини делегує Раді Європи, до складу якої Україна входить з 1995 року. А оскільки, на думку експертів, в Угорщині й Польщі не все слава Богу з демократією, то це просто зобов’язувало порозмірковувати про українські реалії, особливо після 12-годинної дороги автобусом з Ужгорода до Чернівців, що й справді чимось нагадувала взяття Бастилії.

Ще й Панас Рудченко з його «Волами..» (хай йому грець) не виходив з голови… Осінь, що переходить з жовтня у листопад, білборди з політичною рекламою, якими вже рясніють обочини доріг, та ще й автобус, у якому 24 місця, а квитків продано 52 – на кожній зупинці аж до Коломиї точиться боротьба, що закінчується, як правило, перемогою того, хто вже сидить, і розведенням рук водія, що відчайдушно й самовіддано виконує свій професійний і громадянський обов’язок: довезти до місця призначення всіх, хто хоче їхати, бо ж їхати треба всім – і це очевидно! А було це 15 жовтня, у день після Покрови, коли чимало студентської молоді рвалося виконати свій священний обов’язок – приступити до навчання, а їхні плани раз у раз зривалися, бо ж базовий матеріал, з якого виготовлений автобус, все-таки не гума. І як тобі тут не думати про передреволюційну чи й революційну ситуацію: одні хочуть, але не можуть, інші можуть, але вже пізно… У певний момент з автобуса пішов дим, а може, пара – не беруся стверджувати. І саме в цей момент я подумала: ми таки доїдемо. Чому саме тоді? По-перше, водій був у цьому впевнений – сказав: 8 хвилин – і їдемо. По-друге, тому що вірю у свій народ: терплячий (ніякий тобі зманіжений європеєць, а тим паче американець не повірив би, що це не сон), толерантний (ну пообурювалися трохи одне на одного, ну послали по сто кольок у печінку кожному чиновнику, до цього причетному, та й кинулися гуртом лагодити автобус, ну принаймні порадою – а що? – теж діло) і головне – оптимістичний (сказав: поїдемо – поїхали). А ще наші люди турботливі дуже. Повисло наді мною дитя якесь і так переконливо каже матері у слухавку: все добре, мамо, зараз хтось вийде – і я сяду. І справді вийшли – всі гуртом – годин через шість. Зате мати спокійна – бо ж послала дитину не куди-будь, а вчитися. До чого все це розповідаю? Та все до теми конференції: роздумувала, куди дзвонити, до котрого захисту споживачів і яких прав? Саме так, думалося, має зробити свідома громадянка, та ще й викладачка, навколо якої купа молоді вже без усяких гендерних паритетів: хто сильніший, той і перемагає… Усвідомлювала й інше: в такому разі затримаємося на кілька годин або ж узагалі нікуди не поїдемо, а цьому ніхто не буде радий. У нас-бо з демократією все слава Богу. «Я знаю, куди дзвонити, але що це дасть – шофера шкода – добрий чоловік», – стиха розмірковує молодь у мене за плечима.

Повертаючись до дискусії про демократичні цінності, знову згадую Сергія Сидоренка, який щойно робив інтерв’ю із суддею Європейського суду з прав людини – так-от у Страсбурзі схиляються до переваги захисту приватності, а віру і довіру вважають не цінністю демократії, а радше станом суспільства. А ще Сергій не хоче жити у християнській країні. І я його розумію. І десь навіть з ним погоджуюся – кожен має право вибору.

Наступного дня панельні дискусії присвячені обговоренню мовної політики, пенсійної та медичної реформ. Викладачі УжНУ взяли участь у першій під назвою «Мова освіти як інструмент інтеграції в суспільство», під час якої представники Закарпатської, Чернівецької та Одеської областей доповідали про проміжкові результати досліджень сучасної мовної ситуації в регіонах, де компактно проживають національні спільноти угорців, румунів, росіян, болгар тощо.

Доповідає Галина Шумицька

Доповідає Галина Шумицька

Так, Галина Шумицька, керівник закарпатського проекту «Через діалог із нацменшинами – до врегулювання мовної ситуації в Закарпатті», що його виконують викладачі філологічного факультету та факультету суспільних наук, зауважила: «Результати проекту впродовж звітного періоду досить передбачувані, однак проект дав можливість більше комунікувати його виконавцям із представниками національних громад Закарпатської області, і це теж сприяє пожвавленню діалогу й вирішенню суперечностей щодо мови викладання. Крім того, виконання проекту дало можливість переконатися в готовності представників національних громад вести конструктивний діалог щодо врегулювання питання мови навчання в освітніх закладах, пошуку оптимальних шляхів імплементації статті 7 Закону України «Про освіту».

Оксана Тиховська

Оксана Тиховська

Практично у всіх респондентів є усвідомлення, що громадянин України має знати державну мову, однак більшість акцентує на тому, що без економічного підґрунтя сама мова не є стимулом для її вивчення, а також роблять акцент на проблемах із методикою викладання української мови у загальноосвітніх закладах». Оксана Тиховська, голова ГО «Національно-культурний простір «Джерела», що є ґрантоотримувачем, тезово окреслює досліджувану проблематику: «1) угорській нацменшині асиміляція не загрожує, оскільки угорці на Закарпатті спілкувалися, спілкуються й будуть спілкуватися угорською в побуті й у родинному колі; 2) треба розрізняти ситуацію зі знанням української мови в місті і в селі. Зокрема, у містах Закарпаття (Ужгород, Мукачево…)  діти з угорських родин стають призерами олімпіад з української мови та літератури й прекрасно володіють двома мовами. В угорських селах ситуація інша – замкнуте мовне середовище, де у всіх галузях спілкування провадиться угорською, а це не дає змоги вивчити на належному рівні українську. Адже у вивченні української мови, на думку учнів, просто нема потреби – з родичами, знайомими, однолітками діти спілкуються угорською, навіть на уроках української мови вчителька роз’яснює матеріал угорською. Відповідно бажаного результату нема. Один із відомих випадків: діти в угорському селі вивчили українську мову, бо вчителька зовсім не розмовляла угорською, тож, аби порозумітися з учителькою, учням треба було переходити теж на українську; 3) слід збільшувати кількість годин на вивчення української мови в початковій школі, щоб у старших класах учні могли вивчати інші предмети державною мовою; 4) треба удосконалювати, змінювати підручники української мови для учнів з родин нацменшин – спрощувати, збільшувати наочне сприйняття, беручи до уваги, що українська для цих дітей нерідна; 5) молодь не має мотивації, не бачить свого майбутнього в Україні через низький економічний розвиток, низькі зарплати, тому випускники виїжджають за кордон у пошуках кращого життя – там їм досить знання угорської, бо не шукають роботи перекладача; 6) влада Угорщини матеріально підтримує представників угорської спільноти на Закарпатті: і вчителів, і учнів, і директорів шкіл, котрі, своєю чергою, цінують це й бояться втратити таку підтримку – звідси й лояльність до політики Угорщини».

Доки учасники дискусії обговорювали важливість економічного чинника, зі ЗМІ надійшла інформація, що уряд Угорщини вирішив погодити додатково підтримати працівників освіти, які працюють у державних навчальних закладах Закарпаття, а також тим, хто допомагає провадити навчальний процес угорською мовою. Не перший раз висловлюю думку, що Угорщина – просто зразкова країна у плані турботи про свої національні спільноти, які проживають на теренах інших країн. Просто брати приклад – і все. Бо виходить якась дискримінація: одні освітяни в Україні мають на хліб, а інші на хліб з маслом, ще й на ікорку перепадає. І якось не всяк охочий аналізує, що левова частка грошей все-таки з української державної скарбниці – у вічі впадають смаколики, а це недобре і навіть небезпечно. Як у казці «Морозко», де є дідова дочка і дочка бабина…

Ярослав Світлик

Ярослав Світлик

Учасники конференції мали насичений робочий графік й чудовий відпочинок завдяки добрій організації: навіть за обідом чи вечерею тривали мозкові атаки, що передбачали купу-купезну запитань-відповідей щодо ЄС і не тільки. Навіть політичну карту Європи складали з пазлів-країн: пишаюся, що найкраще з цим завданням впоралися наші колеги-медійники, випускники відділення журналістики УжНУ Ярослав Світлик і Юрій Лівак, які представляли на конференції Закарпатський інформаційний центр.

А ще була чудова екскурсія Чернівцями – цим чудовим гостинним містом, головну вулицю якого (нині Ольги Кобилянської, за часів Австрійської імперії – Herrengasse, що в перекладі «Панська вулиця») колись підмітали віниками з троянд, а впускали на неї тільки після перевірки взуття у містян. Німецькомовний публіцист Георг Гайнцен свого часу написав: «Чернівці – на півдорозі між Києвом і Бухарестом, Краковом і Одесою – були таємною столицею Європи, де тротуари підмітали букетами троянд, а книгарень було більше, ніж пекарень». Ці його слова чернівчани бережуть, виписують на пам’ятних дошках, і стиха, усміхнено їх продовжують: «… Чернівці – це корабель насолод з німецькими офіцерами, українською командою, єврейськими пасажирами, який під австрійським прапором постійно курсує між Сходом і Заходом».
 
Галина Шумицька (Ужгород – Чернівці – Одеса)

 

21 жовтня 2018р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів

Залишити коментар:

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Необхідні поля позначені наступним символом:*