7 пригод режисера з Ужгорода Антоніо Лукіча дорогою до фільму «Мої думки тихі»

7 пригод режисера з Ужгорода Антоніо Лукіча дорогою до фільму «Мої думки тихі»
У переддень київської прем’єри комедії «Мої думки тихі» в ТРЦ, де мали показувати фільм, стався прорив труби і його затопило. Зрештою, вийшло на краще — показ перенесли в найбільший кінозал України. Але це не єдина пригода, яку пережив фільм по дорозі до глядачів. Ми поговорили з режисером Антоніо Лукічем і командою про те, як створювали це кіно.

 

Про що взагалі «Мої думки тихі»? 

За сюжетом, звукорежисер-фрілансер Вадим отримує завдання — записати звуки українських тварин і птахів. Особливо цінний спів одного рідкісного птаха — крижня метушливого. Винагородою за нього буде не лише гонорар, а й можливість переїхати в Канаду. Ця ідея Вадиму подобається і він вирушає на пошуки до Закарпаття. Але тут у нього з’являється персональний водій — мама. І, звісно, задає всі «мамині» запитання: Коли одружишся? Коли знайдеш нормальну роботу? 

Маму грає Ірма Вітовська, а Вадима — Андрій Лідаговський, актор понад два метри на зріст. Їхні пригоди розгортаються на тлі Закарпаття, музики Spice Girls, згадок Девіда Лінча і футбольних гравців. 

1. Зміни в історії

Спершу компаньйоном Вадима мав бути його дідусь. З цією версією сценарію команда подалася на пітчинг Держкіно і виграла його.  

«Але за час між пітчингом і початком зйомок багато чого змінилось і я зрозумів, що не хочу знімати те, що писав спочатку, — розповідає Антоніо. — Тему з дідусем я вже відіграв, бо під час навчання зняв цілих три фільми про дідуся, про старше покоління, що відходить. А тема з мамою була для мене ще болісною. Тому я сів і записав все неприємне та гидке, що колись говорив своїй мамі. Вийшло 17 сторінок тексту. І це при тому, що в нас хороші стосунки. Це стало основою для розробки цілої сюжетної лінії про несказані слова. Бо насправді ті 17 сторінок — не тільки обра?зи, а й те, що я хотів би їй сказати, але, напевно, особисто не міг. Далі вже була справа фантазії — додумати, за яких обставин герой це говорить, що в цей час відбувається». 

Спершу події мали відбуватися восени, бо ця пора більше асоціюється зі старістю, а відліт птахів — з еміграцією, про яку мріє Вадим. «Але мені сказали: якщо не адаптуємо сценарій під весну, скоріш за все не буде грошей на зйомки, бо Держкіно роздасть їх фільмам, які починають знімати першими. І я тоді так: дідуся — на маму, осінь — на весну, й ми запустились», — каже Антоніо.

Але насправді все було не так швидко. Бо підготовка до зйомок тривала цілий рік.

Антоніо Лукіч, режисер фільму

2. Тисяча справ до початку зйомок

«Це був найбільш страхітливий рік у плані того, що ти не можеш дозволити собі займатися іншою роботою, тобто знімати серіали, рекламу, монтувати. Ти зайнятий суто підготовкою сценарію до зйомок, — згадує Антоніо. Над сценарієм з ним працювала Валерія Кальченко і виконавець головної ролі — Андрій Лідаговський

Влітку команда виграла пітчинг на Одеському кінофестивалі й отримала 60 тисяч гривень. «Їх ми вклали в інспірейшн-тур. Це була подорож маршрутом наших героїв: Ужгород — Мукачево — буйволині ферми — і до Рахова. Ми взяли Андрія, локейшн-менеджера, звукорежисера й оператора, сіли в дводверний RAV 4, який назвали «катівнею», і проїхали весь маршрут восени. З цього народилося багато ідей, наприклад, сцена з помадою». 

Але й після цього залишалося багато роботи над сценарієм. «Ми з Андрієм повністю занурилися в цей процес: придумували сценки, намагалися зрозуміти, як оживити сценарій, як адаптувати українську мову під органічне звучання. Цілий рік ми так працювали, сценарій займав увесь наш час і піджирав усі ресурси, які ми, на щастя, накопичили до того — якісь призи, раніше зароблені гроші». 

Крім сценарію, було ще повно справ до початку виробництва — кастинг, локейшн скаутинг, зустрічі з акторами, репетиції, зустрічі з командою (пре-продакшн мітінгс). Усе це треба було зробити до дуже конкретного моменту. 

«Ми розуміли, що маємо почати знімати, коли зацвітуть сакури, — каже Антоніо. — В нас був спеціальний агент — моя мама. Вона кожного дня присилала мені фотографії бруньок і по них ми розуміли, скільки нам ще залишається до початку». 

Дмитро Суханов, співпродюсер фільму

3. Усі ці дебюти

«Мої думки тихі» — дебютне кіно не тільки для режисера Антоніо Лукіча, а й для великої частини його команди. Наприклад, для співпродюсера Дмитра Суханова. Він мав великий досвід у рекламі, але повним продюсуванням фільму займався вперше. 

«На проєкті взагалі сім дебютів, — розповідає Дмитро. — Для Держкіно важливо підтримувати такі проєкти, щоб дати змогу стати на ноги більшій кількості молодих спеціалістів. Крім того, такий фільм обійдеться Держкіно дешевше, ніж якби його знімали виключно досвідченою командою.

Але Антоніо був оточений не просто дебютантами, а людьми, з якими він раніше працював. І головний актор, і оператор, і художник-постановник — це команда, з якою він знімав свої короткометражні фільми, вони разом вчилися. Це була вже збита команда і в ній була цінність». 

4. Пошук акторів

«Найскладніше було знайти акторів. Якщо головний каст ми затвердили буквально за півтора тижні, то другорядних шукали дуже довго, мучились, не розуміли, хто нам потрібен, — розповідає Антоніо. — Крім того, коли вперше зіштовхуєш свій текст з актором і ти ще не досвідчений режисер, то думаєш, що це не актор погано підготувався, а ти погано написав. Коли актори брали мій текст і починали читати, я просто впадав у жахливу депресію, нікому цього не показував, але йшов додому і переписував увесь текст. Просто тому, що він не звучав у тому вигляді».

Кастинг-директорка Алла Самойленко каже, що і вагання в пошуках, і переписування текстів — нормальні процеси. І що вона зовсім не мучилася над цим фільмом. «Часто все, що потрібно — це прочитати сценарій, — каже вона. — Буває написано так, що одразу зрозуміло, який актор потрібен. Так було з Ірмою. Автори думали про неї, але були непевні. Я прочитала і зрозуміла, що таки написано на Ірму, нема чого вигадувати. Я дуже переживала, щоб їй сподобалось. Але сумнів був маленький, бо сценарій одразу захоплював і закохував у себе. З Ірмою так і сталося.

З іншими героями Антоніо часто давав тонші характеристики, ніж були прописані в сценарії, й ми шукали, вже виходячи з них. Але це не був великий кастинг і скажені кількості людей». 

Алла розповідає, що режисер довго приглядався до акторів й ішов за акторською природою. Іноді в процесі кастингу народжувалися нові характеристики персонажів, нові репліки. Так вийшло з носіями місцевого діалекту. Антоніо розповідає: «Я тоді дав клич: потрібна дівчина, що досконало володіє закарпатською. Алла почала шукати. Таня Шовкова знайшла це оголошення і сказала: «Я володію закарпатською, кличте мене на кастинг». А там була одна репліка: «Я — ні». І все. Вона прийшла з цією реплікою, відчитала мені її три рази, і я зрозумів, що ця дівчина може більше. Так із неї та її напарника Роланда народилася ціла пара, мабуть, моя улюблена в фільмі. Це Павлік і Лєрочка, двоюрідний брат героя з дружиною. Вони буквально виросли з однієї фрази». 

Алла пригадує цю ситуацію і додає: «Вони самі по собі були чудові й ідеально вписувалися в колорит сцени сімейного обіду. Але ми придумали ще один хід і я пишаюся тим, що підкинула цю ідею: дівчина має бути вагітна. Хлопчик поруч з нею — з рожевими щічками, такий ніжний, а сама дівчина — серце з перцем». 

Алла Самойленко, кастинг-директорка

5. Віва форева та інша музика

Варіанти музики варіювалися від радіохедівського «Creep» до Spice Girls. Продюсер Дмитро Суханов пригадує: «Ми почали займатися музикою, коли побачили першу збірку монтажу. Звідти було зрозуміло, що Вікторія Бекхем закладена як референс щастя мами. Тому трек Spice Girls був дуже бажаним, щоб підтримати цю лінію з точки зору драматургії. Нам дуже пощастило, бо про Spice Girls ми змогли домовитися з лейблом за досить притомні гроші. А через тиждень після того, як ми уклали договір, гурт оголосив, що повертається на сцену. Так що нам дуже пощастило, бо ціна, мабуть, скочила б у кілька разів». 

Решту музики Антоніо шукав на SoundCloud. «Я особисто писав авторам, половина з них казали: «Та бери, користуйся». Але з кожним потрібно підписувати контракт, щоб звітувати перед Держкіно. Один із авторів, наприклад, жив у Венесуелі. Він дав згоду на використання треку, я взяв пісню в монтаж. А коли настав час підписувати документи, у Венесуелі почалась революція, відключення світла по всій країні, зникав інтернет. І ми не знали, де шукати нашого автора. А він переїхав у Колумбію й уже звідти вийшов на зв’язок».  

Саша Чорний, режисер монтажу

6. Хардкор на монтажі

«Я спершу монтував сам, — розповідає Антоніо. — Змонтував усі сценки і вийшло три з половиною години. Дивитися це було нереально. На жаль, в мене тоді не було старшого товариша, який би сказав: «Антоніо, це нормально, чорновий монтаж дивитися нестерпно, це тяжко, це погане кіно». Я чомусь думав, що фільм одразу має вийти ідеальним. В короткому метрі не треба так продумувати сюжет, ритм. Ти придумаєш характер і все — готово, можна всіх обманути. А тут вже нікого не обманеш». 

Що робити з цим Антоніо не знав, але в якийсь момент до проєкту залучили режисера монтажу Сашу Чорного, що якраз закінчив роботу над «Додому»

Для Саші цей монтаж став цілою пригодою: «Мої думки тихі» — це, мабуть, найбільш складне кіно по монтажу в моїй кар’єрі й один з найбільш дивовижних досвідів. Передусім нам треба було з’ясувати, чия це історія і як розвиваються герої. Бо сюжет тонув у велетенській кількості скетчів. Тактика перетягувала на себе ковдру зі стратегії. Виправляючи це, ми вирізали половину фільму. Повністю викинули батька Вадима, його дівчину. 

Потім отримали велику кількість фідбеку. Нам пощастило, бо ми потрапили на First Cut Lab. Це був дводенний воркшоп, де ми працювали з західними експертами по монтажу. Потім проробили ще якусь роботу і показали фокус-групі вже з нашого кіносередовища. Й отримали протилежні відгуки. 

Наприклад, західні експерти сприймали маму просто як нав’язливу квочку, вона їх дратувала. Тобто Вадим їх заворожував, а як тільки мама з’являлася в історії — все, їм нецікаво. Слухаємо коментарі наших: «Боже, яка любляча мама, а чого ж він така сволота і так себе з нею поводить?» І це лише невелика частина коментарів. А ще в нас були проблеми з ритмом, з перепадами настрою, не було плавного занурення в третій акт. 

В якийсь момент настав відчай. В нас закінчувався час і гроші на монтаж. Залишалося дві зміни, щоб закінчити кіно. А фільму ще нема. Ми взяли паузу на тиждень. І потім замість того, щоб кидатися правити якісь склейки, потратили годину чи дві на те, щоб поговорити. Я кажу: «Антоніо, усі ці суперечливі коментарі — це якась база, але ти маєш вирішити, про що цей фільм для тебе». Ми подумали і за перший день зробили зміни, що вирішили проблеми емоційної цілісності історії. Дивимося — запрацювало. Я кажу: «Ок, завтра ще перевіримо це і фільм зроблений». 

Виходимо, стоїмо вже на вулиці й тут Лукіч каже: «Слухай, в мене є ідея, завтра спробуємо папужку перенести на сам початок запису тварин, складемо докупи інші дві сцени, виріжемо ще кілька конфліктів…» Мені це звучало так, ніби ти вже зробив будинок, а зараз візьмеш і перефігачиш фундамент. В цей момент весь мій досвід казав, що це маячня, ми просто зруйнуємо кіно. Але я погодився. 

Наступного дня ми це зробили, подивилися фільм і все склалось практично ідеально, ми вирішили всі проблеми — стосунків, ритму, домінування мами в деяких сценах. Я був би щасливий досягнути такого результату за місяць. Але це Лукіч, в нього просто відкрився якийсь божественний коннект з його матеріалом. Це найбільш дивовижна історія за мою кар’єру. Те, що в нас це вийшло — абсолютне диво». 

«Під кінець роботи з Сашею Чорним мені було байдуже на якісь окремі частини, я хотів зробити щось цілісне, — розповідає Антоніо. — Я постійно згадую фразу про те, що фільм з 7 хороших епізодів може бути кращим, ніж фільм з 17 геніальних епізодів. Це я читав в інтерв’ю Сергія Сельянова, здається. І це насправді працює». 

Kosyno

7. Промо-тур

Після фестивальних і міжнародних показів, призів на Одеському кінофестивалі та спеціальної премії журі в Карлових Варах, фільм рушив у бік прокату. У грудні команда зробила промо-тур Західною Україною

Представити фільм публіці десятки разів — теж челендж. Антоніо каже: «Це те, до чого ти не можеш бути готовий. Коли ти ще дитина і читаєш журнал «Сериал», то не розумієш, що насправді це складна робота — давати інтерв’ю. Коли їх шість на день, ти весь час повторюєшся, але намагаєшся бути оригінальним — це доволі виснажливо. 

Але взагалі промо-тур — це унікальний досвід туризму, коли дивишся не очима, а радше слухаючи зал і його сприйняття. І реакції залу кажуть тобі про місто, місце і країну набагато більше, ніж архітектура і заклади, де смачно готують. 

Найбільш зворушливо було, коли у Львові підійшла жінка і сказала, що під час перегляду фільму на якийсь час відчула себе менш одинокою. Це мене дуже зачепило. Чарлі Кауфман казав, що якщо ви розкажете історію про себе дуже чесно, то це зробить якусь людину менш самотньою, бо вона впізнає себе у вас. Я дуже розділяю цю ідею».

ОКСАНА ГОРОДІВСЬКА

pryvit.media

Дивіться також: Допрем’єрний показ фільму "Мої думки тихі" зібрав справжній аншлаг в Ужгороді (ФОТО)

Режисер Антоніо Лукіч з Ужгорода: «Мої думки тихі» – кіно про дорослішання та про втрату зв’язків зі своїм корінням

Режисер з Ужгорода Антоніо Лукіч: «Мої думки тихі» – авторське кіно про самореалізацію, покоління і невиказані слова

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

 

25 січня 2020р.
-->

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів