Режисер з Ужгорода Антоніо Лукіч: «Мої думки тихі» – авторське кіно про самореалізацію, покоління і невиказані слова

Драматична комедія вже завоювала чимало престижних кінонагород, серед яких: спеціальна премія журі Міжнародного кінофестивалю у Карлових Варах, приз глядацьк за найкращий український фільм, премія FIPRESCI на Одеському кінофестивалі, національна премія кінокритиків КІНОКОЛО у категорії «Відкриття року», яка відзначає автора найкращого повнометражного дебюту. Ірма Вітовська також була нагороджена за найкращу жіночу роль.   

Закарпатським глядачам стрічка буде особливо цікавою, оскільки багато зйомок відбувалися у знайомих локаціях, а в епізодичних ролях задіяні відомі місцеві гумористи – Мирослав Качур, Павло Мандзич, Тарас Гринчак, – пише Varosh.

Режисер Антоніо Лукіч, до речі, народився в Ужгороді, хоча тепер проживає і працює в столиці. Тож ми не могли не скористатися нагодою поспілкуватися із земляком про його фільм та українське кіно в цілому.

– Антоніо – не зовсім українське ім’я. Це псевдонім?

– Ні, це моє справжнє ім’я. Тато родом з колишньої Югославії, тому мене так назвали. Але я народився в Ужгороді, дитинство провів на «Шахті» (мікрорайон Ужгорода – авт.), закінчив школу №3. Потім поїхав вчитися до Києва. Але це – місто дитинства. Щоправда тепер, приїжджаючи сюди, я майже не маю, з ким зустрітися, бо всі друзі роз’їхалися.

– Як ти став режисером?

– У 2009 році вступив до КНУ театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого на відділ «Режисура телебачення». У школі я не сильно проявляв себе у творчості, але змалку були лідерські задатки збирати навколо людей. І це, можливо, послугувало тому, що обрав саме цей напрямок. Мама порадила придивитися до режисури. З часом я зрозумів, що режисура – це спроба зібрати людей, які талановитіші за тебе, і разом попрацювати над твоєю ідеєю. Так і вийшло. А оскільки Київ я вважаю містом можливостей, то відразу поїхав туди.

– Наскільки складно (чи просто) сьогодні ввійти у сферу кінематографу і зробити кіно? Маючи диплом режисера.

– Ввійти нескладно. І навіть нескладно отримати фінансування, маючи вже хоч якісь знайомства. Найскладніше – це, власне, вигадати кіно та цікаво його зняти.

– Тобто потрібна ідея, яку можна продати?

– Ні, не зовсім. Я, взагалі, знімаю авторське кіно. Воно не має на меті приносити доходи. Це більше іміджева історія для українського кінематографу.

– За що ж тоді жити?

– Режисери отримують зарплатню, коли знімають, але це дуже влучне і резонуюче для мене питання – як поєднати творчість та реальне життя. Звісно, доводиться відволікатися на зйомки реклами або телесеріалів. От я зараз зняв телесеріал для «1+1» «Королі палат», який уже був у ефірі. Це скетчком про лікарів і пацієнтів. Ось це моя професія: я вмію робити кастинг, працювати з акторами, розкадровувати і так далі. А от фільм «Мої думки тихі» дійсно дебютний. Чи складно бути режисером? На зустрічах зі студентами я відмовляю людей займатися режисурою, тому що в нашій країні це якась система самопожертвувань усім – часом, родиною, заробітком. Але це важливо, якщо ти хочеш зробити щось вагоме.

– З яких іще робіт складається твоє кінопортфоліо?

– «Мої думки тихі» – мій перший повнометражний фільм. До того я знімав короткі метри під час навчання – документальні та ігрові. Є ще дипломний фільм, де знімався також Андрій Лідаговський. Це комедія про високого хлопця, який живе в Києві, і вона виграла приз «Золотий Дюк» на Одеському кінофестивалі у 2016 році як кращий короткометражний фільм. Після цього стало легше спілкуватися з продюсерами. З’явилося ім’я, щоб зняти повний метр.

– Чи відчутні зміни в українській кіноіндустрії після прийняття Закону про кінематографію?

– Коли я закінчив навчання, так сталося, що у нас був дуже сильний підйом. Відбувався якийсь діалог між владою та культурою. Кіно почало фінансуватися і молоді люди отримали шанс на висловлювання. Якраз тоді і профінансували наш повнометражний фільм.

– Ця тенденція зберігається?

– Тенденція є, але зараз хіба можна говорити про кількісні показники. Бо якість тільки формується. А якщо говорити про показники якоїсь кіномови та ідентифікації України через кінематограф, то це ще зарано казати. Та хвиля повинна сформуватися. Зараз не дуже багато фільмів, які б відображали і час, і людей, в якому вони живуть поряд з нами.

– Що тобі подобається з того, що з’явилося у 2019 році?

– На мою думку, 3 головні фільми року: крім нашого – «Атлантида» та «Додому». Це авторські фільми, які дійсно добрі. Для мене Україна завжди була сильніша з точки зору документалістики. З найулюбленішого – робота Надії Парфан «Співає Івано-Фраківськетеплокомуненерго» про працівників комунальних сервісів. Він показовий. Документальний фільм потребує менше фінансів, але більших зусиль. І це, власне, така спроба простими способами сказати щось більш серйозне.  

– Як формувалася ідея фільму «Мої думки тихі»?

– Я перебував у пошуках ідеї. Аж одного разу зустрів свого друга, який працював фрілансером. Він не розумів, що саме хоче робити в житті і зі своїм життям. І раптом отримав незвичне замовлення через сервіс Upwork записати для якогось загадкового німця звуки тварин української фауни. Він взяв свого тата, вони поїхали на Черкащину і там, власне, провокували корівок і свинок на звуки. Я подумав, що це може стати фундаментом для розробки майбутньої історії. До того ж, чудовий привід провести трохи часу з батьками в Ужгороді. Тож ця комічна складова стала розробкою для майбутнього сценарію. А потім я зрозумів, що хотів би зробити такий роуд-муві, де би поєднував комічну складову – етюди з тваринками, папужками, і складову драматичну – спробу розібратися у взаємовідносинах із старшим поколінням, переосмислити стосунки з мамою. Власне, на стику комедії і драми формувалася інтонація фільму.

– Чому така назва?

– «Мої думки тихі» – це історія про невимовлені слова. Адже ми відчуваємо дуже багато, але не часто можемо сказати нашим близьким, що думаємо насправді. І це про неможливість знайти порозуміння між найближчими людьми. Це одна з ключових тем для мене у фільмі.

– Як формувався сам фільм?

– Я писав цю історію конкретно під Андрія. Саме під нього почали адаптувати текст. До Ірми Вітовської мені порадила придивитися мама. Вона зауважила, як гарно ця актриса спілкується українською мовою. У нас дефіцит акторів, які можуть з екрану щось транслювати українською. Ірма саме така. Вона дуже промовиста. Тому головний каст ми затвердили за тиждень, а другорядний шукали довго. Я хотів наситити фільм закарпатським діалектом, але це не дуже просто. Ми звернулися до хлопців з «Нашої Файти», які у нас грають епізодичні ролі. Коли познайомилися, все відразу склалося. Вони зробили свої сцени колоритними, крутими, багато імпровізували, але якраз це і ввійшло у стрічку.

– Для кого це кіно? Яка основна цільова аудиторія?

– Люди, які найбільш бурхливо реагують на наше кіно, – це сентиментальні жінки за 40. Вони закохуються у головного героя, емпатують Ірмі Вітовській, в сльозах виходять після перегляду фільму і мені це дуже приємно. Ми запускаємо фільм в прокат з хештегом #зводимамувкіно. І тоді, можливо, цей фільм стане ключиком до порозуміння з батьками. Для мене особисто він став переосмисленням мене в контексті мами і мами в контексті мене. Мама хоче, щоб наш головний герой почав жити нормальне життя, але вона сама не знає, що це таке і як це робити. Вона не може йому цього пояснити. На цьому і базується наш конфлікт між героями.

– Який бюджет стрічки?

– Він мізерно малий. Це авторський дебют і без податків ми зняли його за 7 млн грн. Для кіно – це зовсім ніщо. Багато людей працювало буквально за ідею. Це дебют не тільки для мене, а ще й для оператора, художника, головного актора, продюсерів. Всі працювали за досвід, за спробу реалізувати якось свої амбіції у великому кінематографі.

– А що було найдорожчим у цьому фільмі?

– Найдорожчою статтею витрат виявилися права на пісню «Spice Girls» «Viva Forever». Це коштувало близько 10 тис. дол. Замінити не можна було, адже пісня драматургійно виправдана характером головної героїні. Вона закохана у Вікторію Бекхем і хотіла б жити її життям. Така собі рольова модель – успішної мами, стильної жінки і т.д. Тому ця пісня ключова для нас у стрічці.

– Де і як довго відбувалися зйомки?

– Над фільмом ми працювали майже 3 роки, включаючи 2 роки на сценарій. Самі ж зйомки – це 30 знімальних днів, але вони були розтягнуті на 2,5 місці. Потім півроку монтажу. Дубляжу не було – намагалися писати живий звук з майданчику, щоб захопити справжні реакції акторів, паузи. Головне – не в словах, а в паузах між словами. Цей фільм про погляди, почуття. І це не прив’язано до мови, окрім кіномови. Саме у цьому глибина.  

Локації будуть знайомі ужгородцям: ми знімали на залізничному вокзалі, Проспекті Свободи, вулиці Довженка. Нашим тригером до початку зйомок було цвітіння сакур. Агентом по сакурам була моя мама. Вона фотографувала бруньки, присилала мені і так ми вирішували, коли їхати.

– До яких іще засобів ти вдавався, щоб розкрити характер головного героя?

– Все просто: наш герой високий. Це добрий ґрунт для створення конфліктних ситуацій з ним. Тобто він не вміщується в жодні рамки – ні у купе вагону, ні в соціальні, моральні і т.д. Наш герой провокує ці конфлікти і, власне, через конфлікти я намагався розкрити його характер. Вадим не вміщається навіть у час, в якому живе. Для мене він – символ цілого покоління, людей, які не можуть знайти своє місце зараз.

– Які відгуки про цей фільм для тебе важливі і чого ти сам очікуєш від прокату? 

– Цей фільм перевиконав усі мої амбіції щодо реалізації. Ми зібрали на фестивалі майже всі можливі нагороди до цього кіно, мали прем’єру в Карлових Варах, отримали там спеціальний приз журі. Потім в Одесі – приз кінокритики за найкращу акторську роботу, приз глядацьких симпатій, отримали диплом у Мінську. Тобто догодили всім. Якщо вважати, що фестивальні нагороди передбачають долю фільму, то він уже перевиконав усі можливі очікування. Відгуки дуже гарні, але я все ще вважаю, що це дебютний фільм, який має свої помилки і неточності. Зараз головна наша задача – змусити людей піти у кіно, а після перегляду замислитися про важливе.

Лариса Липкань, Varosh

Фото: Карл Смутко

  Надіслати другу